Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Три роки Vertigo: редакція про перемоги, поразки і улюблені матеріали

А також зітхання, сподівання і невеличка лекція про кінокритику

5 лютого 2019 року Vertigo виповнюється три роки. Невеликий термін, але достатній, щоб написати більше трьох тисяч новин та матеріалів, випустити 13 циклів рекапів (якщо не зраджує пам’ять), провести три трансляції «Оскара» (цього року буде четверта), двічі з’їздити на ОМКФ і привезти звідти чимало матеріалів, зробити кілька нетривіальних спецпроектів і ще багато-багато всього. На честь триріччя ресурсу редакцією згадуємо про веселі, сумні, складні та цікаві моменти, що трапилися з нами за цей час.

Аня Дацюк

Випусковий редактор

Один з найперших моїх текстів на Вертіго — за щасливим збігом ще й текст, над яким я працювала найдовше. Досі пам’ятаю, що на лонгрід про «День бабака» пішло чотири дні. Ідея полягала в тому, аби копнути глибше, і розглянути кіно Харольда Реміса з позиції психоаналізу, філософії та релігії. Просто тому, що писати звичайні кіношні тексти не так цікаво, як робити маленькі культурологічні дослідження.

Отже на вулиці безжальна зима, а я дивлюсь «День бабака», читаю про дхарму і сансару, чистилище і міцву, досліджую концепцію психоаналізу Фрейда і Юнгіанську аналітичну теорію. Зрештою, я навіть сіла перечитати Ніцше, а читати його зимою, мені здається, має бути заборонено лікарями. Тут ще така фішка, я дуже хотіла щоб цей текст був безкінечний, тобто аби він закінчувався, а потім знов починався, як день сурка, розумієте. В результаті ми зробили верстку, в якій цей текст повторювався. На жаль, не безкінечно, а лише п’ять разів, бо в інакшому випадку сайт зависав. Словом, ідею зацінили читачі і то було блаженство, друзі, збирати ваші фідбеки.

Важко було з рецензіями. До роботи на Вертіго я практикувала щось подібне до рецензій у попередній редакції, але якщо зараз ті тексти проглянути, це повний фейл. Тому, у новому медіа мені хотілось аби рівень критичних текстів виріс, і починати треба було з себе. Тут річ у чому — багато хто не відрізняє рецензію від глядацького відгуку. Ось всі ці суто емоційні штуки типу «неймовірна гра акторів, прекрасні декорації, прониклива історія» — це маячня, критики так не пишуть. Моє улюблене: «це кіно змушує замислитись». Бити палицею треба тих критиків, які так пишуть. Але щоб так не писати, треба випрацювати собі певну схему, за якою ти аналізуєш фільм, і починати треба ще на етапі перегляду. Наприклад, побачити в «Королі Артурі» критику Брексіту, або пояснити, чому «Джон Вік» — це не просто шутер, а одна з небагатьох екшн-франшиз, де всесвіт продуманий до найменших деталей.

Але такі сміливі заяви не завжди зустрічали радісно. Колись я набралась нахабства і назвала триллер «Ліки від щастя» Гора Вербінскі метафорою його співпраці з Disney: «кино всего лишь о вреде больших корпораций и парне, попавшем в длительное заключение против своей воли». Пам’ятаю, цей текст зібрав якусь шалену кількість переглядів, а мою теорію люди назвали нісенітницею. Буває. Колись ми всією редакцією сперечались, чи був закладений прихований еротизм у сценах з Рей і Кайло в «Останніх джедаях». Фразу таки лишили і ось тут відхопили порцію гніву від фанатів. Скажімо так, збоченцями редакцію Вертіго до того ще ніколи не називали. А я досі вважаю, що еротизм там був, сорян, друзі. Колись я написала, що сюжет «Валеріана і тисячі планет» буде легко забути і теж «отримала» від читачів. А тепер скажіть мені, хто пам’ятає, про що це кіно?

Найбільше хейту зібрала моя рецензія на «Хана Соло», якій я поставила 3,5 зірки. Тепер думаю, що треба було ставити менше. Але в час, коли картина вийшла в прокат, всі були на ось цьому дурнуватому хайпі після «Останніх джедаїв». Та і Хан — це кумир, якого чіпати не можна. «Это кино задумывалось как рассказ становления величайшего контрабандиста в Галактике, но на деле «Соло» похож на череду баек» — чесно, я досі думаю, що написала дуже поблажливо, треба було жорсткіше. Але тоді мій день мало не зіпсувала ось та купа коментарів, яка посипалась під постом в фейсбуці, від критики мене як автора, до поливання брудом всього ресурсу і як ми нічого не шарим в кіно. Слава богу, в цьому світі існує шардоне, яке врятувало мій вечір.

Якими штуками я завжди пишатимусь? Оглядами на серіали. Однозначно, ми не перші, хто спробував ввести культуру рекапів в українських медіа, але можу з впевненістю сказати, що Вертіго цей сегмент розвинули найкраще. Найбільше я «інвестувала» в огляди «Містера Робота», «Доктора Хто» і «Патріка Мелроуза». Якщо будете їх переглядати, то раджу в парі з рекапами на сайті.

Одночасно і люблю і ненавиджу наш оскарівський сезон, просто тому що ми вкладаємось в цю подію всіма силами: пишемо розбір номінацій, рецензії на всі стрічки з категорії «Кращий фільм», розказуємо про історію «Оскара», прогнозуємо переможців, робимо гру на випивання для церемонії і, зрештою, — текстову онлайн-трансляцію. Скажу так, життя редакції ділиться на «до Оскара» і «після Оскара». В редакційному Слеку бот на кожне написане слово «Оскар» видає у відповідь «Хуйоскар» і це найкраще, що сталось з нашим робочим чатом.

Тим не менше, найулюбленішими моїми текстами назавжди залишиться розбір фільму «Місячне світло» Баррі Дженкінса і фічер про розмову з Дені Лаваном. Рецензію я написала зранку, одразу після церемонії «Оскар», коли «Місячне світло» взяло головну нагороду. Тут я дещо емоційно пояснюю, чому це кіно — тріумф мистецтва. Звучить трохи екзальтовано, та і я не спала всю ніч. Але ця рецензія вийшла якась дуже змістовна і переконлива, хороший критичний текст. У випадку з Дені Лаваном діло було під час Одеського кінофестивалю і це мій перший досвід саме фічеру, а не інтерв’ю по типу «питання — відповідь». Не люблю цей формат і вважаю, що класичне інтерв’ю як вид має вимерти. Якщо раптом сайт Вертіго горітиме і я зможу врятувати лише два свої лонгріди, то оберу рецензію на «Місячне світло» і розмову з Лаваном.

Плани і мрії? Розвивати культуру оглядів кінофестивалів (поки ми лише покриваємо ОМКФ і трохи дистанційно Канни), більше досліджувати українські стрічки і, звісно, писати багато крос-культурних текстів, де кіно перегукується з психоаналізом, архітектурою, антропологією і подібними штуками. Бо як казали хлопці з «Монті Пайтон», there’s more to life than culture. Хоча нам, кіногікам, в це важко повірити.

Олександра Ринк

Відповідальна редакторка

Моя власна річниця на Vertigo була лише пару днів тому – 30 січня 2017 року вийшов мій перший повноцінний матеріал на ресурсі, підбірка коміксів, у яких немає жодного супергероя. З цим текстом вийшло смішно – я дуже хотіла його написати, але гордо відмовлялась нав’язувати свій матеріал (тим паче, виданню, яке заснував мій хлопець), а Юра десь з такою ж силою не хотів просити мене писати, не маючи змоги гарантувати гонорар. Ми декілька днів дипломатично говорили про те, що було б класно, якби щось таке, гіпотетично, колись, можливо, вийшло на Vertigo. Далі я не втрималась та заявила, що я точно напишу цей матеріал і мене не цікавить, надрукують його, чи ні. Зрештою, матеріал надрукували, і він став, цитуючи «Касабланку» – the beginning of a beautiful friendship. Дружба справді була (і є) чудовою, хоча і деколи – турбулентною. Але в нас не могло бути інакше – кожен учасник команди свого часу передивився занадто багато драматичного кіно.

Найдивнішим відкриттям для мене стало те, що мені все ж знадобилась соціологічна бакалаврська освіта, адже писати про кіно – це не писати лише про кіно. Як виявилось, на Vertigo можна писати хоч про музику (принаймі, якщо мова йде про альбом сінефілів Arctic Monkeys), хоч про історію чи соціологічні теорії Дюркгейма та Вебера. Адже будь-який фільм – не лише набір кадрів та звуків, а матеріалізація певних сенсів, віддзеркалення політичної ситуації та маніфестація поглядів та ідеологій, що панують у суспільстві. Звучить, як частина надзвичайно занудної лекції, але ось приклад – фільми жахів чудово ілюструють найбільші проблеми часу, в який їх знімають. Годзилла відображає доволі раціональний страх перед наслідками експериментів з атомом, а знаменитий «Кабінет доктора Калігарі» – переживання Карла Маєра щодо вразливості німецького суспільства перед маніпуляціями політиків. Тому, задача кінокритика (і це лише моя інтерпретація) – не просто фиркнути, бо фільм поганий, чи аплодувати стоячи, бо він викликає захоплення, а доносити до глядача ті підтексти, які залишаються поза хронометражем.

Головна картинка першого матеріалу про режисерів. В голові Даріо Ардженто копалась Саша.

Якраз тому моя улюблена рецензія (з власних) на Vertigo – відгук на минулорічну «Суспірію», яку можна безкінечно розглядати під різними кутами, шукаючи нові інтерпретації та змісти. Я підозрюю, що багатьом глядачам вона не сподобалась саме через заплутаність символізму. Справді, якщо не аналізувати те, як Гуаданьїно запозичує елементи фільмографії Даріо Ардженто та вчасно не пригадати, що відбувалось під час Німецької Весни 1977 року, то фільм може здаватись незграбним похмурим місивом із логічно непов’язаних епізодів. В коментарях (на щастя – переважно на сторінках англомовних видань, не в нас) часом обурюються через те, що якийсь фільм може сподобатись лише якимось критикам-снобам, які відірвані від звичайних глядачів та розхвалюють якусь незрозумілу нудну фігню. Я розумію, звідки беруться такі емоції, але варто пам’ятати, що критики – не окрема дивна раса генетично модифікованих людей, які з народження відстрілюють будь-які відсилки та впізнають усі референси на німе кіно (а шкода, було б круто).

Дивитись фільми – наша робота. Тому якщо є ймовірність того, що режисер нової «Суспірії» буде натякати на якийсь зв’язок з оригіналом, то варто ще раз передивитись стрічку Ардженто, щоб точно нічого не пропустити. Другим відкриттям після початку роботи на Vertigo стала сумна істина: якщо ти дивишся кіно та пишеш про нього у якості роботи, то ти не можеш дозволити собі не дивитись те, що не хочеш, втикати у телефон під час сеансу чи писати лише тоді, коли є натхнення. Навіть якщо тобі особисто «Чорна пантера» здається черговим лайтовим фільмом про супергероїв, ти все одно читаєш про афрофутуризм та історію темношкірих комікс-персонажів, репрезентацію меншин в медіа, сегрегацію та боротьбу за громадянські права афроамериканців. Не тому, що бути ліваком – модно (а ось це нам часто закидають у коментарях), а тому, що писати про потенційний вплив фільму можна лише тоді, коли ти приблизно уявляєш проблеми його цільової аудиторії.

Я не кажу, що це правило є універсальним для усіх кіножурналістів – кожна редакція може працювати так, як їх зручно. Але ми за останні два роки виробили для себе приблизно такий вектор роботи. Докопуватись до глибин, з’ясовувати, як на «Пліткарку» вплинула світова криза, чому «Форсаж» нагадує латиноамериканський телесеріал та розбирати підсвідомі фіксації улюблених режисерів. Хтось скаже, що третій сезон «Твін Піксу» – треш та незрозумілий абсурд, а ми просидимо декілька діб на реддіті та все ж спробуємо зрозуміти, чому той жук заліз дівчинці до рота. Перефразуючи безсмертних Річардса та Джаггера, it’s only pop culture, but I like it.

Юра Поворозник

Головний редактор

На правах співзасновника (чи то вже просто засновника) дозволю собі закінчити своєю нудотною частиною.

Оскільки до цього ніхто не розповідав про те, як взагалі починалося життя Вертіго, то от вам короткий переказ — захотіли двоє хлопців зробити медіа про кіно, серіали та комікси, зліпили сайт на колінці і запустилися. Одиниці знали хто вони такі, ще менше людей розуміли, чого раптом їх рецензіям варто довіряти та й самі вони особливо не усвідомлювали, що відбувається навколо. «Антиснобський ресурс», ви подумайте! Чесно, якби я зараз робив антиснобський ресурс, то там була б просто величезна заглушка «КИНО НОРМ, ЕСТЬ ПЛЮСЫ, ЕСТЬ МИНУСЫ, СМОТРЕТЬ МОЖНО».

Перший рік був надто розхлябаний, щоб про нього говорити серйозно — ми на ходу вчилися теорії кіно, дивились купу фільмів, писали перші рекапи і спостерігали як дуже повільно росте статистика. Вирішальним (в усіх значеннях цього слова) став «сиквельний рік». На сайті з’явилися Аня та Саша, що суттєво додало йому ваги, розуміння курсу та й взагалі, змушувало горе-творців Vertigo позбуватися приставки «горе-». Ми випустили неймовірний цикл по «Твін Піксу», детально розбирали «Доктора Хто», писали про комікс-видавництва, висвітлювали ОМКФ, домовились про перші спецпроекти і раптом втратили одного із співзасновників. Це було складно, боляче і з серйозною дозою хаосу, але редакція це мужньо пережила.

Зізнаюся чесно, лише в 2018 році ми нарешті зрозуміли, чого хочемо і як цього досягнути. Аня надійно зайняла позицію випускового, Саша у якості відповідального редактора продовжує видавати складні матеріали за мінімальний відведений час, а я з головою взявся за медіаменеджмент (чому досі вчуся, як і всі ми). Що головне, ми знайшли сейлза! Соня прийшла до нас в жовтні і досі часом страждає, що рекламодавці пафосно мовчать чи дивляться на неї згори вниз, але вже примудрилась вивести Vertigo на мінімальну, але самоокупність.

Тому в четвертий рік ми влітаємо на повній швидкості і готові штурмувати вершини, які ще нещодавно вважали надто високими. Статистика впевнено повзе до 150 тисяч, ідей у нас на роки вперед, а сил та впевненості вистачає, щоб не зважати на часом дуже образливі відгуки у коментарях. Suit up! (і пробачте мені за доволі банальну кетч-фразу).

Але без розбору наших успіхів і фейлів я вас не відпущу:

— рецензії. На щастя, за три роки еволюції ми перейшли від смішних «глядацьких оглядів» до хороших рецензій. Багато в чому це заслуга Ані та Саші — перша вимагала (і вимагає) більше «академічності» та конструктиву, друга відстоювала (і відстоює) принципи суб’єктивізму, які і роблять відгук на фільм цікавим, а не у стилі «я почитав рецензії західних критиків і от їхня середня думка».

Що стосується особисто мене, то я щиро ненавиджу власну «рецензію» на «Мерзенну вісімку», дуже люблю свій огляд на «Дедпула 2» та «Гру на пониження» (це був перший мій прес-показ) і страшенно соромлюся оцінок фільмам DC. Вони дуже невиправдано завищені і кляті «ворнери» зробили все, щоб тільки поглибити мій відчай. Загалом схема оцінювання дуже неоднозначна, адже до кожного фільму застосовуються різні критерії оцінювання і підвести їх під один знаменник ніяк не виходить. Але у цьому ж вся крутість кіно, правда?

— матеріали. Тут моїми фаворитами залишаються рубрики про авторський стиль режисерів та культові серіали. Тому що якщо про вплив шоу на телебачення раніше розповідали (хоч не так дотошно, як ми), то ніхто настільки гіково не копався у мізках постановників, щоб знайти корені їхніх улюблених прийомів. Серйозно, кожного разу читаю і верстаю такі статті з величезним задоволенням. І пишу теж, звичайно.

Кино
Аня Дацюк
Первые реакции на фильм «Мстители: Завершение»

Вчера в Лос-Анджелесе состоялась мировая премьера эпического супергеройского кино «Мстители: Завершение», который расскажет о последствиях действий Таноса и борьбе выживших Мстителей с титаном. 22-й фильм

Читать полностью »

— рекапи. Колись український світ зрозуміє крутість рекапів і прийде до нас, а ми скажемо — ось окрема сторінка, тут все, що ви могли пропустити. Мало хто вірив, що читачі зацікавляться оглядами кожної серії сезону. Дарма. Дуже дякуємо вам за постійний зв’язок і бажання обговорювати шоу, навіть заочно. За весь час лише два цикли мало цікавили аудиторію — одинадцятий сезон «Секретних матеріалів» (а Саша страждала) і одинадцятий сезон «Доктора» (а Аня пашіла праведним гнівом). Можливо вам не подобаються одинадцяті сезони.

— спецпроекти. Я не сплю дві ночі на рік — під час Супербоулу та під час вручення «Оскара». Перше — це моя любов до спорту і реклами, друге — найвеселіша ніч у році, яку ми в подальшому будемо намагатися робити все цікавішою і цікавішою. У минулому році Аня була в Берліні під час «Оскара», а редакцію трусило від внутрішніх конфліктів, тому сподіваюсь що 2019-й буде куди жвавішим.

І на закінчення. У нас дуже багато ідей для спецпроектів і ми активно шукаємо партнерів для них (звертайтеся до Соні). Ми з готовністю публікуємо цікаві матеріали, допомагаємо їх редагувати і вдосконалювати. Ми страшенно не любимо дуже нудний і консервативний український ринок і будемо робити все, щоб його розрухати.

Ми дужемо хочемо писати українською, але чомусь читаєте ви нею матеріали куди гірше. Щоправда у нас вже є плани на цей випадок. We’ve got a great show here, so stick around, we are not going anywhere! (два кетч-фрейзи на текст, який жах).