Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Наш особистий психолог: як серіали зламали нам життя, а тепер виправляються

Так, це відсилка до Depeche Mode

Згадайте найпопулярніші серіали вашого дитинства чи молодості. Напевне, це буде «Беверлі Гілз», «Мелроуз», «Хаус» чи можливо «Каліфорнікейшн» з «Божевільними». Так чи інакше, готові закластися, що вони були драматичними. І якщо ви вигукнули «Друзі», а тепер потішаєтесь, то серіал про шестірку нью-йоркців — ще та драма.

Думаю, ніхто не буде заперечувати думки про те, що сучасне, а також кілька попередніх поколінь виростив телевізор. Мало у кого батьки наважувалися чесно і детально розповідати про стосунки чи пояснювати основи здорових дружніх та особистих відносин. То ж усі приклади поведінки ми зазвичай черпали з екрану. У кінці 90-х хлопці ділилися на Діланів, Бренданів та Стівів. Через 5 років світ накрила хвиля Грегорі Хауса та богемного життя «Пліткарки». А якщо хтось все ж зміг вийти сухим з води, то його добивали умовним Генком Муді. І це знову таки, не враховуючи клятих «Друзів».

І знаєте, що було спільного у цих десятиліттях телегероїв? Їхнє життя завжди будувалося на драмі. З серії в серію, з сезону в сезон сюжет рухався за допомогою перевірених роками сценарних ходів: проблеми на роботі та у стосунках, самознищення, несприятливі життєві обставини, що перекреслювали і без того примарні шанси персонажів на щастя. Щоправда причини такого буйства трагедії на екрані пояснити не важко: це все вподобання американської аудиторії та примхи планування телевізійної сітки.

Глядач із США жив у своєму коконі задоволення та успіху з часів рейганоміки і аж до економічної кризи 2007-2008. Зрозуміло, що розмлоєним ситим життям американцям дуже хотілося емоцій, але не ціною власних страждань. Тож телебачення вирішило продавати драму оптом і в роздріб — негаразди та проблеми персонажів значно більше приваблювали людей до екрану, ніж веселощі та загальне щастя (власне, це знали ще древні греки). Оскільки «робочий» сезон продовжувався з вересня до травня, великі канали швидко вивели формулу у 20-24 епізоди за сезон. По 20-40 хвилин кожен. І це лише один сезон (а хто взагалі у той час мислив поняттям «міні-серій»?).


Серіали виходили в ефір, ставали успішними і безповоротно впливали на мільйони підлітків, які їх дивилися.

Иванов Иван

Тож починаючи з 80-х сценаристи винаходили все нові і нові інструменти обертання персонажа навколо своєї вісі. Розвиватися він не міг, адже це б провокувало невідворотні зміни у стилістиці серіалу (див. «Дивні дива»), тож необхідно було завжди утримувати героїв у межах їхнього першочергового образу. З процедуралами було простіше, вони існували у власному, позбавленого звичного плину часу, світі. А от героям «Беверлі Гілз» чи «Пліткарки» доводилося постійно переживати ті самі проблеми, аби задовольнити глядача.

Серіали виходили в ефір, ставали успішними і безповоротно впливали на мільйони підлітків, які їх дивилися. Навряд чи хтось думав, що ці шоу будуть виховувати, але саме це і ставалося. Безкінечні драми «Пліткарки» здавалися нормою, постійне самознищення Хауса здавалося єдиною крутою схемою дорослого життя, навіть «Друзі» десять сезонів підряд показували абсолютно неадекватні стосунки Роса та Рейчел під соусом «Гей, це ж так приколько, ви ж хочете бути як вони!». Не маючи інакших прикладів для наслідування (у книжках все не набагато краще, та й хто туди дивився) підлітки свідомо і несвідомо повторювали за улюбленими героями, закріплюючи у підсвідомості думки на зразок «у будь-якому випадку драматизуй», «якщо є можливість відмовитися від щастя, так і роби» і «депресія та цинізм — це круто». Багато хто досі вважає абсолютно непридатний до життя образ Хауса своїм кумиром.

Переможцями у цій ситуації були телеканали та психологи, що потім розгрібали сотні неправильних установок на тисячах сеансів. Ситуацію ж раптово змінили стрімінги. І, як не дивно, Трамп.

З появою Netflix та його конкурентів раптом змінилося правило 24 серій та обов’язкового кліфхенгера. Тепер не потрібно було чіпляти аудиторію і розтягувати історію на 16 годин чистого часу. З’явився біндж-вотчинг і на зміну безкінечній драмі прийшли закінчені історії з обов’язковим фіналом. А фінал цей міг бути як поганий, так і хороший.

Тепер давайте я зроблю обов’язкову ремарку. Драма — невід’ємна частина будь-якого твору, що додає йому глибини, складності і змушує «споживачів» рефлексувати. В правильних кількостях вона перетворює серіал на культову штуку: «Клан Сопрано» чи «Пуститися берега» ідеально змішували свій коктейль і створювали бездоганний післясмак. Щоправда він дуже відрізнявся від «драми заради драми», яка захопила телебачення кінця 2000-х. Тож коли AMC запустило «золоту еру телебачення» своїми «Божевільними», усі раптом побачили, що звична стратегія затягування вже не працює. Тож правило 24 серій залишилося здебільшого для ситкомів — драматичні серіали швидко почали «конкретизуватися» здебільшого до 13 епізодів.

А далі прийшов 2015 рік і американців витягнули з теплого ліжечка комфорту. Країну почало лихоманити, що відобразилося на вподобаннях глядачів — вони раптом захотіли не страждань, а миру, добра та злагоди. На екрани поступово прийшов «найскор» — нова філософія телебачення, що концентрувалася на позитивному результаті.

Її складно назвати новим ескапізмом. По-перше, ескапізм нікуди не зникав. По-друге, нові шоу почали демонструвати не утопічний світ добра, а все ту ж реальність, лише трохи приємнішу. Можливо, тому що гроші, які шоуранери витратили на психологів, нарешті почали приностити користь. Глядачі почали моделювати нову свідомість, у якій цинізм змінився добросусідством, драми вирішуються одкровенную розмовою, а помилки призводять до грамотного кризового менеджменту, а не нових помилок.

Хочете прикладів? Давайте перевіримо:

«Хороше місце» побудоване на концепції міцної дружби, яка переживе будь-які негаразди;

«Неймовірна місіс Мейзел» показує ідеальний кризовий менеджмент і швидкоплинність навіть наймасштабніших конфліктів (хіба що та клята фінальна сцена);

«Велика маленька брехня» солідаризує жінок та показує причини та наслідки уже цілком реалістичних стосунків;

«Дивні дива» вчать підлітків адекватним стосункам та змушують дорослих серйозніше підходити до виховання;

«Секс-просвіта» взагалі влаштовує усім групову секс-терапію в надії на світле майбутнє;

«Це всі ми» взагалі дестигматизує питання ЛГБТК+, демонструючи необхідність взаємопідтримки та допомоги, а не «ой, давайте знову наженемо драми»;

«Легенди завтрашнього дня» змушують всіх шанувати ближніх і любити їх попри їх негативні сторони.

Навіть драматичні за своєю суттю серіали, як то «Гострі предмети», відмовляються від недолугої романтизації шкідливих звичок. Героїня Емі Адамс страждає від свого алкоголізму, а не насолоджується ним, як чимало героїв минулого. Те саме стосується і «Ейфорії» — там Сем Левінсон узагалі взяв курс на глибинний психоаналіз поведінки підлітків. Деякі шоу взяли на озброєння чесність з глядачем — так Білл Гейдер у «Баррі» не грає в показний драматизм, а всіляко підштовхує персонажа до здійснення мрії, якою б дивною вона не була. Дехто, як от You від Netflix, взагалі почали деконструювати старі тропи, демонструючи їхню нереалістичність чи взагалі неадекватність.

Що казати, коли навіть мастодонти телебачення почали перебудовуватися на ходу — «Супернатурали» переналаштували антену з постійних сімейних проблем на повну братерську підтримку і повагу, «Теорія великого вибуху» з часом перевдягнулася у зручний халат сімейної комедії з дуже милим фіналом. Навіть Чарлі Брукер подобрів і почав знімати повні оптимізму серії! (щоправда не дуже вдало)

Тепер я цілком можу порадити своїй молодшій сестрі серіал, не переймаючись тим, що через 5-7 років вона перетвориться у невротичну копію Кері чи Саманти з «Сексу і міста». Більше того, часом я сам помічаю за собою бажання наслідувати новим героям, а не дістати з шафи куплений у 13 років ціпок Хауса та вдавати, що «Тік Так» — це вікодин.

Звичайно, з часом ми знову повернемося до драматичної драми, але хочеться вірити, що через кілька років у психологів поменшає роботи, а суспільство стане трохи добрішим одне до одного. Адже лише ми вирішуємо, яким буде світ навколо нас.

Точніше ми, але під пильним наглядом телебачення.