Фільми, серіали та ігри, які допомогли редакції Vertigo пережити 2020 рік
Якщо ви читаєте цей текст, то до кінця 2020-го залишилося менше 8 годин, а редакція Vertigo, схоже успішно його пережила. Для нас рік став нелегким випробуванням — ми нарешті повністю перейшли на українську, запустили новий сайт і готувалися підкорювати світ, як підкорювати раптом стало нічого — кіно пішло у підпілля, Netflix зацарював над світом, хоча взагалі не був до цього готовий, а потім ще й Нолан не врятував індустрію.
Тож кожен рятувався чим міг — в останньому матеріалі року ми вирішили поділитися фільмами, серіалами та відеоіграми, які допомогли нам пережити 2020 рік.
Рома
Здавалося б, цьогорічні події лише сприяли передивитися всі серіали на світі, перечитати всі книжки та встановити всі ігри. Однак у мене з цим якось не склалося, а тому спожитий упродовж року контент зараз здається ще ціннішим. Особливо приємно усвідомлювати, що на верхівці моїх уподобань за 2020-й відразу два (!) українські серіали: «Спіймати Кайдаша» та другий сезон «Перших ластівок», яким я вже встиг дістати всю редакцію Vertigo. На тлі всіх негараздів, що траплялися в світі та нашій країні зокрема, тішитися такому розвитку вітчизняного продукту хочеться ще більше.
А ще в цьому році я почав писати тут про відеоігри. І оскільки ми вже неодноразово встигли продатися Sony, то я можу спокійно й надалі хвалити ексклюзиви PlayStation. Серйозно, облишивши жарти, за значну частину моїх ігрових вражень цього року завдячую саме проєктам цієї компанії. Мене захоплює те, як гравець найвищої ліги в індустрії, творець найуспішнішої ігрової платформи дозволяє своїм внутрішнім студіям транслювати власне й таке ризикове бачення відеоігор. Хіба могла гра на кшталт The Last of Us Part II вийти під егідою умовних Ubisoft? Звісно, ні, бо ті навіть жорстоку історичну дійсність покривають блискітками й райдугами, аби ви не запідозрили, що вікінги були покидьками. Ігри мають хоча б зрідка провокувати дискусію навколо питання, якими взагалі можуть (і чи повинні) бути віртуальні розваги, — адже без неї розвиток індустрії неможливий.
От яка гра справді допомогла мені пережити цей рік, так це Cyberpunk 2077. Вона має унікальну властивість витвережувати й учить критично оцінювати ситуацію, не беручи до уваги імідж компанії та решту прикрас, які вибудовують маркетологи навколо проєкту. Це не та гра, на яку ми заслуговуємо, але це гра, на яку точно заслужив 2020 рік.
Юра
Як не дивно, але 2020-й (який фактично закінчився для мене ще у кінці вересня) пройшов під знаком чотирьох цілком визначених тайтлів.
Початок року, як і кінець 2019-го, захопив мюзикл «Гамільтон», який я неочікувано для себе відкрив завдяки Саші. Незважаючи на абсолютну амбівалентність до Бродвею, робота Ліна-Мануеля Міранди (що взагалі-то стала світовим феноменом ще у 2016 році) надовго засіла в голові та плеєрі, а 4 липня Disney+ ще й випустив запис постановки, який я звичайно ж не бачив, тому що дехто дос не запустився в Україні.
Карантин же минав більш-менш успішно завдяки біндж-вотчу «Божевільних» та «Спадкоємців», які чередувалися у химерному коктейлі. Не знаю, яким саме чином Дон Дрейпер знайшов шлях на мій екран, але раптово зануритися у 60-ті замість 2020-х було як мінімум приємно. Паралельно з тим, «Спадкоємці», тріумфального третього сезону яких ми так і не дочекалися в цьому році, дали нагоду побувати у Нью-Йорку, а під саундтрек Ніколаса Бріттела я тепер працюю постійно.
І, звичайно ж, Last of Us, дві частини якої я був змушений пройти, оскільки пообіцяв собі та нашому новоспеченому редактору відеоігор. Як результат, кілька тижнів літа я провів у постапокаліптичному США і навіть написав про це колонку. А восени ми з Сашею були зайняті вже дитячими справами.
Щоправда кінець року приніс неймовірну спеціальну серію «Ейфорії», яка легко затьмарила все, що виходимо в 2020 на стрімінгах і телебачені, і про яку я не можу не згадати. Ох вже цей Сем Левінсон!
Микита
У цей рік «депресняку» і так вистачало, тому я відклав «Клієнт завжди мертвий», який потроху дивився, і зосередився на легких комедіях. Тим паче, що цього року їх знайшлося достатньо, щоб дозволити мені непомітно пережити карантин і пандемію. На початку року я ще додивлявся останній сезон «Хорошого місця», а навесні почався другий сезон «Каґуя хоче, щоб їй зізналися» — найсмішнішого, на мою думку, сучасного аніме. Влітку почався «Тед Лассо», який з редакційного завдання перетворився на нетерпляче щотижневе очікування нової серії. А восени я нарешті наважився взятися за «Американську сімейку», тому попереду на мене чекає ще кілька сотень серій ескапізму.
Також цього року я нарешті знайшов час для «Принца драконів» — мабуть, найамбітнішого мультсеріалу Netflix. Проєкт від головного сценариста «Аватара: Останнього захисника» (Конєцко і ДіМартіно були скоріше авторами ідеї та головними продюсерами) створює власний фентезійний світ, який робить абсолютно інклюзивним. Настільки, що в деяких хворобливих країнах на нього навіть начепили віковий маркер 18+. І хоча історія серіалу багато в чому здається схожою на того самого «Аватара», все одно складається враження, що ти потрапляєш в інший, абсолютно незнайомий тобі світ. А саме в цьому для мене завжди й полягала найбільша принада жанру фентезі. Адже коли, як не цього року, хочеться забратися подалі з цього нелогічного світу.
Саша
Цього року мої редакційні завдання рідко дозволяли абстрагуватися від невеселих подій навколо: на початку 2020-го мене затягнув похмурий світ «Дому з привидами» та загадки «Аутсайдера», а згодом довелося писати рекапи на песимістичного «Перрі Мейсона» та гостросоціальну «Країну Лавкрафта». І це я мовчу про серіал «Я знаю, що це правда» – вже його перші серії виявилися настільки трагічними, настільки невимовно невеселими, що з часом це почало викликати нервовий сміх. Тривожив навіть «Блідий кінь», новий мінісеріал за мотивами детективної історії Агати Крісті, за перегляд якого я радісно сіла з чашкою улюбленого чаю. Так, це цілком пристойна екранізація однойменного оповідання, ось тільки загальна атмосфера адаптації скоріше нагадує фольк-горор у дусі «Плетеної людини», ніж затишні епізоди «Пуаро». Зазвичай я дуже люблю фільми жахів, але цей рік виявився настільки непростим та емоційно виснажливим, що навіть мені захотілося сісти та передивитися щось заспокійливе.
Здавалося б, за таких умов було б логічним шукати розраду в чомусь веселому та ескапістському – наприклад, нарешті подивитися «Дівчат Гілмор» (так, я жахлива критикиня!) чи передивитися «Пліткарку». Але рік неочікувано врятували «Дроти» – монументальний, майже документальний серіал Девіда Саймона, який «ескапістським» назвала б хіба що людина з дуже збоченим почуттям гумору. Знаю, це доволі дивне comfort show, але для мене воно зіграло саме таку роль. Можливо, секрет терапевтичної дії серіалу якраз у його деталізованому, неспішному реалізмі. Можливо – в тому, що початок 2000-х вже здається якимось світлим, наївним часом, навіть коли події відбуваються у найбільш небезпечних районах Балтимора. А можливо просто трохи легше відчувати якийсь загальний оптимізм щодо світу, коли знаєш, що у ньому є люди, які можуть створити настільки геніальний серіал.
Ну і не можу згадати про The Chef Show – якщо ви завжди мріяли побачити, як Джон Фавро та Роберт Родрігес разом готують піцу з цвітної капусти, то ви просто мусите негайно подивитися це шоу.
