Подвійна доза страждань Марка Руффало: чи варто дивитися серіал «Я знаю, що це правда»
Поки весняні та літні релізи безцеремонно пересунулись на осінь (чи навіть на наступний рік), для стрімінгів та телеканалів наступили хороші часи. Глядачі сидять вдома, розважатись їм особливо немає як, тож серіали стали головним джерелом ескапізму та емоцій. В результаті пандемії ми отримали неочікувані хіти, які б навряд настільки сильно захопили світ у будь-який інший момент – наприклад, абсурдний кітчевий документальний серіал Tiger King.
На жаль, канал HBO трохи помилився з прорахунками та випустив під час цих складних часів серіал, який було б непросто дивитися навіть тоді, коли новини не викликають почуття відчаю та тривоги. Шестисерійна драма «Я знаю, що це правда» – справжній карнавал людських трагедій. І це ще м’яко кажучи – у сюжеті фігурують параноїдальна шизофренія, декілька згвалтувань, втрата кінцівки, смерть від раку, серцевий напад, автоаварія, самогубство, смерть немовля і падіння з даху. Якщо щось погане може трапитись з нашими героями, то будьте впевнені – воно ось-ось трапиться. І повірте, це щойно був не спойлер, а короткий опис логіки серіалу – історія не закінчиться, поки не будуть вивчені усі можливі глибини людських страждань.
Ну добре, ви вже зрозуміли, що «Я знаю, що це правда» не варто дивитися заради ескапізму чи підняття настрою. Але залишається питання – чи варто його дивитися взагалі? Давайте розберемось детальніше.
Варто дивитися, якщо:
Ви фанат першоджерела. «Я знаю, що це правда» – екранізація масивного і свого часу дуже популярного роману Воллі Лемба. Дія відбувається у маленькому містечку на півночі Сполучених Штатів, де живуть двоє братів-близнюків (Марк Руффало) – Томас, який страждає від параноїдної шизофренії, та Домінік, який з дитинства про нього піклується. Книга колись потрапила до рук Опри Вінфрі і відразу стала бестселлером – мільйони читачів з жахом та захопленням занурились у цей похмурий, безжалісно реалістичний світ. Судячи з першої серії, екранізація виявилась доволі точною – герої напряму цитують репліки з книги, а шоураннер терпляче досліджує кожную з сюжетних ліній роману. Звісно, надмірний пієтет до першоджерела ще не гарантує хорошу адаптацію (згадати хоча б минулорічного «Щигля»), але щось мені підказує, що тут любителі книги будуть задоволені.
Ви дуже любите Марка Руффало і хорошу акторську гру. Критики настільки одностайно та гучно хвалять роботу Марка Руффало в серіалі, що вчергове писати про це здається аж трохи банальним. Але нікуди не дінешся, треба віддати акторові належне – він виконав справді титанічну роботу, і під час перегляду нескладно забути про те, що братів грає одна й та сама людина. Щось схоже колись вдалось британцю Джеремі Айронсу – його близнюки у «Смертельному зв’язку» Кроненберга теж здавались окремими, цілком сформованими особистостями, з власними характерами, специфічною мімікою та манерою мовлення. Поговорюють, що між зйомками ключових сцен з Доменіком та Томасом пройшло декілька місяців, і це видно у кадрі – один з близнюків масивніший за іншого, і рухаються вони геть по-різному.
Та найцікавіше у серіалі – те, що навіть на фоні Руффало решта акторів виглядає цілком пристойно. Звісно, його герої постійно перебувають на першому плані (саме на їх голову постійно обваляються чергові трагедії), але персонажі другого плану теж запам’ятовуються та органічно вплітаються у цей жахливий, болісний світ.
Вам подобається естетика Дерека Сіефренса. Шоураннером та сценаристом серіалу виступив постановник Дерек Сіефренс, відомий своїми холодними, емоційно напруженими драмами: «Блакитний Валентин», «Місце під соснами», «Світло між двох океанів». «Я знаю, що це правда» візуально нагадує ці стрічки – тут теж максимально реалістична, майже документальна зйомка, трохи тьмяні кольори, та увага до найдрібніших деталей. Камера постійно знімає героїв крупним планом, не дозволяючи глядачеві хоч трохи віддалятися від їх переживань. Складається враження, ніби Сіефренс не просто розповідає історію, а закликає нас впритул наблизитись до персонажів, і пережити біль разом з ними. Щоправда, такий підхід краще працює в повнометражному кіно – витримати шість годин такого психологічного тиску доволі складно.
Не дивіться, якщо:
Ви не любите шалено, безнадійно сумні історії. Або любите, але не хочете їх дивитися під час світової пандемії. «Я знаю, що це правда» – серіал, який викликає дуже неоднозначні почуття. Так, він майстерно знятий, з цілком достойним сценарієм та чудовою акторською грою, але дивитися його дуже, дуже важко. З героями щохвилини відбувається щось жахливе, і коли Домінік приходить до висновку, що його родина проклята, у глядача немає жодної причини йому не вірити. У перших хвилинах першого епізоду ми спостерігаємо за тим, як Томас відрізає власну руку посеред міської бібліотеки – і далі події серіалу стають лише сумнішими.
Можливо, це можна було б витерпіти, якби у сюжеті була якась інтрига, яка б викликала бажання додивитися до її логічного завершення, але ніяких кліфхенгерів чи загадок тут немає. Біндж-вотчити серіал, скоріше за все, теж буде нестерпно – хіба що ви дуже любите страждання на екрані.
