Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

За крок до ненависті: чому авторському кіно не потрібно, щоб його любили

Хоча воно й не проти цього

Дев’ятий фільм Квентіна Тарантіно виявився дуже контроверсійним для публіки. Завдяки величезному медіа-охопленню нова стрічка режисера отримала найбільшу з поміж усіх його робіт аудиторію, яка раптом зіштовхнулася з неочікуваним — замість динамічної, стрімкої і іронічної картини вони побачили неспішну та дуже інтимну рефлексію за епохою США до Менсона. Саша вже це описала у рецензії, ми встигли обговорити усі аспекти «Одного разу в Голлівуді» у подкасті, але останні «священні війни» у соцмережах мене зачепили неочікуваним аргументом — на думку деяких авторів, Тарантіно попросту розлюбив свою публіку, адже дев’ята стрічка її не розважає. Тож у мене є для вас кілька слів.

Як і будь-яке мистецтво, кіно є інструментом для передачі ідей. Вони, у свою чергу, можуть бути всілякими — від комерційних пропозицій до високохудожніх роздумів. Одразу після свого виникнення, кінематограф займався у першу чергу розважанням публіки рухомими картинками. Вже пізніше митці оцінили можливості нового медіуму, почавши використовувати камеру у художніх цілях. Власне, про авторство і режисерів я розповідав у іншій колонці, а зараз хочу зупинитися лише на одній конкретній думці.

Розважання аудиторії — це про студії. Авторське кіно — це про художній задум. При цьому часом розважальне і авторське кіно можуть поєднуватися, як ми бачимо на прикладі того ж Тарантіно, Нолана чи Едгара Райта. Але це відбувається лише тому, що автор (у нашому випадку режисер і сценарист фільму) для донесення власного творчого замислу хоче скористатися прийнятними для більшості глядачів інструментами — динамічним монтажем, іронічними діалогами чи більш специфічними «гачками», що захоплюють увагу. Ідеальним прикладом такого підходу є Адам МакКей та його «Гра на пониження». Постановник переслідував мету донести до широко аудиторії думки з нон-фікшн книги, яку навряд чи прочитало б стільки людей, скільки подивляться фільм. У справу пішло ламання четвертої стіни, Марго Роббі у ванній, закадровий голос, знайомий усім саундтрек, дуже явні алюзії та відсилки, а також стрімкий темп історії. Результат: 133 мільйони касових зборів на історії про банківські папери.

З іншого боку, є «Перша людина» Демієна Шазелла, якою режисер хотів продемонструвати справжнє обличчя американської космічної програми. Такий художній задум вимагав зовсім іншого підходу — попри напружений сюжет і неймовірні спецефекти, навмисно затягнуті плани, ігри зі звуковим супроводом і психологічний тиск на персонажів за рахунок ручної камери не зрезонував із загальним настроєм глядачів, які дуже хотіли побачити Гослінга, що танцює на Місяці. Результат: 105 мільйонів при куди більшому бюджеті, ніж у «Гри на пониження».

У той же час «Трансформери» раз за разом збирають мільярд, «Форсаж» впевнено тримає планку однієї із найприбутковіших франшиз в історії, а фільми Адама Сендлера не менш впевнено знаходять свою аудиторію. Все тому, що розважати її не так складно — кожного року виходять кілька милих комедій, сльозливих драм і дитячих анімацій, завдання яких заробити на бажанні глядачів пережити певні, цілком конкретні, емоції. Ще у 90-х цю дихотомію «що хоче глядач/що хоче автор» вдало описали брати Коен у фільмі «Бартон Фінк», показавши наскільки далеко одні стоять від інших.

То ж чи міг той самий Демієн Шазелл зробити фільм зрозумілішим і простішим для глядацького загалу? Легко! Щоправда він цього не хотів — його бачення матеріалу було дещо інакшим. Чи означає це, що він не любить кіноглядачів? Зовсім ні, скоріше він дарма сподівався на те, що вони після «Ла-ла Ленду» захочуть його слухати трішечки уважніше.

Та й взагалі, хочете поговорити про взаємну любов режисерів та аудиторії? В улюбленця багатьох глядачів Веса Андерсона усі фільми зібрали менше, ніж мультфільм «Міньйони». «Аладдін» Гая Річі заробив у кіно стільки ж, скільки і його попередні картини разом взяті (а два його «Шерлоки» були цілком успішними). Найбільшою перемогою Девіда Фінчера в прокаті стали 370 мільйонів «Загубленої», що на 60 мільйонів менше за показник повнометражки «Секс і місто». Навіть геній поєднання масового і авторського, Крістофер Нолан, зміг перестрибнути мільярдний показник виключно на бетмобілі.

Стівен Содерберг режисує, знімає та монтує свої фільми саме тому, що хоче передати власне бачення матеріалу. Роберт Родрігес навіть музику пише для того, щоб отримати бажаний для нього вигляд картини. Альфред Гічкок скуповував наклади книг, по якій ставив фільм і знімав усе в павільйоні саме тому, що хотів контролювати кожен аспект, перетворюючи його у персональний задум. Навіть Квентін Тарантіно готовий був знімати «Скажених псів» на дешеву чорно-білу плівку, аби стрічка була саме такою, як її бачив він. У першу чергу для самого себе.

Тому не плутайте бажання автора розказати глядачеві цікаву історію з бажанням всіляко догодити якомога загальнішій аудиторії. І пам’ятайте, що все у цьому житті суб’єктивне. Навіть враження від фільму Квентіна Тарантіно.

Share, , Google Plus, Pinterest,