За лаштунками «Сторожової застави». Частина перша

У наш час нагода потрапити на знімальний майданчик нагадує можливість застрибнути на останню сходинку потяга. Візуальних ефектів кожного разу більше і навіть зараз на зйомках «Месників» чи «Гри престолів» можна побачити хіба зелені екрани та акторів, що з ніг до голови оплутані проводами й щось захопливо розповідають м’ячику на паличці.

Звичайно, на екрані все виглядає чудово, але ж не дарма Іан Маккелен розплакався на зйомках «Гобіта», коли дізнався, що доведеться грати самому у зеленій кімнаті (Джексон хотів зробити Гендальфа вищим за гномів, тому вирішив знімати його окремо й додати у спільні плани пізніше). Тому можливістю заскочити на зйомки української «Сторожової застави» я з радістю скористався.

Цьому було кілька причин: по-перше, я ніколи не був на знімальному майданчику раніше. По-друге, це все ж фентезі, а не мелодрама, яких в Україні знімають 90%. По-третє, мали бути зйомки батальних сцен.

А що уявляєш, коли чуєш подібні слова? Звичайно, як мінімум оборону Хельмової ущелини, а то й атаку на Мінас Тіріт. Я прекрасно розумів, що тисяч орків та Араґорна я на майданчику не зустріну. Але своя фортеця в українських кіношників знайшлась.

Точніше, не знайшлась, а її побудували за два роки — з 2014 по 2016. За сценарієм це місто Римів з тою самою сторожовою заставою, про яку й ідеться у назві. Створювали фортецю з нуля, але прикладом стала фортеця у Тустані. Її, правда, вже немає кілька століть, але дані збереглись. Зрозуміло, що будували максимально правдоподібно — зрубом, майже без цвяхів. Розбирати комплекс після зйомок ніхто не збирається. А що у нас зазвичай роблять з подібними фортецями? Ні, не продають через офшори. З Римова (назва міста у картині) зроблять парк розваг. Тим паче, що парк поруч вже є, залишиться лише вигадати кілька розваг.

Якщо зовні фортеця не надто нагадує середньовічну заставу (напевне, заважають автомобілі, високий паркан та зелені екрани у кількох місцях), то всередині все намагається відправити тебе у минуле. Солома, аутентичні костюми, зброя, кури та навіть пекельна спека (напевне, тисячу років тому вона була такою ж). Єдині, хто не вписувався у загальну концепцію, — десяток Шредерів у характерних масках. Поки я намагався знайти хоч якісь натяки на черепах-мутантів, виявилося, що це половці — антагоністи. Ми потрапили на майданчик якраз тоді, коли вони захоплювали заставу (кляті спойлери!).

Так, так, запитає хтось, а як же тонни спорядження? Вони в очі не кидались? Аж ніяк. Режисер Юрій Ковальов звив собі гніздо у одній із галерей застави, оператор з камерою зливався з тінню, а численні проводи ховалися у соломі. От тільки якщо ти раптом підходив занадто близько до масовки, що відпочивала, середньовічний дух одразу зникав. Хтось читав фейсбук на смартфоні, хтось намагався витягнути сусідів на перекур, а більшість половців та русичів просто кимарила під дахом, чекаючи виходу на майданчик.

Щойно я звик до воїна-русича, що активно розважався з окулярами віртуальної реальності, то згадав про батальні сцени. Правда, довго не міг зрозуміти, чому майже всю заставу накриває зверху біле полотно. Як виявилось, сцена має відбуватись у похмуру погоду, а погода явно не планувала допомагати кіношникам.

Отже, де ж батальні сцени? Як виявилось, половці вже проникли у заставу (спойлери, спойлери!), і один з богатирів, Олешко, якраз шинкував шредерів на вcі боки. Точніше, мені так це уявилось. Насправді, ніякого затяжного бою не було — секунда махання мечем, «Стоп», режисер кричить «Хорошо, но можно лучше» зі свого гнізда і все повторюється знову. Між дублями можна було спостерігати за постановниками боїв — по-перше, вони були найактивнішими у цьому царстві снів (все ж, дрімаючих під дахом була більшість), а по-друге, у них виявилась надприродня здібність з’являтися у несподіваних місця — від даху курника до натовпу масовки. Часом з гнізда з’являлась помічник режисера та активно вказувала «мальчикам-трупикам», як їм краще лежати. Редкліффа серед них я не помітив.

Оскільки я неймовірно страждав від спеки, вирішив поцікавитися у акторів, як їм в таку спеку стирчати у кольчузі. «Привыкли», — коротко відповів мені один з русичів. Судячи з виразу обличчя, звикання далось важко, спека домагала усіх і кожного.

А поки Роман Луцький (Олешко), намагався вчергове зробити салат з половців, його друзі-богатирі Ілля та Добриня займалися зовсім не богатирською справою — робили селфі серед декорацій. Загалом, не вони одні. Можливістю виставити в соцмережі фоточку з мечем чи у шоломі Шредера зробили майже всі, хто були на майданчику. Хіба режисера не застав за подібним (хоча він міг і раніше заселфитись).

Загалом за дві години справа просувалась не швидко — Олешко встиг порубати двох половців та скинув одного на сходи (три дублі і Роман дуже переживав за каскадера, який страждав падаючи на сходи. На питання: «Як ти, друже?», він відповідав стримано, хоча справжні емоції були сховані за маскою). Правда, половці таки увірвались у фортецю, і я навіть застав цю неймовірну бійку п’ять-на-п’ять. Було весело й надиво швидко (зважаючи на страждання богатиря).

Так як спека не спадала, а костюм половця мені так ніхто й не видав (хоча б для селфі), довелось залишати майданчик. І знову автомобілі, спортивні костюми та звичний Київ. Зате спойлерів я таки набрався. Залишилось дочекатися картини у кіно та впізнати знайомі кадри.

«Сторожова застава» в кіно з 22 грудня 2016 року.

Фото – Василь Чурiков.