У погоні за гайпом чи чому «Джокер» не має стосунку до коміксів
Перші супергеройські серіали та фільми суттєво відрізнялися від графічного першоджерела через цілком тривіальні причини — технології не дозволяли перенести пригоди персонажів на великий екран, тож доводилось адаптувати. Робилось це дуже різноманітними способами: хтось вигадував зовсім нові пригоди, залишаючи незмінним лише костюм та здібності (як японський «Людина-павук»), хтось намагався дотримуватися духу коміксів (класичний «Супермен»), а хтось старався їм слідувати максимально точно, щоправда з використанням анімації (серіал «Бетмен»).
З початку XXI століття повнометражні картини, що сформували супергеройський жанр, привчили нас до класичної схеми «узагальнення та спрощення» — сценарії стрічок запозичують сюжетні ходи з першоджерела, дотримуються загальної атмосфери, але при цьому не намагаються точно копіювати історію. При цьому найуспішніші зразки, такі як бет-трилогія Нолана та MCU показують важливість уваги до деталей: Девід Гоєр розповідав, що вони з автором «Темного лицаря» провели червоні лінії, що розмежовували обов’язкові атрибути героя і опціональні, а Кевін Файгі ще на зйомках перших «Людей Ікс» ледь вмовив продюсерів зробити Росомасі його фірмову зачіску .
«Джокер» Тодда Філліпса запропонував абсолютно новий підхід до адаптації супергеройських історій — дуже ефективний і на диво лінивий. У новій картині з Гоакіном Феніксом коміксові елементи використовуються скоріше для гайпу і «чіпляння» аудиторії, не особливо граючи роль у сюжеті. Не дарма навіть виконавець головної ролі вважав, що куди краще облишити персонажа DC і просто зняти історію Артура Флека.
Подібне паразитування на аудиторії відкриває величезний простір для експериментів: будь-яка драма Кена Лоуча може стати надреальною історією походження ледь не половини антагоністів DC (особливо того ж Джокера), «Початок» Нолана спокійно перетворюється у екранізацію «Пісочної людини», а «Складнощі перекладу» раптово виявляються передісторією Чорної вдови.
Тож давайте трохи поговоримо про межі такої адаптації. Вони, судячи з усього, тепер потрібні куди більше, ніж гіперлуп Київ-Одеса.
Використання уже існуючої історії для створення нової має під собою певну мету. Найперша з усіх — заробити багато грошей, використавши уже сформовану фан-базу. Рідше — це бажання далі розвинути персонажів або продемонструвати їх передісторію. Ще рідше виникають ситуації, коли автор за рахунок уже створених героїв хоче показати сучасну проблематику, використовуючи їх для ретрансляції певних ідей.
При цьому завжди оригінальна історія використовується через наявність у ній вже відомих глядачеві (читачеві, слухачеві) персонажів, місць та ідей, які не потрібно повторно пояснювати і які несуть закладені оригіналом смисли. У такому випадку ігнорування певних властивостей об’єктів та суб’єктів видається абсолютно нераціональним та підозрілим. Власне, саме тому приквели та сиквели вважаються настільки небезпечним завданням — ти не можеш вийти за попередньо встановлені рамки, бо ти, беручись створювати продовження, фактично сам погоджуєшся їх дотримуватися.
Але давайте повернемося до фільму Тодда Філліпса, адже заради нього все і затівалося. Картину багато хто порівнює з геніальним «Вбивчим жартом» Алана Мура, не менше людей раптом вирішили, що це таки екранізація комікса і нам нарешті розповіли історію походження клоуна-принца злочинного світу. І те, і інше дуже далекі від правди.
Філліпс, озброївшись величезним бекграундом коміксів про Бетмена вирішив ігнорувати абсолютно все, окрім приблизного гриму Джокера та кількох топонімів. Він обирає для подій картини найбільш корумповане і пасивне місто в історії світової поп-культури, раптом влаштовуючи у ньому повстання проти багатих та роблячи величезний інфопривід з вбивства трьох людей. Копи справжнього Готема називають такий злочин «на диво спокійним вечором». Більше того, режисер навіть не дотримується звичних для мегаполісу особливостей — Аркгем у нього знаходиться зовсім не на острові.
Мої зауваження можна назвати бурчанням незадоволеного гіка, але навіщо тоді сценаристу прив’язуватися до Готема, якщо він йому не потрібен?
Те саме стосується і походження Бетмена, яке нам показують у фіналі стрічки. Причиною становлення Брюса Вейна як Темного лицаря завжди була прогнила система міста, яка допустила катастрофічну злочинність (тут ще треба запитати, чого він тоді бореться з наслідками, а не причинами, але це тема іншого матеріалу). Також важливим було вбивства Вейнів саме у невеличкій алеї — це демонструвало близькість сім’ї мільярдерів до простого люду, відокремлюючи її від владної верхівки, оточеної охороною та мурами хмарочосів.
Стрічка ж перетворює трагедію в алеї Злочинів у цілком вмотивану політичну вендетту — батьків майбутнього героя убиває масове заворушення, що протиставляє себе позиції Томаса Вейна як кандидата у мери. Цілком явне «ні», після якого набагато складніше переконувати себе допомагати людям, що відкрито виступили проти цього. Саме ж убивство виглядає непорозумінням — найбільш ненависна людина міста (і дуже зверхній багатій) чомусь без охорони вибігає з кінотеатру у центр протесту. Навіщо взагалі було показувати цю сцену? Так я чув про думку щодо пов’язування долі Джокера та Бетмена. Але по-перше, я вже описав серйозні сумніви щодо появи у цьому всесвіті Бетса, а по-друге, той самий сюжетний хід зовсім не революційний — його вже використовував Тім Бертон у 1989 році, щоправда у куди більш закрученій манері.
Нарешті, персона самого Джокера. Надзвичайно розумного та лякаюче спонтанного злочинця Філліпс перетворює у психічно хвору людину, здатну лише на компульсивні вчинки. Той же «Убивчий жарт» показує мізантропічність клоуна-принца злочинного світу та його відірваність від соціуму несприйняттям встановлених правил. Саме це зробило персонажа одним з найкращих антагоністів в історії поп-культури — він завжди балансував на межі здорового глузду та божевілля, використовуючи останнє скоріше як зручний інструмент для досягнення цілей.
Щоправда я вже чув думки про те, що «Джокер» показує лише початок шляху антагоніста, а генієм він стане пізніше. Що ж, це цікава думка і вона має право на існування. Але я все одно вважаю, що з таким підходом можна зв’язати навіть «Вікі Крістіну Барселону» з «Месниками» через персонажку Скарлетт Джогенсон.
Джокер Гоакіна Фенікса шокує людей «драмою нещасної людини», але аж ніяк не цинічною раціональністю. Тодд Філліпс вирішує, що неадекватність психічно хворого має лякати глядача куди більше, ніж холоднокровна тверезість мислення. Схоже режисер ніколи не чув про Теда Банді — напевне, найстрашнішого маніяка в історії США.
Усі ці розбіжності з коміксами демонструють єдине — історії «Джокера» сам Джокер потрібен лише як символ, що приведе глядачів у зал. Тодд Філліпс виглядає як людина, що купила циркулярну пилу для того, щоб підпирати двері в надії на те, що хтось зайде в гості подивитися на ексцентричного хазяїна.
Що ж, судячи з перших результатів бокс-офісу, експеримент вдався. Залишається сподіватися, що у майбутньому нам не почнуть видавати «Доктора Дулітла» з Робертом Дауні-молодшим у якості продовження «Залізної людини» зі Старком на пенсії.
