Топ-20 найкращих фільмів 2019 року за версією редакції Vertigo
Настав час обирати найкращих. Весь 2019 рік ми дивилися фільми в кіно, на стрімінгах та великих кінофестивалях, давали вам рекомендації, писали рецензії, сперечалися у подкастах. Але наш топ-20 фільмів року готовий і він, традиційно, багатьох може здивувати.
Нагадуємо — ми видання українське, отже в список за 2019 рік потрапили фільми, які були в нашому прокаті або потрапили на стрімінги саме цього року (навіть якщо самі картини були зняті у 2018). Тож знайшлося місце і минулорічним номінантам на «Оскар», і українському кіно, і фестивальним фільмам. Отже тримайте, найкраще кіно 2019 року за версією редакції Vertigo. За деякі позиції ми змагалися між собою, за деякі одностайно проголосували — в результаті вийшов один з найеклектичніших топів, що ми випускали.
Антоніо Лукіч
«Мої думки тихі»
My thoughts are silent
В це досі складно повірити, але цього року однією з найочікуваніших прем’єр на Одеському кінофестивалі для нашої редакції була українська картина, більше того – комедія. І не даремно – повнометражний ігровий дебют Антоніо Лукіча перевершив усі наші очікування. Хороший (хоч місцями і трохи нерівний) сценарій з діалогами, які звучать, увага, природньо? Є. Акторська гра, до якої не виходить причепитись? Є. Жарти, які не змушують відчувати пекучий сором за те, що ти смієшся? Є. Тут навіть знайшлось місце для іронічного музичного оформлення, відсилок до Лінча та режисерського камео.
Знаю, що це звучить аж надто вже добре, але «Мої думки тихі» – фільм, який я передивлялась вже двічі, і на який я точно піду втретє. І не тому, що я хочу підтримувати український кінематограф – мені щиро цікаво побачити, які референси чи жарти я пропустила під час попередніх переглядів. Тим паче, що цей фільм точно треба показати батькам – він настільки милий та емоційний, що дивитись його варто в оточенні родини.
Роман Бондарчук
«Вулкан»
Volcano
Одразу два українські фільми у нашому списку розповідають про південь країни — Роман Бондарчук у своєму художньому дебюті «Вулкан» переносить глядачів у Херсонську область, демонструючи аудиторії Дикий південь нашої країни. Робота режисера виступила холодним душем для багатьох глядачів — у буднях безвізу та очікування IKEA немає місця беззаконню та бідності, яка ховається за окружними дорогами міст-мільйонників.
Розповідаючи історію столичного парубка, який випадково потрапляє у добровільне заслання херсонських степів, Бондарчук, як і пізніше Алієв, ставить глядачам незручні питання, у документальному стилі відтворюючи художню історію. Єдиним значним мінусом «Вулкана» є акторська робота — часом складається враження, що частина людей в кадрі просто начитує даний їм текст, що вкупі зі специфікою зйомки перетворює картину у химерний мікс ігрового та документального кіно.
Селін Ск’яма
«Портрет дівчини у вогні»
Portrait de la jeune fille en feu
Костюмне драматичне кіно отримало новий шанс на життя з виходом «Портрету дівчини у вогні». Цей фільм прогримів в Каннах, отримавши нагороду за сценарій на квір-гілку. Це історія короткої зустрічі художниці і моделі в кінці XVIII століття, які переживають стрімкий та пристрасний роман. Втім, не варто розглядати дане кіно виключно у ЛГБТ-фокусі.
Фільм Ск’яма працює одразу у двох напрямках: це листівка з далекої епохи в якій жінка проявляла потужний творчий хист, залишаючись у полоні гендерної дискрімінації; водночас – це переконлива спроба авторки говорити про жіноче як про універсальне, вивести подібну історію з «нішевості» в якій досі перебуває фемінне кіно. Тому що перед нами перш усього притча про творця та його музу, які лише за вибором режисерки є жінками. При цьому операторка фільму Клер Матон разом з постановницею знаходять безліч візуальних метафор для інтимної близькості героїнь – жодної об’єктивації жіночого тіла в дусі «Життя Адель», що робить фільм Селін Ск’яма людяною історіює без трагізму закладеного у природу цього любовного зв’язку.
Джордан Піл
«Ми»
Us
Після фантастичного режисерського дебюту Джордан Піл знову взявся за жанр горорів – і знову вразив нас вдумливою політичною метафорою. Можливо, «Ми» вийшов трохи менш продуманим за «Пастку», але це точно один з найсміливіших жанрових експериментів 2019 року. Цього разу Піл не лише досліджує питання расизму та культурної апропріації, але й розповідає про подвійні стандарти та підсвідомі травми суспільства. У результаті вийшла деконструкція класичного сюжету фільмів жахів – мирний відпочинок звичайної американської родини перетворюється на суцільне пекло після того, як у їх дім вдирається группа озброєних незнайомців. Хоча, як ви напевно пам’ятаєте, нападників складно назвати незайомцями – це зловісні двійники головних героїв, які чомусь знають про них все.
Найцікавіше у «Ми» – майстерність, з якою Піл посилається на поп-культуру: тут є і біблійські цитати, і оммажі «Сутінковій зоні», і сюррелістичні сцени, запозичені з «Аліси у задзеркаллі». Якраз завдяки цьому стрічку хочеться передивлятись – кожного разу можна знаходити нові сенси та інтерпретації. У цьому плані картина нагадує пляму Роршаха чи похмурий калейдоскоп – різні глядачі побачать у ній кардинально інакші ідеї.
Ян Комаса
«Тіло Христове»
Corpus Christi
Цей фільм мав свою тиху прем’єру в Венеції, так само тихо був показаний в Києві і тихо претендує на «Оскар» у лонглісті «Кращий іноземний фільм» від Польщі. Перед нами історія юнака Даніеля, який хоче стати священником, але роки проведені в колонії для неповнолітніх не дозволять йому потрапити у семінарію. «Тіло христове| в рівній мірі жорстоке та обнадійливе кіно. Воно тримається на неймовірній харизмі виконавця головної ролі Бартоша Беленя, який здатен відрефлексувати гріхи маленької провінційної ком’юніті, де він представляється пастором, приховуючи інформацію про тюремне минуле.
«Тіло христове» важко назвати релігійно-просвітницьким – ось головний герой веде недільну месу, а вже у наступній сцені вживає наркотики (знаходячи таким чином спільну мову з місцевими підлітками). Але якщо досліджувати фільм Яна Комаси на предмет потужності віри, його головний герой – справжній мученик у світі подвійних стандартів. Окремої згадки варта операторська робота Пьотра Собочинського – такої сцени бійки в кіно ви не бачили ніколи.
Леван Акін
«А потім ми танцювали»
And then we danced
Мрійливий фільм Левана Акіна часто порівнюють з картиною «Назви мене своїм іменем» – тут теж в центрі подій опиняється молодий хлопець, який поступово усвідомлює свої почуття до харизматичного нового знайомого. Але історія Акіна не стільки зосереджується на почуттях протагоністів, скільки на конфлікті між індивідуалізмом, пошуками себе та традиційними гендерними ролями, що панують у суспільстві. Стрічку можна навіть сприймати як дуже ніжне та емоційне антропологічне дослідження, у якому постановник уважно аналізує грузинські звичаї та уявлення про «правильну» маскулінність.
«А потім ми танцювали» – один із найбільш поетичних та красивих фільмів цього року. Кожен кадр передає любов до Грузії, її краси, звичаїв та людей. І, звісно, до традиційного танцю – часом він передає емоції героїв навіть краще за діалоги.
Наріман Алієв
«Додому»
Evge
Дебютний фільм Нарімана Алієва раптом заговорив з нами людською мовою про важливі соціальні та політичні питання — для українського фільму такий підхід досі неочікуваний. «Додому» став новим і дуже потрібним етапом культурної дискусії щодо подій в країні, змінивши на цьому посту патріотичні стрічки, які скоріше займалися моделювання свідомості, а не аналізом реальної ситуації. Режисер свідомо не вибілює власних персонажів — вони залишаються неідеальними, провокуючи обговорення власних вчинків.
Історію про поїздку батька з сином у Крим для похорону брата (і сина) не можна назвати ідеальною — все ж у ній помітний повнометражний дебют. При цьому Алієв правильно розставляє акценти, тримає темп і закінчує свою розповідь потужним фіналом, виводячи на перший план дорослішання головного героя. Не обійшлося і без звичної для українського кіно проблеми — слабкої акторської школи (що видно по персонажах другого плану), але на фоні хорошої сценарної роботи Нарімана про неї не варто навіть згадувати.
Тодд Філліпс
«Джокер»
Joker
Неканонічний оріджин, наслідування фільмографії Скорсезе, а ще – моторошний триллер імені генія Хоакіна Фенікса та одна з найлюдяніших інтерпретацій классичного антигероя. «Джокер» зібрав багато полярних думок, від «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю, до звинувачень у романтизації психічних відхилень та спекуляції на популярності персонажа. Навіть наша редакція розділилась у своїй оцінці, результатом якої стало місце у другій десятці рейтингу.
Філліпс зняв оригінальне кіно за межами будь-яких кіновсесвітів, явно надихаючись стилістикою «Нового Голлівуду» 70-х. Дехто навіть вважає, що маркер «Джокер» цій стрічці не потрібен – це історія простої психічно надломленої людини, знята у відповідній болотно-зернистій пригніченій атмосфері, трохи більш радикальній аніж ми звикли бачити. І якщо про режиссуру цієї картини ще можна посперечатися, то операторську роботу Лоуренса Шера, тягучий саундтрек ісландки Хілдур Гуднасдоттір та екранне перетворення Хоакіна Фенікса оскаржувати просто немає сенсу.
Олівія Вайлд
«Освіта»
Booksmart
Здається, кожного року актор чи комік наважується на режисерський дебют — у 2017 році на сцену неочікувано увірвалась «Пастка» Джордана Піла, а минулого року вийшов блискучий «Восьмий клас» Бо Бернема. Цього року нам пощастило побачити неочікувано вдалу постановку Олівії Вайлд, яку більшість напевне пам’ятає завдяки ролі 13-ої з «Доктора Хауса».
Підліткова комедія «Освіта» вийшла феміністичною, щирою та неочікувано смішною — як більш сучасна версія якогось з хітів Джона Г‘юза. Але її головне досягнення — те, що стрічка познайомила ширшу аудиторію з неймовірно талановитими молодими акторками Біні Фелдштейн та Кейтлін Дівер.
Арі Астер
«Сонцестояння»
Midsommar
Драма людських стосунків, психоделіка, антропологічні замальовки і ритуальні злягання — Арі Астер зняв химерний фільм, який навіть не вдасться назвати чистим хоррором. «Сонцестояння» це перш усього авторське кіно, в якому вбачаються все ті ж довгі плани, повільний розвиток подій і ретельно прописані персонажі, яких ми бачили в «Реінкарнації» (попередній роботі Астера). Зате новий фільм режисера прицільно ігнорує жанрові кліше і всіма силами намагається лякати нетривіальним візуальним підходом – білий день замість моторошної ночі, ніяких джампскерів і лячної музики у найкритичніших сценах.
«Сонцестояння» зовсім не безгрішний — провисання сюжету та декілька незавершених другорядних арок, між тим, не ріжуть око саме завдяки гіпнотичному ефекту, якого досягає Астер у своєму кіно. Межі між реальністю і дурманом, між логічним і абсурдним стають тоншими, а в останні півгодини стираються геть. Те, що можна назвати сюжетом, відходить кудись на задній план, залишаючи у фокусі фантасмагорію та метафору самотності.
Роберт Еггерс
«Маяк»
Lighthouse
З тих пір як Еггерс всіх до біса налякав на «Санденсі» «Відьмою» в 2015 року, нову картину інді-режисера чекали з інтригуючим острахом. А потім стався «Маяк» — моторошний та клаустрофобний настільки, що глядач може трохи збожеволіти разом з головними героями у виконанні Віллема Дефо та Роберта Паттінсона. Нова Англія, 1980-ті, віддалений острів,який повсякчас поливають дощі, два наглядачі маяку, а ще лавкрафтівський саспенс, який от-от переросте в жах.
Еггерс, як виявилося, — справжній архітектор предметного кінематографічного світу, він віддає данину класичному кіно та літературі у жанрі горрор, знімає на чорно-білу 35-мм плівку старими камерами з 40-х, обрізає співвідношення екрану до 1.19:1, насичує картинку лячною звуковою палітрою з гулу маяка, шуму механізмів і криків чайок. Так, у «Маяку» форма часом може домінувати над змістом, але зміст цей у Еггерса також не слабкодухих – біблійні метафори, посилання на грецьку міфологію, референси до зразків світового мистецтва, фрейдистську психоаналітичну теорію і т.д.
Джош Кулі
«Історія іграшок 4»
Toy Story 4
Четвертій частині франшизи Pixar історія готувала лише два шляхи — або у рейтинг фільмів року, або у список гучних провалів. Причиною такої дихотомії є попередні три картини, які задерли планку «Історії іграшок» надто високо, щоб через неї перестрибнути. Історія Енді була майстерно закінчена і будь-яке продовження видавалося не більше ніж бажанням заробити на знайомих героях — такий підхід для Pixar раніше був недопустимим.
«Історія іграшок 4» довела, що при наявності хорошої ідеї цифра у назві не має жодного значення. Як виявилося, історія Вуді вимагала свого фінального акорду — старий ковбой попрощався з Енді і залишився без власного шляху. Pixar заговорив у першу чергу з дорослою аудиторією, поставивши акцент на батьківському пошуку себе після дорослішання дітей. Результатом стала дуже емоційна картина, яка змогла додати усій франшизі нових фарб і точно заслуговує на місце в пантеоні піксарівських стрічок.
Ден Ґілрой
«Оксамитова бензопила»
Velvet Buzzsaw
Стрічка стала другою картиною в режисерській кар’єрі Дена Ґілроя — дебютував він «Стрінгером» з Джейком Джиленголлом. І якщо похмура сатира про кривавого «журналіста» зрезонувала з публікою, то «Оксамитова бензопила» розділила глядачів. Одні досі вважають картину претензійною і нудною історією про пихатий світ сучасного мистецтва, інші бачать в роботі режисера цікавий погляд на сучасний світ арт-середовища.
Власне, обидва погляди цілком підходять Ґілрою — його сатиричний панч якраз мав на меті показати чим живе сучасне мистецтво і яким воно є в очах його глядачів. Тож усе тут побудовано на принципах дуалізму: персонажі постійно знаходяться у сірій зоні, сценарій висміює усе й усіх, а центральна думка змінюється в залежності від кута погляду. По факту, Ден Ґілрой створив прекрасний приклад сучасного мистецтва у вигляді аудіовізуального твору, та ще й випустив його на Netflix. Справжній перформанс!
Джеймс Менголд
«Аутсайдери»
Ford v Ferrari
З першого погляду стрічка Джеймса Менголда видається прямолінійною спортивною драмою — складно зняти щось інше, коли берешся за екранізацію легендарного протистояння «Форда» та «Феррарі» у 60-х на «Ле-Мані». Але режисер, до цього знявши «Логана», вирішив все ж піти іншим шляхом. За блискучим фасадом спортивних авто ховається зворушлива історія про дружбу, роботу та життєвий поклик, трохи приправлена легкою ностальгією за Америкою того часу — країною великих корпорацій та простих мрійників.
Дует Крістіана Бейла та Метта Деймона ідеально вписався в історію — актори чудово поладнали між собою, створивши нетривіальний образ стосунків близьких друзів та колег, які змагаються не лише з суперниками на треку, а й з власними керівниками у кабінетах. Щоправда режисерської заслуги в «Аутсайдерах» теж чимало, адже Менголд зміг перетворити перегони у напружений триллер, максимально агресивно знімаючи «поєдинки» гонщиків.
Квентін Тарантіно
«Одного разу в Голлівуді»
Once upon a time in Hollywood
Головний бед-бой американського незалежного кіно повернувся – ще й з неочікувано сентиментальним та виваженим фільмом. Коли вперше з’явились чутки про те, що Тарантіно вирішив взятись за історію злочинів Чарльза Менсона, багато хто напружився – знаючи, як Квентін любить фетишизувати насилля, можна було очікувати чого завгодно. Але побоювання виявились марними – замість того, щоб експлуатувати трагічну смерть Шерон Тейт, постановник зняв емоційну екскурсію старим-добрим Голлівудом 1960-х.
Знаю, багато кого такий підхід розчарував. Це особоливо відчутно на наший теренах – гладачі, не знайомі з реальними подіями 1969 року, скаржаться на те, що Тарантіно просто постарів та не зміг придумати логічний цілісний сюжет. Але якщо ви цікавитесь американскою історію та знаєте, що відбулось насправді, то напевно зрозумієте, чому режисер вирішив звернутись саме до цих злочинів. Дії Чарльза Менсона не лише остаточно вбили безтурботну ідеології гіпі, але й назавжди змінили Голлівуд – і точно в гіршу сторону. Тому не дивно, що головний сінефіл Америки з таким ентузіазмом відтворив невинну Каліфорнію 1960-х, згадуючи, яким чудовим місцем вона була до смерті Тейт.
Раян Джонсон
«Ножі наголо»
Knives Out
Після неоднозначної співпраці з Disney та «Зоряними війнами», Раян Джонсон вирішив повернутися до авторського кіно, вибравши для цього доволі специфічний жанр — детектив у закритому приміщенні. При цьому помічника ми собі постановник взяв казковий акторський склад: Лейкіт Стенфілд, Тоні Колетт, Майкл Шеннон, Кріс Еванс (та його светр), Ана де Армас, Джеймі Лі Кертіс, Крістофер Пламмер та Дон Джонсон. Окремо варто відмітити Деніела Крейга, який отримав можливість зіграти не-Бонда і засяяв у образі детектива Бенуа Блана з потрійною силою.
Незважаючи на всю консервативність жанру, Джонсон вміло закрутив сюжет, розсипав купу відсилок на сучасну поп-культуру та місцями взявся відкрито кепкувати з глядачів, що додало історії веселощів та розважальної складової. У цьому допомогла і акторська гра — все ж не просто так режисер підписав цілий натовп зіркових виконавців. І якщо про Крейга ми вже сказали, то Кріса Еванса теж не варто забувати — після десятиліття в MCU він нарешті зміг вийти за рамки образу Стіва Роджерса. Але особливої уваги заслуговує атмосфера «Ножів наголо» — тепла кольорова гама та влучні діалоги перетворили картину на ледь не обов’язкового учасника всіх списків «фільмів, які варто дивитися осіннім вечором з какао в руках».
Мартін Скорсезе
«Ірландець»
The Irishman
2019 – рік, коли головні бунтівники Голлівуду трохи подорослішали, переосмислили власне минуле та повернулись у гру з вдумливими, навіть трохи медитативними стрічками. Мартін Скорсезе, наприклад, знову взявся за свій улюблений жанр, і використав гангстерську драму як канву для роздумів над питаннями віри і старості. У якомусь сенсі «Ірландець» – епілог певної сторінки фільмографії режисера. Перш за все, бо тут чітко відчувається, що постановник нарешті вирішив підняти теми, над якими думав роками.
Але не лякайтесь – попри екзистенційний підтекст та солідний хронометраж (більше трьох годин!), у стрічці вистачає характерної для робіт Скорсезе динаміки та гумору. «Ірландець» поєднує політичне з особистим та малює справді вражаючу історію про амбіції, сумління та дружбу.
Педро Альмодовар
«Біль і слава»
Pain and glory
Хто би подумав, що майстер кемпу та складних жіночих персонажів поверне себе на мапу світового мейстрімного кіно напрочуд маскулінним та водночас ніжним фільмом. Педро усе життя залишав сліди власної біографії у кожній наступній картині, втім саме «Біль та слава» стала наскрізною у контексті саморефлексії Альмодовара. Педро розказав історію старіючого режисера, що страждає від болей у спині та суставах. Його герой Сальвадор у виконанні Антоніо Бандераса – проекція самого режисера-іпохондрика, але вміло дофантазована. За свою гру Бандерас отримав акторську нагороду в Каннах, номінований на «Золотий глобус» і цілком ймовірно, що претендуватиме на «Оскар».
Можна сказати, що «Біль і слава» – спроба режисера впоратися зі старінням і осмислити еволюцію власної творчості шляху художника. Але сюжетним коренем у Педро залишаються спогади про матір у виконанні прекрасної Пенелопи Крус. Зрештою автору вдається без зайвої експресії провести паралелі між материнською любов’ю та власною закоханістю в кінематограф, між якими він ставить ефектний знак «дорівнює» у блискучому фіналі фільму.
По Джун Хо
«Паразити»
Parasites
Картина По Джун Хо вражає своєю багатоликістю і непередбачуваністю сюжету. «Паразити» починаються як соціальна драма, після чого раптом перетворюються у фільм пограбування, а далі міксують триллер з комедією, часом підкидаючи глядачеві елементи жахів. Сценарій при цьому теж постійно дивує неочікуваними твістами, не забуваючи про центральну ідею стрічки — конфлікт соціальних прошарків, який перетворюється у кількарівневу сатиру.
«Паразити» вистрілили в Каннах, де взяли «Золоту пальмову гілку» і тепер вважаються одним із найочевидніших фаворитів нагородного сезону. Воно й не дивно — фільм По Джун Хо зміг суттєво похитнути стійку віру в монолітність жанрового кіно, примудрившись зробити з нього вінегрет, який усім прийшовся до вподоби. Як доказ — стрічка стала найбільшим касовим успіхом режисера, зібравши 127 мільйонів доларів у світовому прокаті при бюджеті в 11 мільйонів.
Ной Баумбах
«Шлюбна історія»
Marriage Story
Однозначно найкращий фільм Ноа Баумбаха — режисера, якого в поп-культурі прийнято вважати адептом найскорового мамблкору в стилю Вуді Алена. Втім «Шлюбна історія» якраз про те, що творчий підхід Баумбаха значно глибший та драматичніший за сатиричний фокус Вуді. Перед нами фільм, що зачаровує та розбиває серце, смішить та викликає сльози – це просто історія розлучення двох людей, які усім сердцем не байдужі один до одного, але і разом лишатися не можуть. Розстановка сил між подружжям Чарлі та Ніколь змінюється мало не в кожній наступній сцені, вибудовуючи справжню інтригу. Всі перепетії згасаючого шлюбу Баумбах знімає легко, без зайвого драматизму, лише зрідка дозволяючи собі увімкнути режим пристрастей. Але в цілому режисер залишається вірним собі, розглядаючи сімейний шлюб через призму абсурдиських та зворшливих діалогів.
Відтак «Шлюбну історію» рухають вперед саме актори, а тут одні майстри – Скарлетт Йоганссон, Адам Драйвер, Лора Дерна, Рей Ліота, Алан Алда. Фільм Баумбаха – фронтраннер нагородного сезону і ризикує взяти «Оскари», як мінімум, в акторських та сценарній номінації.
