Наша незалежність: редакція Vertigo радить улюблені українські фільми, серіали, комікси та відеоігри
29 років тому Україна стала незалежною. 29 років тому наші митці отримали можливість створювати власні твори, не прив’язані до «спільної спадщини».
До Дня незалежності, редакція Vertigo вирішила взятися за профільні теми і порадити читачам свої улюблені українські фільми, серіали, відеоігри та комікси.
Ігри
Рома Бугайчук
Розмова про здобутки українського геймдеву рідко заходить за межі «Метро» чи «Сталкеру». Це, безумовно, чудові ігри, про які ви чули безліч разів та в які варто пограти і без моєї поради. А от про досягнення невеликих інді-студій говорять рідко, а вітчизняних і поготів. Відтак радитиму FoxTail, класичну адвенчуру від Gingertips Game Studio, яка неодмінно зачарує вас своєю мальовничою простотою.
Історія лисички Лії розпочинається, щойно вона приїздить погостити до своєї бабусі, яка живе посеред пишного зеленого лісу. Разом із Лією вам доведеться довідатися про чимало секретів власної родини та інших мешканців лісу. FoxTail — це дуже затишний класичний квест, де гравцю необхідно вивчати невеликі локації, шукати предмети, комбінувати їх, використовувати в потрібних місцях і таким чином рухатися вперед сюжетом. За законами жанру, FoxTail змусить вас мислити креативно й уважно проклікувати кожен куточок, аби нічого не пропустити й не застрягти на довгі години. Розробникам вдалося досягти напрочуд теплої і навіть дещо олдскульної атмосфери завдяки піксельній стилізації, кольорам і легкому, безтурботному саундтреку. Наразі гра перебуває в ранньому доступі і має три сюжетні розділи, яких з часом іще побільшає, а придбати її можна в Steam за символічною ціною.
Фільми
Микита Тищенко
За моїм власним досвідом, український кінематограф тяжіє до двох полярностей: знімати фільми про якісь гострі й болючі сторінки з історії (давньої чи не дуже) нашої держави, або ж максимально абстрагуватися від цього, розповідаючи історії, які можуть відбутися будь-де, і просто так вийшло, що відбуваються в Україні. Тому мене дуже тішить, що за останні роки з’явилося більше фільмів, що впевнено знаходять своє місце посередині. Думаю, це є наслідком збільшення інвестицій у нашу кінопромисловість. Якщо знімати одну-дві картини на рік, то у фільммейкерів ніби є певний обов’язок зробити їх суспільно важливими. А якщо знімати 20-30, то виявляється, що нашим режисерам є що сказати не тільки про суто українські трагедії. Прикладами таких фільмів можна назвати «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча та «Вулкан» Романа Бондарчука. Обидві стрічки розповідають про Україну, але при цьому не намагаються давити на болючі мозолі, а розповідають власні історії.
«Мої думки тихі» – стильна й смішна комедія, емоційною основою якої є стосунки між матір’ю та сином, що підростає. Та попри універсальність фабули, це український фільм: у локаціях; у мові; у молоді, що бажає жити краще, ніж дозволяє економіка; у жінці, що шукає закордонного кавалера. Але це просто мазки, якими малюється картина, зрозуміла будь-кому, незалежно від громадянства.
«Вулкан» теж розповідає про сучасного міського жителя, якого події виривають зі звичного життя. Але якщо герою фільму Лукіча доводиться повернутися у місця, де він провів дитинство, то головний герой «Вулкана» опиняється майже в паралельному для себе вимірі: невеличкому Бериславі Херсонської області. Крізь лінзу Бондарчука цілком реальне місто перетворюється на примарне, ізольоване від усього світу, з власними законами, принципами та ідеалами. Навіть дуже реальна для головного героя війна (він працює перекладачем для ОБСЄ) в цих декораціях, ніби застиглих у минулому столітті, здається дуже далекою. У рецензіях можна зустріти визначення, що це «український магічний реалізм», і це один з небагатьох наших фільмів, який заслуговує уваги не тільки за тематику, але й за власний оригінальний стиль.
Комікси
Саша Поворозник
Якби п’ять-десять років тому мені хтось сказав, що в Києві можна буде зайти в магазин коміксів і підібрати на будь-який смак мальопис українською, я б навряд в це повірила. Серйозно, згадайте ті часи! Тоді доводилось обирати з-поміж російських перекладів ну дуже вже попсової класики, якихось дитячих історій та поодиноких англомовних видань, які якимось чином потрапляли в Україну. Так, зараз все ще хочеться, щоб швидше з‘являлися класні нові історії від українських авторів, і щоб на прилавки блискавично потрапляли переклади останніх англомовних хітів, але всьому свій час. Лише задумайтесь над тим, що у нас вже є! Тут і якісні переклади монументальних класичних серій «великої двійки», і менш відомі комікси незалежних видавництв, і навіть взагалі альтернативні історії, які читачам перевертають уявлення про те, якими можуть бути комікси.
А головне — на ринку щороку збільшується кількість серій від українських авторів. І серед них є справді вдалі історії, які не експлуатують очевидні теми чи намагаються копіювати західні тренди, а роблять щось цілком нове, сміливо експериментують з темою та подачею. Любите антиутопії в дусі «Ферми тварин»? Ось «Серед овець» — метафоричний комікс про небезпеку тоталітарних систем, малюнки в якому можна розглядати годинами. Хочете засісти над атмосферним горором? Зверніть увагу на готичний «Мор». Цікавитесь соціальними питаннями та цінуєте похмурий реалізм? Тоді на вас чекає «Діра» — важка, але правдива історія про реалії життя в ДНР та ЛНР. А якщо вам раптом захотілось відволіктись від серйозних коміксів, на допомогу летить саркастичний, неймовірно влучний «Голуб Геннадій».
Звісно, завжди хочеться, щоб індустрія розвивалась ще швидше, і щоб художники відразу малювали так, ніби їх цьому особисто навчав Джим Стеранко, але давайте українським коміксам трохи часу (і не забувайте їх підтримувати!) — вони на правильному шляху.
Серіали
Юра Поворозник
З чого ж почати? З «Роксолани» та «Огнем і мечем»? З «Лесі та Роми»? Може плюнути на все та поговорити про «Слугу народу»? Чи все ж згадати про «Сватів»? Українські серіали — неймовірно загадокова тема. Їх дуже багато, але про них майже не говорять. Вони довго йдуть, але миттєво забуваються. І найголовніше — ваша бабуся знає про вітчизняні шоу набагато більше, ніж більшість кінокритиків.
Якщо ж поставити за мету саме щось порадити, то звичайно ж в першу чергу я згадаю про «Спіймати Кайдаша» Наталії Ворожбит. Реалістичний підхід до персонажів, сюжет, який охоплює два десятиліття життя українського села, вдалий кастинг героїв — попри недоліки та часом вже неймовірну депресивність, серіал від СТБ поки найбільше наблизився до сучасних західних шоу.
Але попри роботу Ворожбит, решта робіт на українському телебаченні досі живуть у вигаданому світі стерильної драми або гротескної комедії. Окей, ICTV (і, схоже, глядачі каналу) живе у світі, де серіали про поліцію досі актуальні. Залишається сподіватися на підліткові шоу, які всіляко намагаються вхопитися за аудиторії. «Школа» і тим більше «Перші ластівки» показали, що у нас є попит на складні теми. Подивимось, чи зможе продовжити справу нова робота Антоніо Лукіча для 1+1.
Врешті решт, на 29 році незалежності можемо обережно говорити про те, що вплив російських серіалів на наш ринок вже не той, що був раніше. До перемоги (навіть за рахунок драм каналу «Україна» та дивних комедій 1+1) ще далеко, але як співав класик (оооо, так) «Хіба хтось казав тобі, що буде легко?».
