У пошуках втраченого крижня
Українська комедія — дуже самобутній жанр. Вона періодично з’являється у кіно, часом навіть показує хороші збори, але частіше викликає бажання хапатися за голову, а не рекомендувати картину друзям. Авторських робіт серед комедійних фільмів у нас доволі мало, а як показує приклад Заходу, саме вони штовхають індустрію вперед. І от, влітку 2019 року на Одеському кінофестивалі відбулась прем’єра стрічки «Мої думки тихі» — дебютної повнометражної роботи режисера Антоніо Лукіча, у якого за спиною було кілька короткометражок.
Картина розповідає про звукорежисера Вадима (Андрій Лідаговський), який спеціалізується на записі звуків. Хлопець отримує контракт з канадською компанією, після виконання якого він цілком може переїхати на інший континент. От тільки для цього потрібно записати кілька рідкісних українських тварин на рідному Закарпатті. Попутником Вадима у поїздці стає мама (Ірма Вітовська) — це додає подорожі драматизму і складнощів.
Головна відмінність фільму Лукіча від більшості українських комедій полягає в центральному сюжеті . На відміну від колег, режисер не перетворює його на шапіто з цирковими номерами, які покликані розсмішити глядача, а розповідає дуже милу і навіть дещо трагічну історію стосунків батьків та дітей. У результаті більшість жартів приходять зі знайомих усім життєвих ситуацій, позбавляючи «Мої думки тихі» КВК-шної системи під назвою «екранізація анекдотів» і додаючи їй щирості. Абсурдистський стиль комедії Лукіча, помітний ще у «Манчестері йшов дощ», вдало лягає на українські реалії, не перетворюючи їх на клубок консервативності та шароварщини.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
МОЇ ДУМКИ ТИХІ
ХРОНОМЕТРАЖ
104 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
16 СІЧНЯ 2020
ЖАНР
КОМЕДІЯ
РЕЖИСЕР
АНТОНІО ЛУКІЧ
СЦЕНАРІЙ
АНТОНІО ЛУКІЧ
В РОЛЯХ
Андрій Лідаговський
Ірма Вітовська
ПРОКАТЧИК
Arthouse Traffic
Після перегляду було важко повірити у те, що «Мої думки тихі» є повнометражним дебютом Лукіча — стрічка не страждає від надмірної перевантаженості візуальними елементами, чітко притримується центральної сюжетної лінії та створює комплексну картинку.
В інтерв’ю режисер підкреслював, що картина є результатом його спостережень за сучасним поколінням фрілансерів. При цьому фільм не є екранізацією твіттерівських жартів — Вадим у виконанні Андрія Лідаговського перетворюється на багатогранного персонажа завдяки власній мамі. Поява на екрані Ірми Вітовської змушує забути про проблему з акторами в Україні — її образ у «Моїх думках» нічим не поступаєть бабі Прісі з «Брами», привносячи трохи локального кітчу абсурдистській історії Лукіча.
Завдяки конфлікту поколінь, знайомого усім дітям та мамам, комедія отримує додатковий драматизм, який зв’язує роуд-муві, не даючи йому розвалитися на окремі скетчі (часом такі відчуття виникають). Лукіч дуже вдало вписує взаємодії Вадима та його мами в сюжет, поступово перетворюючи низку непорозумінь на відкриту трагедію жінки, яка ніяк не може змиритися з дорослістю сина. Щоправда варто відмітити, що левова доля успіху цієї сюжетної лінії належить не сценарію, а Ірмі Вітовській, яка його ідеально інтерпретувала крізь призму особистих переживань.
Але, як не дивно для українських реалій, «Мої думки тихі» відмітилися не лише сценарієм та акторською грою. Творці фільму підійшли до створення атмосфери більш комплексно — як результат, стрічка отримала оригінальний синт-поп саундтрек, який вдало розбавляється кількома відомими хітами, серед яких трек «Viva forever» стає одним з лейтмотивів картини. Візуальний стиль теж заслуговує похвал — операторська робота Іллі Єгорова не лише вдало робить акценти під час подорожі Вадима з мамою, а й часом виступає інструментом для жартів, що рідко зустрінеш в наших широтах. Насамкінець, у стрічці вистачає великодніх яєць до улюбленого виду спорту Лукіча — футболу. Панове фанати, спробуйте відшукати їх усі.
Якщо чесно, то після перегляду було важко повірити у те, що «Мої думки тихі» є повнометражним дебютом Лукіча — стрічка не страждає від надмірної перевантаженості візуальними елементами, чітко притримується центральної сюжетної лінії та створює комплексну картинку. Навіть прискіпливий погляд на акторську гру другого плану не дає жодних зачіпок для незадоволеного бурмотіння. Єдине, що все ж кидається в очі — це скетчевість деяких сцен, які часом аж надто хочуть перетягнути на себе увагу, вибиваючись із загального наративу.
Але це легко пробачається, адже картину не лише хочеться рекомендувати друзям, а й передивитися вдруге. Тому не гайте часу, а йдіть дивитися хороше українське кіно.
— жарти;
— акторська гра;
— звуковий супровід;
