Шлях української кінокомедії у семи кроках
У кінотеатрах вже тиждень йде українська авторська кінокомедія «Мої думки тихі» і наша редакція дуже сподівається, що ви його або вже побачили, або точно збираєтесь. Інакше навіть не будемо слухати претензії щодо якості вітчизняного кіно.
Стрічка Антоніо Лукіча вже друга за останні роки авторська комедійна робота, яка заслужила любов і критиків, і глядачів — попереднім таким фільмом був «Герой мого часу» Тоні Ноябрьової. Ми ж вирішили подивитися у минуле і у загальних рисах визначити етапи розвитку української кінокомедії. Результат вклався у сім кроків.
Крок перший.
«В степах України»
1952
Режисер: Гнат Юра
Стрічку режисера Гната Юри цілком можна назвати першою українською кінокомедією, хоча повноцінним фільмом вона не була — скоріше записом театральної постановки, створений для великого екрану. Зі сценарної точки зору «В степах України» теж не надто вражає — що ще взяти зі сталінської агітки про велич колгоспів, написаної Олександром Корнійчуком? Українська культура тут подається навмисно гіпертрофовано та максимально приземлено. Власне, це не складно зрозуміти навіть з прізвищ головних героїв — Часника і Галушки.
Кітчевість та водевільність п’єси, написаної ще в 1940 році, були центральним елементом твору. У свою чергу кінотеатральна версія 1952 року лише зафіксувала твір на плівці, перетворившись на застиглу у часі рекламу жахливої «реформи», яка фактично знищила вільне та багате українське село.
Крок другий.
«Штепсель одружує Тарапуньку»
1957
Режисери: Юхим Березін та Юрій Тимошенко
Творчість Юхима Березіна та Юрія Тимошенка така ж дуальна, як і їхній творчий доробок. Ми не будемо торкатися політичних протиріч Штепселя і Тарапуньки (про них непогано розповіла «Амнезія»), а лише згадаємо київський етап артистів.
Справа у тому, що популярність дуету швидко вивела його на «всесоюзний рівень», то ж питомо українськими можна назвати лише дві роботи — короткометражку «Штепсель і Тарапунька під хмарами» та повнометражку «Штепсель одружує Тарапуньку». Незважаючи на яскравий агітаційний виблиск першого фейлетону та шароварщину в другому фільмі, обидві роботи дозволяють насолодитися побутом киян 50-х років та послухати українську мову, що лише зрідка перебивається російськими фразами Штепселя.
Крок третій.
«За двома зайцями»
1961
Режисер: Віктор Іванов
Культова та легендарна екранізація п’єси Михайла Старицького є одним з небагатьох зразків вітчизняної комедії радянського зразка. Важлива примітка — мова саме про український фільм, а не стрічку, зняту в Україні. Попри те, що Леонід Гайдай знімав у Криму, його картини були, як то казали, «інтернаціональними».
З роботою Віктора Іванова усе інакше, та ще й з солідною порцією драми. Андріївський узвіз, українська мова, колорит Києва початку XX століття — усе це було у фільмі рівно до того моменту, поки він не став феноменом і не вийшов у «всесоюзний» прокат. Після дубляжа російською ідея фільму перевернулася, пардон, догори дибом — суржик Свирида Петровича раптом перетворився з недолугого імперського підлабузництва в «хохловське неуцтво», яке намагається вилізти зі шкіри, аби приховати власну меншовартість. Українські оригінали, як і було прийнято у «совєтів», було знищено, але на щастя одна копія все ж вціліла.
Але навіть попри дубляж «За двома зайцями» суттєво відрізняється від випущеного через 6 років «Весілля у Малинівці». Останнє мало того, що було зняте російською (хоч події і відбувалися на півдні України), то ще й відображало вже остаточно викривлене радянське бачення українського побуту 1917-1923 років, яке суттєво різнилося з реальністю.
Що цікаво, завдяки «відлизі» Хрущова стрічці навіть вдалось отримати українські титри — річ, яку ви не побачите у попередньо згаданих фільмах.
Крок четвертий.
«Як козаки...»
1967-1995
Режисер: Володимир Дахно
Тотальна русифікація України в 70-х суттєво ускладнює життя вітчизняному кінематографу. На екрани зрідка пробивалися драми «поетичного кіно», тоді як на комедії сил вже не залишалося. Єдиним винятком для того часу залишається фільм «Пропала грамота», але досі не відомо чи дійсно вона вийшла у прокат в 1983 році (хоч і була знята в 1972-му) і в якому вигляді. Справа у тому, що за різною інформацією від початкового задуму Миколайчука мало що залишилося.
Рятувала лише анімація. Українська мова звучала в «Капітошці» (1980) та «Петрику П’яточкіну» (1984), а вітчизняні мотиви зберігала серія короткометражок «Як козаки…» що виходила ще з 1967 року. Загалом Київнаукфільм став оплотом нашого кіномистецтва в 1980-х. Окремо хотілося б згадати роботи Давида Черкаського і його геніальний «Острів скарбів», створений у співпраці з театром мініатюр «Гротеск».
Шкода лишень, що анімація була створена тільки російською мовою.
Крок п'ятий.
«Вечори на хуторі біля Диканьки»
2001
Режисер: Семен Горов
Якщо ви шоковано дивитеся на текст і не вірите, що ми включили у список кітчевий телевізійний мюзикл, який навіть не виходив у кіно, а дебютував у новорічну ніч 2001 року на каналі «Інтер», то так — ми це зробили. Як мінімум, щоб показати у якому стані була українська комедія того часу. Звичайно, можна було б взяти «Довгоносиків» (якщо ми вже полізли у телебачення), але вони були серіалом, тоді як творіння Семена Горова можна все ж зарахувати у якості повнометражного телефільму.
В 90-х українське кіно ледь виживало, зрідка видаючи драми та мелодрами, тоді як про комедію взагалі не йшло мови. Тому вона повернулася у наш побут отаким от дивним чином — з жахливою російською говіркою Олега Скрипки (лише одне питання — ЧОМУ), зірками естради та Філіпом Кіркоровим у ролі чорта. Як і можна було здогадатися, така реновація українській комедії аж ніяк не допомогла.
Крок шостий.
«Скажене весілля»
2018
Режисер: Влад Дикий
Оскільки ми з вами кристально чесні (аж настільки, що не побоялися згадати «Вечори на хуторі біля Диканьки»), то мушу сказати, що у цьому пункті все ж мала б бути будь-яка картина за участі нашого президента, але я все ж не наважився поставити «Слугу народу» (решта фільмів були російською). Окрім цього за репрезентацію 00-10 років змагалися чимало однотипних псевдо-комедій рівня «Сотки» чи «Зустріч однокласників», наповнених низькоякісним гумором та квк-шним стилем жартів.
В результаті у фінал вибилися два найбільш адекватні приклади такого кіно — «Дзідзьо. Контрабас» і «Скажене весілля». І хоч автору статті більше подобається стрічка Михайла Хоми (оцініть рівень чесності), все ж «Весілля» заслужила згадку касовими рекордами. Власне, фільм дійсно яскраво відображає потреби сучасного українського глядача в кіно, цифри зборів говорять самі за себе.
Крок сьомий.
«Мої думки тихі»
2019
Режисер: Антоніо Лукіч
Про плюси комедії Лукіча ми вже розповіли у рецензії, то ж тут лише зазначимо, що картина стала дуже вагомим кроком вперед для нашої індустрії. У перший свій вік-енд «Мої думки тихі» зібрали непогані 1,6 мільйона гривень на 91 екрані. Хотілося б сподіватися, що далі буде більше — в усіх значеннях. Але це все залежить уже від глядача.
