Труднощі історії
Чого можна очікувати від фільму Софії Копполи? Заможних героїв з простими проблемами? Невисокого, а іноді й повільного темпу? Роздумів про самотність у великому місті? Чарівного Білла Мюррея? «Остання крапля» пропонує глядачам саме це, але, на жаль, звучить більше як збірка Greatest Hits, ніж як новий альбом.
Стрічка розповідає про письменницю (Рашіда Джонс), яка настільки загрузла в повсякденній рутині з двома маленькими доньками, що не може писати нову книгу, за яку вже отримала аванс. І на цей «письменницький блок» накладається підозра, що чоловік (Марлон Веянс у зовсім не комедійній ролі) її зраджує. Щоб відволіктися (і водночас розвіяти підозри), вона дозволяє своєму батькові (Білл Мюррей) влаштувати серію пригод з метою викрити невірність її чоловіка.
Білл Мюррей намагається загубитися у великому місті поруч із молодою дівчиною — «Остання крапля» ніби навмисно провокує порівняння з «Труднощами перекладу», і дуже дарма, бо вони всі не на користь нової роботи. Якщо найвідоміший фільм Копполи зумів блискуче втілити принцип «універсальне в специфічному», розповівши зрозумілу всім історію про самотність у незвичних декораціях, то «Остання крапля», навпаки, до останнього кадру залишається історією про цих конкретних людей. І вже після перегляду не можна позбавитися думки «Навіщо мені про це знати?»
- Оригінальна назва
- On the rocks
- Тривалість
- 96 хв
- Прем’єра
- 23 Жовтня 2020
- Жанр
- Комедія
- Режисер
- София Коппола
- Актори
- Билл Мюррей, Рашіда Джонс, Марлон Веянс
«Остання крапля» візуально майже бездоганна: стрічка підсвідомо створює враження «дорогого кіно», навіть попри зображення найбуденніших речей.
Часто кажуть про те, що в сучасних фільмах ставки надзвичайно високі — мало не в кожному другому на волосині висить доля всесвіту чи принаймні планети. У такому разі «Остання крапля» виступає повною протилежністю таким тенденціям. Картина настільки мінімальна й позбавлена драматизму, що її простіше віднести до жанру «slice of life» (буквально «шматочок життя», історії про повсякденність), ніж до драми чи комедії. І, як і в кожному slice of life, ваше задоволення від перегляду передусім визначатиметься тим, чи цікаві вам персонажі.
У «Останній краплі» цілком сформованих персонажів усього двоє: це Фелікс і Лора, персонажі Мюррея та Джонс. Решта — не більше, ніж декорації. Навіть чоловік, який нібито є каталізатором сюжету. І попри те, що головною героїнею є нібито Лора, саме Фелікс привертає до себе всю можливу увагу. Мюррей грає людину, якою, мабуть, ми всі мріємо бути. Він упевнений в собі та власній привабливості. Він легко знаходить спільну мову з усіма: жінками, чоловіками та дітьми. Він нехтує правилами та законами, бо вважає, що на нього вони просто не розповсюджуються. І, як показує один з епізодів фільму, вважає він так недарма. Фелікс — це, мабуть, найближче екранне втілення справжнього Білла Мюррея, ексцентрика та вільного митця, тому в цій ролі не можна уявити жодну іншу людину на планеті.
Не можна позаздрити Рашіді Джонс. Мало того, що їй доводиться ділити екран з живим втіленням харизми, що вже нелегко, то ще й її персонаж спеціально створений для найбільшого контрасту. Її Лора — невпевнена, розгублена, заплутана, нерішуча і втомлена. Якщо персонаж Мюррея — це той, ким ми мріємо бути, то героїня Джонс — та, ким ми часто є. І найцікавіше (а можливо, й найсміливіше) те, що стрічка не намагається її докорінно змінити. Після умовних «шалених вихідних» з батьком вона повертається до статусу-кво, тільки тепер уже задоволена своїм життям.
Власне, у цьому й полягає головна причина, чому «Остання крапля» здається такою «необов’язковою». Ми проводимо півтори години з героями, які після цього майже не змінюються. Фільм Копполи, ніби серіал з минулого століття, перед фінальними титрами повертає всіх персонажів на стартові позиції. Так, вони дізналися щось нове, їм стало комфортніше в своїй шкірі, але докорінно нічого не змінилося. Власне, навіть якщо взяти саму фабулу, то легко уявити такий сюжет у серії умовної «Я люблю Люсі»: Люсі вважає, що чоловік Енріке її зраджує, вона намагається за ним простежити, але потрапляє в незручні ситуації й зрештою шкодує про своє рішення. Найбільше цей ефект спостерігається в персонажі Білла Мюррея, якого, здавалося б, має змінити кульмінаційна сцена. Але ні, він залишається самим собою, доводячи, що перед такою харизмою поступаються навіть закони сценарного мистецтва.
От тільки якщо дивитися під таким кутом зору, то ця серія «Я люблю Люсі» буде найкрасивішою в серіалі. Бо «Остання крапля» візуально майже бездоганна. Можливо, недарма права на стрімінг цього фільму купив Apple TV: стрічка підсвідомо створює враження «дорогого кіно», навіть попри зображення найбуденніших речей. Можливо, річ у «холодній» кольоровій гамі, або в повільних рухах камери, яка часто затримується на дрібницях: розкиданих дитячих іграшках; героїні, яка просто лежить на ліжку. І якщо у вас є час та настрій для такого споглядального кіно, то можна сміливо рекомендувати «Останню краплю» до перегляду.
Може здатися, що ця рецензія занадто критична до фільму, але це не так. Тут є дотепні репліки, дивитися на Білла Мюррея — суцільне задоволення, і в жоден момент не виникає бажання вимкнути стрічку чи навіть відволіктися від екрану. Просто коли режисерка «Труднощів перекладу» повертається до нібито переможної комбінації, мимоволі очікуєш повторення колишньої магії. А коли натомість отримуєш якісний, але неглибокий і майже непримітний фільм, не можна не відчувати розчарування або хоча б маленької меланхолії.
+ Білл Мюррей
+ візуальна складова
— простий сюжет
— відсутність розвитку персонажів
