Випробування масштабністю: як тягар епічності розчавив «Фундацію»
Якщо ви любите епічну, масштабну наукову фантастику, то 2021 рік став для вас справжнім подарунком. Адже на екранах з’явились одразу дві довгоочікувані (і дуже дорогі) науково-фантастичні прем’єри: «Дюна» Дені Вільньова та «Фундація» Джоша Фрідмана й Девіда Ґоєра. І так, уже навіть на цьому етапі можна було припустити, у кого вийде краще: у режисера «Прибуття» або в сценаристів «Термінатора: Фатум» і «Бетмена проти Супермена».
Але сподівання на краще все одно були, особливо після прем’єри першої серії «Фундації» на Apple TV+. По кожному її кадру було помітно, що велетні Кремнієвої долини не пошкодували грошей на візуальні ефекти, а зміни в сюжет твору Азімова на перший погляд не здавалися аж надто радикальними. Втім, подальший розвиток сезону показав, що творці серіалу не знають, що саме вони хочуть сказати, і як наслідок один з найдорожчих телесеріалів в історії телебачення перетворився на повну протилежність свого першоджерела. Динамічна космоопера, що переповідала події тисяч років, поступилася місцем повільній і майже клаустрофобній драмі, де герої три серії поспіль топчуться на одному місці. То що саме пішло не так у цій екранізації, а головне, чи можна було зробити щось, щоб цьому запобігти?
До джерел
Кожна екранізація — самостійний твір, який слід оцінювати незалежно від першоджерела. Але для розуміння того, на якому фундаменті (пробачте за каламбур) довелося будувати свій серіал Ґоєру та Фрідману, коротко розповім про те, що таке «Фундація» Айзека Азімова.
Почати слід з того, що «Фундація» — це не роман. У 40-і роки, коли Азімов створював свій епос, роман як літературна форма взагалі не був притаманний науковій фантастиці. Тоді жанр культивувався в тематичних журналах-альманахах, де публікувалися оповідання або, рідше, новели. Саме в такому форматі читачі вперше й познайомилися зі світом «Фундації». Як зі збіркою оповідань, об’єднаних однією ідеєю: що буде, якщо одна людина (психоісторик Гарі Селдон) спрогнозує хід історії на багато століть уперед? І чи зможе вона якось на нього вплинути, знаючи, що очікує людство в майбутньому?
Джерелом натхнення для Азімова стала праця Едварда Ґіббона «Історія занепаду та загибелі Римської імперії». Образ загибелі імперії, яка колись здавалася вічною, і підштовхнув його до створення «Фундації». Кожне оповідання в циклі — одна ключова подія в історії занепаду Імперії і один переломний момент у розвитку Фундації, відчайдушної спроби Селдона скоротити міжгалактичні «темні віки». Оповідання розділяла відстань у 30-50 років, тому один і той самий персонаж з’являвся не більше ніж у двох оповіданнях, після чого ставав частиною історії.
Оскільки оповідання публікувалися окремо в різних випусках журналів, кожне з них розповідало свою власну історію, з власними ставками та власними сюжетними поворотами (бо куди ж без них у науковій фантастиці). Більш-менш лінійний сюжет з’являється в циклі тільки з появою на галактичній арені Мула, загадкового мутанта, який становить загрозу для Фундації. Але він з’являється тільки через триста років після заснування Фундації, у шостому за рахунком оповіданні.
Словом, перед Фрідманом і Ґоєром стояла від початку надзвичайно важка задача: поєднати різні історії, які розгортаються в різний час і з різними дійовими особами, в одне цілісне полотно, яке до того ж буде достатньо кінематографічним, щоб втримати увагу глядачів. То як саме вони підійшли до розв’язання цієї непростої задачі?
Культ особистості
Шоу без зірок дуже важко «продати», як продюсерам, так і глядачам. Навіть «Гра престолів», яка зробила зірок з геть невідомих акторів, розпочинала з Шоном Біном у головній (тоді так здавалося) ролі. Але як же бути серіалу, події якого розгортаються впродовж декількох віків? Єдиний, на кого можна хоч якось розраховувати — це Гарі Селдон, який навіть у оповіданнях періодично з’являвся в майбутньому у вигляді голограми. Але одного його мало. Тому Фрідман і Ґоєр вдалися до, слід визнати, дуже винахідливого рішення — вони персоналізували Імперію, занепад якої пророкував Селдон.
У всесвіті серіалу Імперією править так звана «генетична династія» — ланцюжок клонів імператора Клеона Першого. На престолі завжди сидить троє «братів»: Світанок (молодий клон, який готується стати імператором), День (чинний імператор і обличчя Імперії) і Захід (старіючий клон, який виконує дорадчі функції). Роль Дня виконує Лі Пейс, який і є головною зіркою серіалу.
Цей сюжетний трюк дозволив сценаристам не тільки перескакувати на десятиліття вперед, не змінюючи при цьому акторів, але й наочно втілити ідею стагнації Імперії, яка відмовляється мінятися перед обличчям часу. Втім, краса такого сценарного рішення дещо нівелюється самими сценаріями, які за будь-якої можливості підкреслюють наявний символізм. І коли ти втретє за одну серію чуєш, що «стагнація веде до загибелі», то поволі починає здаватися, що на цьому фантазія сценаристів і закінчилася.
А от на іншому боці галактики, де у вигнанні на планеті Термінус потроху розцвітає Фундація, таким «осьовим» персонажем стає Сальвор Гардін, молода войовнича лідерка вигнанців. На відміну від імператора, якого вигадали в такому вигляді спеціально для серіалу (в оповіданні він був звичайною людиною, а не династією клонів), цей персонаж був у першоджерелі. От тільки Ґоєр і Фрідман в прямому сенсі залишили від нього тільки ім’я. І річ не про те, що вони змінили стать персонажа, а про те, що вони змінили ВСЕ персонажа. У Азімова Гардін був політиком, який мріяв перетворити Термінус з наукового інституту на справжню державу. У серіалі ж Гардін — дівчина-воїн з надприродними здібностями, яка в кожній можливій ситуації прагне схопити якомога важчу зброю, щоб воювати з інопланетними загарбниками.
Тобто під виглядом екранізації творів Азімова нам показують дві історії, які мають дуже мало спільного не тільки з текстом, але й з ідеями першоджерела. Це історії про виживання людей у далекій інопланетній колонії та про тягар відповідальності й безсмертя, від якого не можна втекти. Обидві ці історії можуть бути цікавими та оригінальними. Жодна з них не є такою у «Фундації». І жодна з них не має нічого спільного з творами, на яких нібито базується серіал.
У одному з інтерв’ю ще до виходу серіалу Ґоєр розповідав, що його дружина не любить фантастику, тому просила його зробити таке шоу, де їй були б цікаві персонажі, змусити її переживати за їхню долю. Можливо, саме тому ми настільки часто опиняємося замкненими з цими персонажами в одній кімнаті. Але, намагаючись догодити дружині, Ґоєр, схоже, втратив те, за що полюбили цю історію тисячі інших людей.
Мертвий красивий всесвіт
З перших кадрів «Фундація» підкорює неймовірно красивими кадрами. І справді складається враження, що майже кожен загальний план можна перетворювати на заставку для робочого столу. От тільки поступово починаєш розуміти, що за цією красою не стоїть нічого, крім нескінченних грошей Apple та вправності комп’ютерних аніматорів і операторів, які це зняли.
Особливо це помітно на контрасті з «Дюною» Вільньова, яка дебютувала майже в той самий час. Обидва твори можуть похизуватися дорогими декораціями, але в «Дюні» навіть найбільш незнайомі для нас речі мають своє органічне пояснення та перебувають на своєму місці. «Фундація» ж подекуди здається нагромадженням реквізиту та ідей з інших науково-фантастичних проєктів, від «Інтерстеллару» до «Зоряного крейсера «Галактика». Ось стандартні бластери та сіро-сталеві військові бази, ось безсмертні кіборги, а ось фірмові загадкові релігії, які в далекому майбутньому чомусь залишаються не менш впливовими, ніж у наше земне Середньовіччя.
Останнє особливо цікаво, якщо врахувати, що в першоджерелі Азімова релігія була одним з інструментів, за допомогою яких Фундація зміцнювала свій вплив на навколишні планети, видаючи свої технології за магічно-релігійні здібності. Як казав інший класик золотої епохи фантастики Артур Кларк, «кожна достатньо розвинена технологія не відрізняється від магії». У всесвіті ж серіалу релігія — майже невідʼємна частина всього імперського устрою, і тільки світська столиця Імперії є відверто секулярною.
Попри всю зовнішню красу всесвіт «Фундації» не видається живим і продуманим. Серед цих красивих концепт-артів немає розуміння, як саме побудована Імперія, чим вона живе й чому саме вона помирає. Тому глядачам залишається задовольнятися трюїзмами на кшталт «стагнація веде до загибелі» та стежити за нескінченними розмовами в таких красивих, але таких порожніх кімнатах. Зникли галактичні масштаби, міжпланетні політичні інтриги та пророцтва, що сягають тисячоліть. Залишилися тільки люди, які живуть своїм не дуже цікавим, але дуже повільним життям.
