«Захід сонця»

«Країна Лавкрафта»  –  Сезон 1  –  Серія 1/8

16 серпня на каналі HBO стартував один із найважливіших серіалів цього року – історичний горор «Країна Лавкрафта» від Джордана Піла («Пастка», «Ми», «Сутінкова зона») та Дж. Дж. Абрамса («Кловерфілд», «Зоряний шлях», «Межа», «Загублені»). Звісно, ми не могли пройти повз таку ефектну суміш соціальної критики та наукової фантастики, тож вирішили писати огляди на кожен епізод сезону. Тим паче, що більше цього літа масштабних телепрем’єр можна і не чекати – пандемія підкосила навіть телебачення, яке здавалось застрахованим від таких проблем.

Перший епізод «Країни Лавкрафта» вийшов саме таким, яким його хотілося бачити – динамічним, атмосферним і насиченим. Настільки насиченим, що часом в усіх цих нових героях, локаціях, історичних термінах, відсилках та подіях непросто зорієнтуватися – особливо, якщо ви не читали роман-першоджерело. Розповідаємо про головні сюжетні повороти першого епізоду, та намагаємося знайти усі пасхальні яйця, які шоуранери віртуозно заховали у прем’єрі.

Американська мрія

Вже з перших хвилин «Країни Лавкрафта» стає зрозумілим, чи це «ваш» серіал – якщо при перегляді перших кадрів у вас не захоплює подих від кількості референсів до класичної наукової фантастики, то і сама історія вам навряд сподобається. Корейська війна, поєднана з елементами «Війни світів» та «Принцеси Марса» – більш ефектний початок складно і придумати. Аттікус Фріман (Джонатан Мейджорс, який нещодавно зіграв у новій стрічці Спайка Лі) біжить траншеями, намагаючись уникнути ворожих пострілів, аж поки над його головою не з’являються різнокольорові летючі тарілки, а поруч з ними – шогготи, одні з найбільш впізнаваних монстрів, вигаданих Лавкрафтом. «Це – історія мрії. Але більше того, це – історія американського хлопця і його мрії», – драматично зачитує закадровий голос. Якщо ви раптом дуже вже цікавитесь історією американського спорту, то могли відразу упізнати ці фрази – їх узято з біографічного фільму «Історія Джекі Робінсона», у якому розповідається, власне, про шлях першої темношкірої зірки бейсболу, Джекі Робінсона.

З однієї з летючих тарілок граційно спускається інопланетянка з темно-червоною шкірою, яка обіймає нашого протагоніста та загадково шепоче йому щось на вухо якоюсь вигаданою мовою. Утім, немає часу думати над тим, що ж саме вона йому сказала – раптом нізвідки з’являється велетенський крилатий монстр, аж надто вже схожий на самого Ктулху. Але героїв несподівано рятує… сам Джекі Робінсон, який бейсбольною биткою розбиває чудовиську голову. Ну що ж, такий початок серіалу точно викликає інтерес, навіть якщо усі ці фантастичні монстри та інопланетяни – лише плоди сонної фантазії Аттікуса, який задрімав у своєму автобусі зі стареньким примірником «Принцеси Марса» на колінах. Після того, як автобус ламається посеред дороги, Аттікусу та ще одній темношкірій пасажирці доводиться йти решту шляху пішки (єдина альтернатива – попроситися їхати з реднеками, які їдуть тим самим маршрутом, але це вочевидь погана ідея). Тож протагоніст користується нагодою розповісти доброзичливій незнайомці про свою любов до наукової фантастики, а саме – до марсіанських романів Едгара Райса Барроуза (так, того самого, який написав «Тарзана»). Але жіночці складно зрозуміти захоплення молодого компаньйона, адже Джон Картер, протагоніст романів Барроуза, був солдатом Конфедерації, який до своїх космічних пригод буквально боровся за те, щоб афроамериканці залишались безправними та пригніченими.

Ця дрібна суперечка про сумнівних героїв може здатися неважливою деталлю, але саме в ній ховається лейтмотив усього шоу – «Країна Лавкрафта» намагається з’ясувати місце темношкірих людей у науковій фантастиці, яка історично створювалась білими письменниками та розповідала про білих персонажів. Більше того, одне з центральних запитань, які сценаристи ставлять своїм глядачам – «як можна водночас любити історії, але усвідомлювати жахливі політичні погляди їх автора?» Аттікус для себе вже знайшов відповідь – він вважає, що оповідання, як і люди, не бувають ідеальними, і що треба просто шукати в них щось хороше. Ну що ж, побачимо, чи не зміниться його думка до кінця серіалу.

Початок квесту

Вже з перших хвилин «Країни Лавкрафта» стає зрозумілим, чи це «ваш» серіал – якщо при перегляді перших кадрів у вас не захоплює подих від кількості референсів до класичної наукової фантастики, то і сама історія вам навряд сподобається. Корейська війна, поєднана з елементами «Війни світів» та «Принцеси Марса» – більш ефектний початок складно і придумати. Аттікус Фріман (Джонатан Мейджорс, який нещодавно зіграв у новій стрічці Спайка Лі) біжить траншеями, намагаючись уникнути ворожих пострілів, аж поки над його головою не з’являються різнокольорові летючі тарілки, а поруч з ними – шогготи, одні з найбільш впізнаваних монстрів, вигаданих Лавкрафтом. «Це – історія мрії. Але більше того, це – історія американського хлопця і його мрії», – драматично зачитує закадровий голос. Якщо ви раптом дуже вже цікавитесь історією американського спорту, то могли відразу упізнати ці фрази – їх узято з біографічного фільму «Історія Джекі Робінсона», у якому розповідається, власне, про шлях першої темношкірої зірки бейсболу, Джекі Робінсона.

З однієї з летючих тарілок граційно спускається інопланетянка з темно-червоною шкірою, яка обіймає нашого протагоніста та загадково шепоче йому щось на вухо якоюсь вигаданою мовою. Утім, немає часу думати над тим, що ж саме вона йому сказала – раптом нізвідки з’являється велетенський крилатий монстр, аж надто вже схожий на самого Ктулху. Але героїв несподівано рятує… сам Джекі Робінсон, який бейсбольною биткою розбиває чудовиську голову. Ну що ж, такий початок серіалу точно викликає інтерес, навіть якщо усі ці фантастичні монстри та інопланетяни – лише плоди сонної фантазії Аттікуса, який задрімав у своєму автобусі зі стареньким примірником «Принцеси Марса» на колінах. Після того, як автобус ламається посеред дороги, Аттікусу та ще одній темношкірій пасажирці доводиться йти решту шляху пішки (єдина альтернатива – попроситися їхати з реднеками, які їдуть тим самим маршрутом, але це вочевидь погана ідея). Тож протагоніст користується нагодою розповісти доброзичливій незнайомці про свою любов до наукової фантастики, а саме – до марсіанських романів Едгара Райса Барроуза (так, того самого, який написав «Тарзана»). Але жіночці складно зрозуміти захоплення молодого компаньйона, адже Джон Картер, протагоніст романів Барроуза, був солдатом Конфедерації, який до своїх космічних пригод буквально боровся за те, щоб афроамериканці залишались безправними та пригніченими.

Ця дрібна суперечка про сумнівних героїв може здатися неважливою деталлю, але саме в ній ховається лейтмотив усього шоу – «Країна Лавкрафта» намагається з’ясувати місце темношкірих людей у науковій фантастиці, яка історично створювалась білими письменниками та розповідала про білих персонажів. Більше того, одне з центральних запитань, які сценаристи ставлять своїм глядачам – «як можна водночас любити історії, але усвідомлювати жахливі політичні погляди їх автора?» Аттікус для себе вже знайшов відповідь – він вважає, що оповідання, як і люди, не бувають ідеальними, і що треба просто шукати в них щось хороше. Ну що ж, побачимо, чи не зміниться його думка до кінця серіалу.

Міста, де не варто залишатися після заходу сонця

Ви звернули увагу на монтаж, у якому наші герої подорожували Америкою? Шоуранери тут вирішили обійтись без музики, тому протагоністи стикаються зі щоденними проявами расизму під тези знаменитої промови правозахисника Джеймса Болдвіна. У 1965 році Болдвін виступав в Кембриджі на дебатах зі своїм ідеологічним опонентом – батьком американського консервативного руху Вільямом Баклі-молодшим. Попри те, що Баклі вважався досвідченим та талановитим оратором, і до останнього сподівався, що він без жодних проблем переможе Болдвіна, пристрасна промова останнього настільки зачепила слухачів, що за нього проголосувало 540 з них, а за Баклі – 160.

Щоб зрозуміти, навіщо темношкірим мандрівникам були потрібні путівники на кшталт «Зеленої книги», варто розглянути феномен «sundown towns» (буквально – «міста, де не можна бути після заходу»). У цих переважно невеликих населених пунктах мешкали лише білі американці, оскільки темношкірим, азіатам, мексиканцям чи корінним американцям тут було заборонено (напівофіційно чи на рівні міського законодавства) знаходитися після того, як сідало сонце. Якщо це правило з якихось причин порушувалось, то місцеві поліцейські могли придумати доволі креативні способи відлякати інших «не-білих» – наприклад, арештувати темношкірого за те, що він запізно залишався у містечку, а потім застрелити його, заявивши, що порушник намагався втекти. Що сприяло настільки агресивній сегрегації? Насамперед, ксенофобія мешканців та інтереси будівельних компаній, які боялися, що в районах, де є і «не-білі» мешканці, попит на дороге житло буде меншим.

Якраз цей феномен надихнув одну із найстрашніших сцен у «Країні Лавкрафта» – дуже, дуже повільну втечу від шерифа-расиста одного з таких містечок. Героям вдається перетнути межу штату до того, як сідає сонце, але це все одно їх не рятує – з іншого боку на них вже чекають інші поліцейські, які дуже хочуть хоч когось звинуватити у нещодавніх пограбуваннях, які відбувались в їх штаті. Коли в лісі з’являються дивні кровожерливі монстри, які розривають копів-расистів на шматки, це майже викликає полегшення – ну, принаймні чудовиська не мають расових упереджень. Зрештою, героям вдається вбити цих вампірів (ви оцінили цитату з «Дракули» та відсилки до «Зловісних мерців»?), але на цьому їх пригоди лише починаються. Десь за ними їде загадкова біловолоса жінка на блискучій європейській машині (а власник бару в Чикаго казав, що тато Аттікуса спілкувався з білим багатієм на європейській машині!), яка вміє підкидати предмети силою думки, а в готичному маєтку посеред Нової Англії на них чекає не менш біловолосий чоловік зі зловісною посмішкою. Так, далі буде напрочуд цікаво. Навіть тим глядачам, які читали роман-першоджерело – сценаристи поступово відходять від подій, описаних в книжці, і починають прокладати власну стежку.

Офіційний подкаст серіалу

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: