Хтонічні жахи і расистський спадок найбільш контраверсійного фантаста Америки: що треба знати про серіал «Країна Лавкрафта»
16 серпня на каналі HBO стартує один із найважливіших серіалів цього року – історичний горор «Країна Лавкрафта». Над проєктом працювали справжні знавці наукової фантастики та жахів – режисер Джордан Піл («Пастка», «Ми», «Сутінкова зона») та продюсер Дж. Дж. Абрамс («Кловерфілд», «Зоряний шлях», «Межа», «Загублені»), тож фанати похмурих історій з соціальним підтекстом точно звернуть увагу на це шоу. А ось якщо ви досі вагаєтесь та не можете вирішити, чи варто дивитися «Країну Лавкрафта» (чи просто вперше про неї чуєте), то ми спробуємо допомогти, розповівши про серіал детальніше.
Про що взагалі серіал?
«Країна Лавкрафта» – екранізація однойменного романа американського письменника Метта Раффа, який вийшов у 2016 році та зібрав схвальні відгуки критиків. Дія тут відбувається у 1950-х – епосі, яка для американців запам’яталась не лише дивовижними науковими відкриттями та розквітом «американської мрії», але й жорсткою сегрегацією, економічною нерівністю та неприкритим расизмом. У цей період у багатьох штатах діяли закони Джима Кроу – жорсткі соціальні норми, які згодом було визнано антиконституційними. Згідно з цими законами, наприклад, афроамериканці не мали права користуватися міськими парками, «звичайними» телефонними будками та вбиральнями, а темношкірі та білі американці не могли не лише одружуватись, але й навіть грати разом в більярд.
Головний герой «Країни Лавкрафта» – темношкірий хлопець, колишній солдат Аттікус Блек (Джонатан Мейджорс), який вирушає з відносно прогресивного Чикаго в консервативну Нову Англію, де за загадкових обставин зник його батько. Оскільки і сам Аттікус, і його родичі – фанати класичної наукової фантастики, у них в сім’ї вже давно жартома називають ці похмурі дощові штати «Країною Лавкрафта». Ось тільки щойно Аттікус потрапляє в Нову Англію, він з жахом усвідомлює, що тут справді мешкає якесь прадавнє зло. Але навіть більша загроза йде від цілком земних монстрів: корумпованих, агресивних копів-расистів, самовпевнений місцевих багатіїв та звичайних реднеків-садистів, які хочуть на комусь зігнати свою злість.
Що про нього кажуть критики?
Оглядачі вже встигли подивитися перші серії «Країни Лавкрафта» та залишились задоволеними – вони називають серіал «напруженим, динамічним горором», «вдалим поєднанням соціальної драми та наукової фантастики» та «розумною, захоплюючою історією, яка нагадує нічний кошмар». Цікаво, що серіал скоріше нагадує класичну науково-фантастичну антологію на кшталт «Сутінкової зони», ніж прямолінійну хронологічну історію – в різних епізодах фігурують родичі та друзі протагоніста, які теж стикаються з потойбічними силами що буденними проблемами. Серед них – самовпевнена дослідниця космосу Іпполіта (Онжаню Елліс), амбітна Летіша (Джерні Смоллетт) та мрійлива Рубі (Вунмі Мосаку). Усім їм рано чи пізно доведеться об’єднати зусилля, щоб подолати орден Синів Адама – містичну секту, якою керує загадкова героїня Еббі Лі («Шалений Макс: дорога гніву»).
Шоураннера та продюсерів серіалу особливо хвалять за вмілу деконструкцію спадку Г. Ф. Лавкрафта – одного з найбільш впливових, але водночас і найбільш контраверсійних письменників в історії американської фантастики. Загалом, схоже що серіал став чи не ідеальним проєктом для Джордана Піла, який вже давно поєднує соціальну критику з горор-сюжетами. Сам режисер в інтерв’ю навіть підкреслює, що робота над «Країною Лавкрафта» стала для нього чудовою нагодою критично проаналізувати творчий спадок одного зі своїх улюблених письменників.
А навіщо критично аналізувати спадок Лавкрафта?
У контексті серіалу часом оживає дискусія, яка вже давно точиться навколо творчості Лавкрафта – що робити з тим фактом, що канони космічного горору побудував ксенофоб, сексист і антисеміт, який відкрито захоплювався Гітлером? Неможливо заперечувати вплив Лавкрафта на літературу (та наукову фантастику в цілому!) – без нього ми б не побачили позаземних жахіть «Чужого», дивних монстрів Гільєрмо дель Торо чи похмурих новоанглійських сюжетів Стівена Кінга. Але не дивно, що багатьом фанатам горорів боляче усвідомлювати, що улюблений письменник скоріше за все їх би просто ненавидів – і всіляко заохочував пригнічення всіх соціальних груп крім білих американських чоловіків. І ні, на жаль, Лавкрафт не був «просто людиною свого часу» – його патологічна недовіра до жінок, любов до конспірологічних антисемітських теорій та фанатичне захоплення «Арійською» расою викликали подив навіть у сучасників.
Знаю, багато читачів відразу поставлять провокативне запитання – а навіщо взагалі звертати увагу на політичні погляди давно мертвого автора? Чому не можна просто насолоджуватися (ну добре, в контексті Лавкрафта це слово звучить трохи дивно) його оповіданнями, а про політику забути? Річ у тім, що сам письменник не надто намагався якось провести межу між особистими поглядами та своїми літературними творами. Наприклад, він написав принаймі одну поему, в якій змалював африканців недолюдьми, І хоча в нього рідко фігурували саме темношкірі персонажі, він регулярно наділяв негативних героїв стереотипними рисами афроамериканців: описував їхні «відразливі широкі носи», «неакуратне кучеряве волосся» та «кремезну статуру». Саме так темношкірих в Америці зображували на карикатурах та в расистських шоу, а ці специфічні маркери зовнішності стали основою блекфейсу.
Як і роман-першоджерело, «Країна Лавкрафта» Піла та Абрамса – не спроба нажитися на спадку письменника, чи зіпсувати його репутацію (для цього боюсь, вже надто пізно), а своєчасна медитація над центральними темами його творів. Можливо, деяких фанатів Говарда Філіпса обурить той факт, що соціальний підтекст тут важливіший за космічних монстрів, але для більш спокійних поціновувачів фантастики серіал стане чудовою розвагою та напруженим екскурсом в один із найскладніших періодів американської історії.
