Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Венеція 2019: гірко-солодкий Баумбах, аутичний Пітт і трагічний Фенікс

Перші враження з Лідо

Єдиний спосіб дістатися острову Лідо — річний трамвай, який довезе з венеційського острову приблизно за хвилин 15, розсікаючи хвилі і приємно покачуючи. Такі щоранкові подорожі рятують мене від важких думок про те, як хочеться ще трохи поспати замість показу о 8:30. Я у Венеції і встигла подивитись достатньо крутого кіно.


Почну з нового фільму Ноя Баумбаха «Шлюбна історія», який виявився найкращою роботою постановника. Перед нами другий результат співпраці Баумбаха з Netflix (після «Історії Мейровіців»). Акторка Ніколь (Скарлетт Йоганссон) і театральний режисер Чарлі (Адам Драйвер) вирішують розлучитись, і зі, здавалося б, мирного брейк-апу справа переростає в гучний і неприємний процес розлучення. «Історія шлюбу» нагадує про те, що викреслювати дорогу людину зі свого життя завжди важко, на якій би ноті ви не розійшлись. Це кіно дивовижним чином встигає і добряче розсмішити, і розбити серце. Баумбах робить зі своєї драми справжню креативну колаборація Драйвера і Йоганссон — це настільки майстерно розіграно, що уникнути порівнянь з «Крамер проти Крамера» просто не вийде.

Цікаво, що кіно працює за принципом дуальності — воно органічно перетікає від одного персонажа до іншого. Баумбах не обирає єдину перспективу, даючи висловитись кожному, фактично доводячи, що правих і винних тут немає, хіба що нестримні адвокати з розлучень. До речі, одного з них блискуче зіграла Лора Дерн. Цій стрічці аплодували двічі — на фінальних титрах і на монолозі Дерн про роль матері у суспільстві. При цьому видно, як сам Баумбах зрештою тяжіє на сторону Драйвера, що робить це кіно дуже особистим висловлюванням режисера — наймовірніше, що це вільний переказ його власного розлучення з Дженніфер Джейсон Лі. Втім, по-справжньому ця історія належить Скарлетт Йоганссон, давно у акторки не було настільки живого персонажа. Баумбах, до речі, робить все, аби глядач закохався у обох головних героїв, від чого аудиторія — неначе ще одна дитина, яка з жалем спостерігає, як сваряться тато і мама. Якщо Netflix зробить хорошу промо-кампанію в нагородний сезон, то «Шлюбна історія» може претендувати одразу на кілька номінацій, серед яких 100% попаданням буде як мінімум сценарій і гра Скарлетт.

В свою чергу «До зірок» Джеймса Грея викликав значно більше дебатів, рецензії найрізноманітніші — від повного захвату до абсолютного скепсису. Бред Пітт грає відлюдькуватого астронавта Роя МакБрайда, який вирушає у спеціальну космічну місію на Нептун, аби визначити джерело небезпечних випромінювань. До того ж 16 років тому туди прибув і більше не вийшов на зв’язок його батько Кліфорд МакБрайд (Томмі Лі Джонс), також астронавт, який у складі проекту «Ліма» мав шукати позаземне життя. Без сумніву, Грей зняв монументальне кіно, залучивши в операторське крісло Хойте ван Хойтема, а на пост композитора — Макса Ріхтера. Як результат, цей фільм переповнений крутою панорамною зйомкою або кадрами з позиції протагоніста, що досліджує темний космічний простір. Все це доповнено хорошим дизайном звуку — від вібруючих шумів, до ніжних струнних. Надія знову побачити тата розкриває в Рої глибоко заховані почуття, і персонаж проходить через особистісну трансформацію. Але є невелика проблема — Грей обрав занадто комплексний підхід. Це кіно дещо розфокусоване під навалом власних ідей — тут і тема сім’ї, і людського прогресу, і травматичного досвіду після якого герою комфортніше у відкритому космосі ніж на планеті Земля. «До зірок» хочеться порівняти одночасно і з «Гравітацією», і з «Першою людиною». З Куароном його ріднить мотив болючої пам’яті, з Шазеллем — замкнутість протагоніста. При цьому тут вистачає насилля і навіть місячних піратів. В результаті кожен глядач побачить так багато смислів, що один мотив вловити буде важко.


«Мати» тяжіє то до сімейної драми, то до ромкому, то до трилеру — це надзвичайно глядацьке кіно про особисту втрату і способи її подолати.

Иванов Иван

Тим часом в паралельній програмі йде «Мати» Родріго Сорогойена. Іспанець спершу підкорив публіку достойним трилером «Королівство», а потім показав майстер-клас із саспенсу, знявши короткометражку «Мати», яка потрапила у шорт-ліст «Оскару». Його повнометражне однойменне кіно — це продовження того самого короткого метру. Головна героїня Елена втрачає сина за загадкових обставин — 6-річний Іван зникає, коли батько випадково лишає його самого на пляжі морського узбережжя десь на кордоні Франції та Іспанії. Проходить 10 років і Елена живе на тому самому узбережжі, працюючи в місцевому пляжному кафе і сподіваючись колись знайти сина. Одно разу вона помічає 16-річного хлопця, який підозріло схожий на дорослу версію її Івана. Перше, що кидається в очі — операторська робота Алехандро де Пабло, який повністю зняв кіно на ширококутну оптику, даючи цьому фільму багато простору і ефект go pro. В певний момент фільм обростає новими шарами, коли Елена і 16-річний підліток починають зближатися, і ось вже абсолютно не зрозуміло — вони мати та син, платонічні коханці чи споріднені душі. «Мати» тяжіє то до сімейної драми, то до ромкому, то до трилеру — це надзвичайно глядацьке кіно про особисту втрату і способи її подолати.

Тим часом на Лідо прибула Крістен Стюарт — вона лише одна з багатьох зірок, заради яких глядачі щоденно збираються перед фестивальним палацом кінофоруму, стоючи на спеці під парасольками. Днем раніше тут нестримно кричали «Бред!» дівчатка у футболках Fight Club, а Педро Альмодовар давав фанатом торкнутися до свого Золотого Лева, отриманого тут за досягнення у кінематографі. Про Педро я ще обов’язково розкажу, але зараз все ж про «Сіберг». Поки що це кіно ризикує стати найбільшим розчаруванням фестивалю. Перед нами адаптація загадкового періоду життя американської зірки Джин Сіберг — обличчя Нової французької хвилі після виходу «На останньому диханні» Годара. Крістен Стюарт виконала головну роль у політичній драмі про зв’язок Сіберг з «Чорними пантерами» та переслідування ФБР. У касті також Джек О’Коннелл, Ентоні Макі, Вінс Вон, Зазі Бітц і Маргарет Куелл, що в цілому дає «Сіберг» вигляд зразкової голлівудської драми з напускним гламуром. Взагалі-то режисер Бенедикт Ендрюс встиг зарекомендувати себе як один з найсміливіших австралійських театральних постановників, але взявшись за кіно (це друга проба Ендрюса в Голлівуді), сміливості йому якраз не вистачає. Персонажі «Сіберг» архетипні — є хороші і погані ФБР-івці, є борці за рівність, я прямолінійні расисти, є жертва — тендітна Сіберг і є невидиме зло у вигляді американського уряду, що нависає над нею. Крістен Стюарт, без сумніву, любить камера — вона вміє бути дівою, але не варто це плутати з по-справжньому хорошою акторською грою. Стюарт не розчиняється у власній ролі, в «Сіберг» їй просто бракує настанови режисера.

Нове кіно Романа Поланскі цього року, традиційно, не оминуло скандалу. Показ його фільму «Я звинувачую» взагалі, начебто, був під питанням. Аргентинська режисерка Лукреція Мартель, яка цього року очолює жюрі, на одній з прес-конференцій оголосила, що бойкотуватиме новий фільм автора, звинуваченого у згвалтуванні. Преса, звісно, роздула новину і тепер Мартель і Поланскі мало не вороги, яким би краще не перетинатись на Лідо. Насправді Мартель просто не відвідала вечірню прем’єру з червоною доріжкою тому, що не хоче вітати Поланскі з прем’єрою: «Я не відокремлюю людину від мистецтва». Цікаво, що включення його стрічки в програму вона, тим не менше, схвалила: «Нам потрібно вести з ним діалог і найкраще це робити саме таким чином».

Що ж, польському режисерові з цього приводу якраз було що сказати власним фільмом. «Я звинувачую» — це реальна історія сфабрикованої скандальної справи проти Альфреда Дрейфуса, що мала велике політичне значення. У 1894 році французького єврея з чином капітана помилково звинувачують у шпигунстві на користь Німецької імперії і засуджують до довічного ув’язнення на острові Диявола у Французькій Гвіані. Луї Гаррель у ролі того самого Дрейфуса тут скоріше макгафін, аніж персонаж. Всю увагу на себе бере Жан Дюжарден, що виконав роль такого собі полковника-детектива, який береться розслідувати справу. Насправді кіно Поланскі — це самотерапія людини, яка втомилась слухати звинувачення і зняла фільм про полювання на відьом. До того ж — це ілюстрація історичного беззаконня, до якого здатна вдатися влада в ім’я національних інтересів, що, без сумніву, резонує з нашим пострадянським поколінням. Єврейське питання болюче і для самого Поланскі — його батьки потрапили в Краківське гетто, а мати померла у концтаборі. Втім, беручись за таку захопливу історію, режисер знімає доволі консервативно і стримано — тут багато олдскульних флешбеків, історія схожа на сухе переповідання книги (тим більше, що в основі фільму дійсно книга — «Шпигун і офіцер» Роберта Харріса). Музика Александра Деспла додає цій картині монументальності, але всі ці судові засідання, переговори і навіть дуелі перевантажені хронометражем.

І поки Поланскі рефлексує про несправделиві суди, Педро Альмодовар тихенько приїздить в Венецію забрати «Приз за досягнення в кінематографі», представляє ретроспективний показ «Жінок на межі нервового зриву» і збирає майстер-клас у залі на 200 людей. Аби потрапити в одну кімнату з Педро, мені доводиться чекати, коли хтось захоче піти з його воркшопу раніше. Ось нарешті,я в першому ряду перед маестро, не можу перестати посміхатись поки Альмодовар розповідає про поезію Лорки і любов до кітчевих кольорів в кіно. Місцеві питають, чи вплинув великий італійський кінематограф на Педро і той терпляче розповідає, як любить Федеріко Фелліні. Із залу лунає питання, коли постановник нарешті зніме кіно з темношкірою протагоністкою, на що Альмодовар поспішає відповісти стандартне «я би залюбки», але потім майстерно виходить на цікавий монолог про представлення меншин у кіно, вигідно розвернувши фокус на ЛГБТ-спільноту.

Далі публіку підкорювала «Ема» Пабло Ларраіна. В Голлівуді чилієць засвітився хіба що з «Джекі» про вдову Кеннеді. Зате у фестивальних колах — він справжня зірка, яку у Венеції зустріли з почестями. Якщо чесно, підозрюю, що «Ема» забере щось на фестивалі, принаймні голова жюрі Лукреція Мартель точно має оцінити це близьке її творчому методу кіно. «Ема» — це, наважусь сказати, перформативний фільм про дівчину, яка танцює у трупі сучасного танцю і одружена з хореографом (його зіграв давній друг Ларраіна Гаель Гарсіа Берналь). Сюжет стартує з точки, де пара переживає кризовий момент — хлопчик, якого вони всиновили рік тому, знову в руках опікунської служби. При цьому горе-батьки, начебто, самі віддали його після нещасного випадку з пожежею, яку той влаштував. Втім Ема не збирається просто так прощатися з малим.

Ларраін розкриває деталі цієї історії поступово, не переймається залишити недосказаність у репліках персонажів, дозволяє їм бути нестримними і трохи божевільними. Головна героїня у виконанні Маріани Ді Гіролами — уособлення гріха і свободи, вона магнетична, притягує і відлякує одночасно. «Ема» виглядає анархічно коли в кадрі звучить реггетон і нагадує наркотичний тріп щойно вступають електронні тональності. Саундтрек, до речі, написав Ніколас Джар і особисто я залишилась у повному захваті. Не все у цьому фільмі спрацювало з сюжетної точки зору, але дивовижним чином фінал розставляє всі крапки над «і».


Якщо чесно, підозрюю, що «Ема» забере щось на фестивалі, принаймні голова жюрі Лукреція Мартель точно має оцінити це близьке її творчому методу кіно.

Иванов Иван

І якщо ви думали, що це фінал щоденнику — зачекайте ще трохи, тому що вже сьогодні зранку я подивилась «Джокера», про якого нам всім потрібно поговорити. Наразі це кіно зібрало найгучніші оплески які я чула за останні дні на венеційських показах. Я не знаю, яким чином у Тода Філіпса це вийшло, але «Джокер» виглядає як оригінальне висловлювання, яке, тим не менше, абсолютно органічно вписане в похмуру бетменівську естетику. Це антифраншизне антисупергеройське кіно, яке все одно так чи інакше працює на всесвіт DC. При цьому свій мегаполіс Філіпс частково моделює з Нолана, не забуваючи лишити кілька прямих відсилок до «Таксиста» і «Короля комедії». Це жорстоке і трагічне кіно, яке дістається до самого кореня психологічного розладу. Звідси очевидний висновок — для Хоакіна Фенікса ця роль буде визначальною у кар’єрі. Для неї Фенікс перевинаходить себе навіть фізично — він худий і згорблений, він кульгає і танцює як навіжений, а цей джокерівський сміх стане джерелом мемів, от побачите. «Джокер» — фільм про злі вулиці (сорі, що знову Скорсезе) і до чого це може призвести. Цікаво подивитись, яких вершин досягне кіно у «оскарівському» сезоні, але поки що важко уявити, хто би ще міг забрати «Оскар» за кращу чоловічу роль.