Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Комікси українською: «Місто гріхів» Френка Міллера

Класика нуарного нуару

Френка Міллера можна не любити. Френка Міллера можна ненавидіти. Але ніхто не в змозі заперечувати геніальність Френка Міллера. Американський автор був одним з головних героїв темної ери коміксів у 80-х — без його «Шибайголови» та «Повернення Темного лицаря» індустрія зараз могла бути абсолютно інакшою і зовсім не у хорошому значенні цього слова.

Роботи Міллера завжди виділялися багаторівневою історією, «сірим» баченням світу, складними моральними дилемами та приземленим реалізмом. Але часом, як і у будь-якому іншому митцеві, Френкові хотілося чогось простого і стильного. На початку 90-х, після десятиліття роботи на Marvel та DC він підписав договір з новачками Dark Horse і взявся створювати «Місто гріхів». Про комікс загалом ми вже розповідали, а оскільки Mal’Opus видав перший том, «Важке прощання», українською, то зупинимося безпосередньо на ньому.

В інтерв’ю Міллер розповідав, що на створення Бейсін-сіті його надихали класичні нуари та бульварні романи. Романтизація злочинців, демонізація копів, простий світ з добром і злом — після десятиліття роботи над «сірими» темами, автор вирішив відпочити, створивши абсолютно чорно-білу історію, як за малюнком, так і за філософією.

Френк взяв моралізаторські історії 30-х, викрутив на максимум контрастність зображення і подав їх читачам 90-х. Враховуючи розпад СРСР і буремні часи війни у Перській затоці, аудиторія одразу ж вхопилася за простий і очевидний світ. Особливого шарму додавала інвертованість «Міста гріхів» — бунтівне покоління Ікс було розчароване державою та звичною консервативною системою, чим Міллер безсоромно скористався. Комікс виявився прозорим як сльоза: корупція та продажність влади перетворила Бейсін-сіті на рекламну вітрину таких чеснот, як хоробрість, відданість та принциповість. Не дарма ж натхненням для автора була пісня Sympathy for the Devil гурту The Rolling Stones.

Але повернемося безпосередньо до «Важкого прощання». Пригоди Марва є, напевне, найкращим прикладом імітації класичних нуарних творів — міцний хлопець у довгому плащі, який все життя покладається виключно на себе та свої принципи нищить покидьків. Міллер навіть не витрачає часу на розкриття мотивації героя, його особистості чи психології. Перед нами абсолютний протагоніст, готовий захищати знедолених і жертвувати собою заради вищої (але доволі приземленої) цілі. Та й куди без психологічної травмованості, яка у той час була додатковим плюсом у скарбничку романтизації героя.

Щоправда, варто розуміти, що без візуального оформлення сценарій Міллера навряд чи настільки запам’ятався б читачам. Новаторський підхід до малюнку допоміг вирізнити «Місто гріхів» серед інших коміксів. Використання лише чорного та білого кольорів не просто відсилає до епохи монохромного кіно — контрастна палітра підкреслює дуальність Бейсін-сіті та не дозволяє сприймати героїв у реалістичному ключі. Персонажі «Важкого прощання» не відрізняються складністю чи комплексністю — це лише темні силуети, які живуть виключно заради розваги читача.

Уже в пізніших історіях (починаючи з «Жовтого мерзотника») Міллер почне використовувати конкретні кольори, що лише посилить їх вплив на історію. Якби Френк не стримався і додав різноманіття вже у перший том, такого ефекту не можливо було б досягнути. При цьому, хочу зазначити, я не люблю стиль малюнку автора — щоправда саме у цьому випадку недолугі та непропорційні силуети у виконанні Міллера лише додають атмосфери.

До українського видання у мене жодних претензій не виникло: картинка дуже яскрава і контрастна, а переклад не викликає жодних нарікань. Більше того, якби у нас видавали романи Дешила Хеммета, то хотілося б, аби над їх адаптацією працювали редактори і перекладачі «Міста Гріхів».

Для повного занурення у атмосферу, включіть на фоні пронизливі саксофонні трелі та знайдіть сизу від сигаретного диму кімнату. Все ж таких спецефектів друковані видання поки дати не можуть.