Тільки спиши так, щоб було непомітно!
Зак Снайдер. Як багато у цьому імені! Ще більше у цьому прізвищі! Найбільш неоднозначний режисер 2010-х, з яким ніхто не зрівняється навіть близько. Що тут казати, якщо одні фанати відкрито святкували його звільнення з посади креативного директора кіновсесвіту DC, тоді як інші досі вимагають показати їм «снайдеркат» «Ліги Справедливості». Так чи інакше, але найкращим фільмом Зака вважається стрічка «300» «Вартові» — перший кінокомікс з рейтингом R, який, як би це банально не звучало, «показав, що комікси це не лише дитяча розвага». Робота Снайдера дійсно вразила багатьох глядачів, завоювала віддану фанбазу і доволі міцно стоїть на ногах навіть у 2020-му. Та чи дійсно повнометражна екранізація роботи Мура/Гіббонса настільки хороша, як про неї звикли думати?
Перш за все, нагадаємо сюжет. Загадковий вбивця починає винищувати екс-супергероїв, тож за справу береться Роршах (Джекі Ерл Гейлі) — останній з активних месників у масках, які знаходяться поза законом. Розслідування приводить його до старих знайомих по славному минулому: Озимандії (Метью Гуд), Нічної сови (Патрік Вілсон), Шовкового привида (Малін Акерман) та навіть зачіпає життя всемогутнього Доктора Мангеттена (Біллі Крудап) — надлюдини, яка може куди більше, ніж будь-хто уявляє. В результаті виявляється, що герої мають справи з глобальною змовою, яка розвивається на фоні альтернативного 1985 року, де Ніксон президент, а до ядерної війни між СРСР та США залишилися лічені місяці.
Одразу після виходу екранізації Снайдера, журналісти розділилися на два полярних табори — одні всіляко вихваляли творіння режисера, інші нещадно піддавали критиці. Що кумедно, аргументи в обох команд були абсолютно ідентичними: частині рецензентів візуальний стиль, сюжет та використання рейтингу R сподобалися, тоді як решта зовсім не оцінили ті самі складові «Вартових». Аналогічні баталії розгорнулися і на іншому полі — фанати першоджерела з усіх сил кричали про те, що Зак сплюндрував ідеї Алана Мура, тоді як прихильники постановника вказували на покадрове відтворення подій коміксу.
- Оригінальна назва
- Watchmen
- Тривалість
- 163 хв
- Прем’єра
- 06 Березня 2009
- Жанр
- Супергероїка
- Режисер
- Зак Снайдер
- Актори
- Меттью Гуд, Патрік Вілсон, Малін Акерман, Джекі Ерл Гейлі, Джеффрі Дін Морган, Біллі Крудап
В альтернативному світі, де комікс «Вартові» раптом безслідно зник, фільм Зака Снайдер заслуговуватиме всіляких почестей за цікаву (хоч і складну) історію і талановитий візуальний стиль.
Одразу вставлю ремарку — я не збираюся критикувати Снайдера за те, що він перекрутив першочерговий задум Алана Мура, створивши свою версію історії з альтернативним фіналом. Режисер не був зобов’язаний в точності слідувати оригіналу, у нього було повне право на створення власної версії першоджерела, як і у будь-якого автора адаптації. Щоправда все ж нагадаю, що Деймон Лінделоф у серіалі «Вартові» набагато точніше відтворив центральну ідею коміксу.
Але я буду критикувати Зака Снайдера за те що він, як маніяк візуального нарративу, зовсім забув про головне — за зображенням ховаються набагато глибші сенси, ніж фарби на полотні. Власне, ця проблема переслідувала режисера завжди, але у даному фільмі це особливо помітно, адже існує оригінальний комікс. Замість того, щоб використати всі можливості кіно для актуалізації сюжету Мура, Снайдер вирішив у деталях відтворити малюнки Гіббонса. При цьому комплексність фону, яка у випадку з «Вартовими» створює унікальну історію, пройшла повз постановника і навіть не затрималась. У стрічці Зака панелі коміксу просто повільно рухаються у слоу-моушені, зайвий раз підтверджуючи негатив сліпого копіювання.
Я в жодному випадку не заперечую те, що у «Вартових» Снайдера дійсно крутий стиль — режисер завжди вмів створювати якісну картину. Згадайте лише відкриваючі титри! При цьому романтизація (чи точніше фетишизація) насилля, якою стрічка займається в екшн-сценах, суттєво постраждала від плину часу. Те, що здавалося абсолютно прийнятним у 2009 році тепер сприймається доволі негативно — світ і без того переповнений насиллям, яке виглядає не так круто, як у фільмі.
Щодо безпосередньо сюжету стрічки, то й тут сліпе копіювання не йде кіношним «Вартовим» на користь. Звичайно, навіть суттєво спрощена історія Алана Мура наштовхує глядачів на чимало роздумів, поступово відкриваючи їм нові сторони коміксів. Проте сценаристи фільму зробили надто мало, щоб сприймати кіноверсію як повноцінну. Так, тут змінений фінал, який має право на життя, але ця зміна надто очевидно продиктована обмеженням хронометражу. При цьому стрічка роздувається від надмірної перепакованості сценами, які всіляко намагаються наблизити «Вартових» до оригіналу, а в результаті заплутують і без того складне мереживо сюжетних ліній. Лише режисерська версія картини (яка на 40 хвилин довша за прокатну) додала трохи ясності.
В альтернативному світі, де комікс «Вартові» раптом безслідно зник, фільм Зака Снайдер заслуговуватиме всіляких почестей за цікаву (хоч і складну) історію і талановитий візуальний стиль. Але на щастя, першоджерело Мура та Гіббонса досі з нами. Тому краще витратити 3,5 години на те, щоб його перечитати.
Коментар Ані:
Один з головних показників того, що «Вартові» не є класикою — картина абсолютно не проходить перевірку часом. Снайдер зробив надміру пафосне кіно, відверто зловживаючи slow-motion. Вже сім років потому за ті самі прийоми його будуть безжально нищити критики, рецензуючи «Бетмен проти Cупермена». У своєму намаганні детально перенести комікс на великий екран, зберігаючи власний похмурий стиль, Зак забув, що графічний роман Алана Мура — це ще й доволі саркастичний твір. От і виходить, що «Вартові» Мура абсолютно не працюють у надсерйозному нуарному підході Снайдера.
Підганяючи своє кіно під правильний хронометраж, режисер позбавляє одного з ключових персонажів — Лорі Юпітер — будь-якого комплексного портрету. У коміксі та картині це дві абсолютно різні людини. Зрештою, ті, хто читав першоджерело, помітили, як майстерно Дейв Гіббонс графічно імітував на сторінках кіноприйоми: від’їзди і наїзди «камери», панорами, «суб’єктивну камеру», а також поєднував окремі сцени за законами кіномонтажу. Це осмислені переходи, які часом постають у вигляді гри слів та двозначних реплік. Кіно Снайдера занадто прямолінійне аби вдаватися до таких прийомів. А використання пісень Леонарда Коена і Боба Ділана, як заповідав автор, недостатньо.
— візуальний стиль
— екшн-сцени
— слабка спроба відмежуватися від першоджерела
— вражаюча серйозність
