Нова «Ліга Справедливості»: думки редакції Vertigo про «снайдеркат»

З 17 березня ми офіційно живемо у світі, де «снайдеркат» не просто існує, а ще й вийшов на HBO Max та у світових кінотеатрах. Міфічна версія «Ліги Справедливості» поляризувала кіноавдиторію ще задовго навіть до анонсу в 2020 році, перетворивши Зака Снайдера на головного недооціненого візіонера Голлівуду, за версією фанатів, які вимагали релізу одразу після виходу версії Джосса Відона в листопаді 2017 року.
Ми вже розповідали про звивистий шлях «снайдеркату» від ноутбуку Зака до екрану, а тепер, після перегляду, вирішили не обмежуватися рецензією, а дати можливість висловитися усім нашим редакторам. Попри полярність деяких думок, картинка склалась цілком однозначна.
Саша
Найпоширеніші враження від Снайдеркату, які я поки зустрічала у мережі, можна умовно поділити на дві категорії. «Версія Зака в мільярд разів краща за те жахіття, яке нам підсунув Відон! Нарешті тут простежуються мотиви персонажів!», — захоплено вигукує армія фанатів Снайдера. «Та це абсолютно жахливе кіно, воно нелогічне, затягнуте, нудне і з погано поставленими екшн-сценами. Як таке взагалі планували випускати в кіно?», — роздратовано скаржаться їх ідеологічні опоненти. Але знаєте, у чому абсурд ситуації? Обидві тези правильні. Так, версія Снайдера набагато краща за те чудовисько Франкенштейна, яке потрапило на екрани у 2017 році. Тут нарешті з’явилася наративна логіка, герої стали трохи емоційнішими, а їх мотивація — зрозумілою.
Але «Лігу справедливості» все ще складно назвати хорошим фільмом. Це затягнута мелодрама, розбухла від власної епічності, переповнена пафосу та вочевидь зайвих сцен, які ніяк не рухають сюжет, а просто висять мертвим грузом. Ми багато говоримо про тиранію великих кіностудій, які безцеремонно ріжуть і перемонтовують стрічки, ігноруючи режисерське бачення. Але ось вам богохульна думка: часом така неповага лише покращує фінальний результат. Розумію, ніхто не хоче бути на боці велетенських бездушних студій, але «Снайдеркат» чудово ілюструє іншу крайність — тотальну свободу митця, в якого вочевидь проблеми з самоконтролем. Тому ми і маємо чотиригодинний хронометраж, невиправдане слоумо, сцени, які дублюють одна одну (невже стрічці справді потрібні аж дві сцени, в яких Аквамен заходить у воду під круту музику?) та ісландські співи. І дуже шкода, що так трапилося, бо десь під грузним драматизмом ховається справді класний фільм. Хороша хімія між героями, щирі емоції, неочікувано вдалі жарти — усього цього не вистачало стрічці Відона. Але і «Снайдеркат» лише цим не врятувати.
Рома
Театральна версія «Ліги справедливості» була поганим фільмом із безлічі причин. Але причина, з якої мене найбільше дратувала ця стрічка, — це недолугий гумор. Найбільше він позначився на Бетмені: так, неначе хотіли підкреслити абсолютну нікчемність цього персонажа в порівнянні з рештою, додавши йому ще й дурнуватих жартів. Чи лишилися жарти у Снайдера? Звісно, щонайменше, їх нерідко продукує Флеш, виконуючи функцію «місцевого Пітера Паркера». Але закрити очі від позориська, яке відбувається на екрані, більше не хочеться — у цьому Снайдер, безперечно, молодець.
Щоправда, сміятися в «Снайдеркаті» таки хочеться, але зовсім не там, де задумав постановник. Керуючись своїм неперевершеним режисерським баченням, Зак Снайдер зробив натужно драматичний бойовик зі слоумо та глибокими сенсами — власне, те, що від нього й хотіли фанати. А тому будьте готові до сцени, де Кіборг кілька хвилин спостерігає за випадковою бідною жіночкою, яка тяжко працює, виховує дітей та дає милостиню жебракам, а сама не має грошей заплатити за житло — а тоді одним жестом «кладе» мільйон доларів на її банківський рахунок. Не гірше буває, коли Диво-жінка раптом починає кидатися гордовитими феміністичним фразами, які без сміху сприймати важко.
Утім, «Ліга справедливості» Зака Снайдера — це справді непогане кіно, головною перевагою якого є те, що воно хоча би працює. Звісно, це й досі дуже посередня стрічка про те, як команда суперлюдей намагається захистити магічні коробки від прибульців, які прагнуть захопити Землю. Це й досі стереотипна супергероїка, яку давно поховали конкуренти. Але тепер це фільм, у якому нарешті не губляться ані персонажі, ані режисерські ідеї — губиться хіба що почуття смаку Снайдера, але тут кожному своє.
Микита
Про Снайдера часто кажуть, що він знімає не стільки фільми про людей з надприродними здібностями, скільки фільми про богів, які мають людські риси. Тому не дивно, що слова «епос» чи «епічний» зустрічаються майже в кожному відгуку на режисерську версію «Ліги справедливості». І ці епітети стрічка повністю заслуговує — причому не тільки хронометражем.
І я кажу не стільки про екшн (він якраз не дуже вражає, заганяючи героїв в останньому акті в огидне чорно-помаранчеве пекло), скільки про персонажів, які в «Снайдеркаті», порівняно з театральною версією, змінилися найбільше. Кожен з них почав втілювати в собі щось набагато більше, ніж просто істоту з плоті та крові: надію, віру, образу, завзятість. Саме це і надає їм такого епічного забарвлення. Бо Супермен для Снайдера — це не могутній інопланетянин, який стріляє лазерами з очей. Це живе втілення Надії (саме так, з великої літери). Тому задоволення, яке отримає глядач від фільму, прямо залежатиме від того, наскільки він готовий бачити в героях те саме, що й режисер.
У «Лізі справедливості Зака Снайдера» багато сюжетних недоліків і недолугих реплік. Але не менше їх і в стародавніх «Епосі про Гільгамеша» та «Великій Едді». І особисто мені здається, що, знімаючи свою авторську версію, Снайдер цілив саме в такі орієнтири, а не, наприклад, у ідеально відшліфовані твори Девіда Фінчера чи Пола Томаса Андерсона.
Юра
Попри те, що роботи Зака Снайдера завжди славилися візуальною складовою та дуже вміло поставленими екшн-сценами, у найбільш «авторському» фільмі режисера чомусь немає ні першого, ні другого. І це мене у стрічці здивувало найбільше. Хоча ні, найбільше здивувало те, що більшість хороших жартів у «відоновській» версії були насправді написані Заком.
Ще з перших постів Снайдера про міфічний «снайдеркат», який на той момент ніхто не бачив, було зрозуміло, що у постановника надто особисте ставлення до картини, яка за всіма канонами має подобатися максимально широкій авдиторії. З невідомих причин Зак повірив у те, що «ворнерам» потрібно саме його бачення і не зробив жодних висновків навіть попри провал «Бетмена проти Супермена». «Ліга Справедливості» Снайдера банально не заслуговує на ту увагу, яку вона отримала і на той статус, який їй приписали ще до виходу.
«Супергеройське кіно для дорослих», «дійсно похмура комікс-історія» і ще десяток схожих епітетів, які приписували цьому фільму і фанати, і сам автор, неймовірним чином ігнорують «Логана», «Хроніку», «Вартових» та серіальні версії «Шибайголови» й «Джесіки Джонс». Більшість прихильників «снайдерката» вперто хочуть жити у світі, де лише ця стрічка показує всьому світу справжню «дорослість» коміксів, ігноруючи той факт, что вся «дорослість» «снайдеркату» полягає у намальованій крові, нарочито пафосному стилі діалогів та похмурій атмосфері.
Без своєї легенди «Ліга справедливості» перетворюється у абсолютно посереднє кіно, в якому вистачає як плюсів, так і мінусів. Тож велич «снайдерката» ховається у вірі, про яку так часто говорить у фільмі Бетфлек. Ви вірите, що Снайдер — бог? Тоді ви зірвали джекпот. У решті випадків чотири години «епіку» можна замінити фразою «це дійсно краще за версію Відона».