Троє у човні (не кажучи про акулу)
Автор: Сергій Ксаверов
У історії кіно у «Щелеп» є дві типові ролі: початку та початку кінця. Перша про те, як шалений успіх цього фільму змінив систему маркетингу та прокату кіно у Голівуді. Друга – роль «Щелеп» як вбивці «Нового Голівуду». Стівен Спілберг та його механічне жахіття ніби знову перетворили глядача на одномірне створіння, яке жадало видовищ, та вже не цікавилося складними, мистецькими висловлюваннями нового покоління американських режисерів.
З другої половини 60-х великі голлівудські боси трохи втратили контакт з реальністю та не дуже розуміли, що країна змінюється. З нею, звісно, й глядацькі смаки, а тому й успіх того чи іншого кіно. Тому з кінця цього десятиріччя ми маємо так багато прикладів несподіваних хітів, на які студії не ставили. Кіно, розраховане на «якісного» глядача виходило не так, як зараз, а потроху у великих містах, у престижних кінотеатрах та багато в чому залежало від місцевої критики, яка могла драматично вплинути на прокат фільму. Дешеве експлуатаційне кіно від маленьких студій поводилося діаметрально іншим чином. Його потрібно було виплюнути на якомога більше екранів одразу та заробити свій долар перед тим як на фільм у місцевих медіа буде публічно нудити критиків, нелегка доля яких занесе їх у кінотеатр на цей непотріб.
До «Щелеп» був «Екзорцист» 1973 року, у який Universa не дуже вірили та повелися з ним як з дешевим фільмом (попри його значну, насправді, вартість), майже одразу після початку прокату викинувши його на дуже велику кількість екранів. Фільм Вільяма Фрідкіна став найприбутковішою стрічкою року, отримав 10 номінацій на «Оскар» та дві статуетки. Із «Щелепами» та ж студія вже знала що робити, від початку сподіваючись на великий хіт. Фільм одразу планувалося випустити у широкий прокат, але перед тим рекламувати на майданчику, який сьогодні є загальноприйнятим, а тоді був новим – на телебаченні. Останньою визначальною рисою релізу «Щелеп» була його календарна дата. Оскільки Спілберг знімав фільм п’ять місяців замість запланованих двох, «Щелепи» вже неможливо було випустити в прокат на Різдво, як передбачалося. Він вийшов 20 червня 1975 року, точно посередині того, що вважалося мертвим сезоном для прокату, та швидко став найприбутковішим фільмом всіх часів. Так народився так званий «літній блокбастер», а три його кити (насправді – акули у гримі), — широкий прокат одразу, реклама на ТВ та дата релізу влітку, — підтримують планету під назвою «Голівуд» понині.
- Оригінальна назва
- Jaws
- Тривалість
- 124 хв
- Прем’єра
- 20 Червня 1975
- Жанр
- Триллер
- Режисер
- Стівен Спілберг
- Актори
- Рой Шнадер, Роберт Шоу, Річард Дрейфус
«Щелепи» цитували, копіювали та навіть клонували, але троє в човні та навіть Брюс, попри всі свої проблеми, й сьогодні чудово тримаються на плаву.
На сучасний блокбастер, щоправда, «Щелепи» не дуже схожий. Перш за все масштабом. Фільм розповідає про кілька днів життя острівного містечка у штаті Массачусетс, яке живе переважно за рахунок туристичних доларів, що витрачають туристи влітку на його пляжних узбережжях. Сезон вже майже розпочався, але у прибережному мілководді з’являється акула-людожер, яка розглядає всю його територію як безкоштовний ресторан, де подають людське м’ясо. З цією проблемою має справу наш головний герой, голова місцевої поліції Мартин Броуді (Рой Шайдер), тим часом як мер та міста та його впливові громадяни впритул не помічають акули та не дають закривати пляжі. Ця розлога прелюдія до основної дії взагалі не тягне на блокбастер. Її наймасштабніші сцени – це декілька сотень людей у плавках та купальниках у кадрі при майже повній відсутності акули у ньому ж, але «Щелепи» з самого початку не дають відірватися від екрану. Фільм блискуче змонтований Вірною Філдз, його неможливо уявити без головної теми Джона Вільямса, сцени з якою пародіювали нескінченну кількість разів, але головне все-таки – наскільки цікаво може оповідати та маніпулювати глядачем Спілберг. Спілберг створює фільм про монстра без присутності самого монстра, але з напругою, жахом та шоком – всім тим, що у ньому потрібно бути. Чи не найкраще це видно у сцені першої появи акули на пляжі, кадр із технікою Dolly Zoom (рух камери у протилежний бік зуму) у якій став одним із найвідоміших подібних кадрів в історії кіно.
Частково за цю винахідливість відповідальні широко відомі проблеми на зйомках, які вже давно перетворилися на корпус легенд та анекдотів. Проблеми з акулою (поміж багатьох інших) призвели до того, що фільм з чогось на зразок «Годзіли на воді» перетворився майже на гічкоківський трилер. Особливо це помітно, звісно, у другій половині фільму, коли дія із землі переходить на воду та отримує всіх трьох своїх головних героїв, які будуть чи то полювати на велетенську білу акулу-людожера, чи то відчайдушно рятуватись від неї.
З трьох механіко-пневматичних ляльок акул жодна не поводилася чемно. Особливо в цьому виділявся «Брюс» — головна повнорозмірна лялька, яку Спілберг назвав ім’ям свого адвокату Брюса Реймера. Цю акулу не любив ніхто. Продюсер Роб Коен називав акулу «великим гумовим виробом», а режисер Браян Де Пальма, який бачив робочі матеріали, відверто глузував, що бідося Брюс у кадрі то кривив на одне око, то був не в змозі як слід закрити пащу. Але будемо чесні – Спілберг таки зміг використати кадри з ляльками також, що дало дуже потужний поштовх розвитку аніматроніки у спецефектах у кіно. Рік потому трагікомічна історія ляльки Кінг-Конгу заввишки 12 метрів для фільму 1976 року, яка коштувала півмільйона доларів та майже не потрапила у фільм взагалі, довела, що всі проблеми з акулами «Щелеп» насправді були шаленим успіхом. Під час перегляду «Щелеп» взагалі не виникає думка, що з фільмом були якісь труднощі.
У цій другій частині «Щелеп» наочно видно чим Спілберг буде відрізнятися від тих режисерів, які створили канон «Нового Голівуду». Герой Роя Шайдера на тлі багатьох фільмів минулої декади вже виглядає консервативним представником влади. «Щелепи» додають йому в компанію професійного мисливця на акул з його робітничою риторикою та пекельно-сексистськими пісеньками (Роберт Шоу) та заможного хіпстера-океанографа (Річард Дрейфус), але соціальна напруга між ними використовується фільмом для створення хімії між цими персонажами, а не для пошуку винних у тому, що у суспільстві пішло не так. В кінці кінців, всі троє зібралися тут просто щоб вбити акулу.
Попри деяку декоративність, недовіра до істеблішменту та цікавість до звичайних людей із їхніми вадами та недоліками цікаві та важливі у «Щелепах». Ці риси будуть зберігатися у Спілберга протягом всієї його кар’єри. Вже для «Щелеп» Спілберг шукав не екшн-зірок свого часу. Бо уявіть собі Чарлтона Гестона у ролі шерифа, який би власноруч натовк пику акулі, як це зробив нещодавно Джейсон Стейтем у «Мег». Чи Стіва МакКвіна, який би своїм фірмовим поглядом «блакитна сталь» назавжди відбив у акули бажання полювати на людей. А от нагородити героя Шайдера страхом води та посадити на човен – це цілком по-спілбергівськи.
«Щелепи» (а ще більше «Зоряні війни» Джорджа Лукаса) неодноразово звинувачували в тому, що вони вбили чудову епоху в історії американського кіно, перетворивши його на змагання франшиз. Спілберга дійсно менше цікавили політичне меню того часу, соціальна критика чи безкомпромісність показу кривавого насильства. Але чи винен він у тих мегаломанських витворах інших, на яких, зазвичай, ставлять крапку в історії Нового Голлівуду? Навряд чи. Спілберг просто знімав кіно й почасту робив це класно. І зараз, коли «Щелепам» виповнилося 45 років, напевно, останнє, що про нього можна сказати, так це те, що це не просто якась давня класика, перетворена на декілька абзаців у історії кіно. «Щелепи» цитували, копіювали та навіть клонували, але троє в човні та навіть Брюс, попри всі свої проблеми, й сьогодні чудово тримаються на плаву.
+ монтаж, ритм
+ музика Джона Вільямса
+ саспенс
+ майже повна відсутність сцен, які виглядають застарілими
