Візія без місії
Зак Снайдер почав свою кінокар’єру з дотошних, майже фанатичних адаптацій культових горорів та коміксів: спочатку був ремейк «Світанку мерців» Джорджа Ромеро, потім – контраверсійні, але стильні екранізації «300» Френка Міллера та «Вартових» Алана Мура. У 2011 постановник вирішив створити власну історію і довести, що він – не просто переповнений ентузіазму фанат з хорошою кінокамерою, а повноцінний митець. В результаті вийшов «Заборонений прийом» – візуально запаморочлива, але поверхнева суміш похмурої готичної мелодрами, гіпердинамічних відеоігор, стімпанку та мюзиклу «Мулен Руж».
Картина передбачувано провалилась в прокаті, а рецензенти розкритикували її вщент. Найбільш лояльні до режисера оглядачі визнавали, що Снайдер зняв стильне кіно, але навіть вони висміювали сценарій, акторську гру, центральну ідею фільму та сумнівне використання жіночих героїв. Менш лагідні журналісти називали стрічку «безглуздою порнографічною фантазією, розрахованою на 13-річних хлопчиків», чи навіть жартували, що після перегляду картини хочеться зануритись у власний вигаданий світ, де у Снайдера не було б доступу до комп’ютерних ефектів. Багато хто звинувачував постановника у мізогінії та об’єктивації жінок, і хіба що поодинокі критики невпевнено припускали, що «Заборонений прийом» – невдала, але щира спроба зняти надихаюче кіно про сильних жінок.
Отже, поговоримо про суть історії – адже її непросто згадати навіть після повторного перегляду фільму. Дія відбувається у альтернативних 1950-х чи 1960-х, де чомусь абсурдно легко запроторити когось із своїх родичів на примусове психіатричне лікування. Після підозрілої смерті матері, сестри-підлітки мають успадкувати солідні гроші, але лиходій-вітчим вбиває одну з них, і звинувачує у злочині іншу – мовчазну красуню Бебі Дол (Емілі Браунінг). Про це ми, до речі, дізнаємось завдяки меланхолійній відкриваючій сцені, цілковито знятій у слоу-мо та поставленій під заповільнений кавер на Sweet Dreams групи Eurythmics. З легкої руки головного лікаря (Оскар Айзекс, який вже тоді готувався до ролі Гомеса Аддамса!), Бебі Дол опиняється у черзі на лоботомію і від жаху занурюється у вигадану реальність.
- Оригінальна назва
- Sucker punch
- Тривалість
- 109 хв
- Прем’єра
- 25 Березня 2011
- Жанр
- Фантастика
- Режисер
- Зак Снайдер
- Актори
- Емілі Браунінг, Оскар Айзек, Карла Ґуджино
Головний огріх «Забороненого прийому» – те, що Зак Снайдер блискуче натренував свій візуальний стиль, але не навчився розповідати повноцінні історії.
Тепер вона уявляє, що психіатрична лікарня – дорогий бордель, а інші пацієнтки – звабливі танцівниці, які допоможуть їй дістатись на волю. На цьому фантазії дівчини не закінчуються – кожного разу, коли Бебі Дол та її подруги роблять щось необхідне для втечі, їх пригоди зображуються як ефектний квест у екзотичному сеттінгу. Наприклад, викрадення мапи госпіталю перетворюється на криваву місію у траншеях Другої світової, ще й в оточенні зомбі-нацистів. Можливо, Зак Снайдер і заклав у весь цей химерний експеримент якийсь глибокий підтекст (має ж якось людина виправдовувати використання орків, драконів і меха-роботів у фільмі про несправедливу долю простої дівчини!), але виконання виглядає щонайменше ледачим.
Потенційно цікаві ідеї про внутрішню силу та взаємопідтримку залишаються десь на полях, а у фокусі опиняється гіперболізована сексуальність головних героїнь та цілком очікуване стилізоване насилля. Замість того, щоб хоч якось передати усі жахіття становища своїх героїнь, акторки Еббі Корніш, Ванесса Хадженс та Емілі Браунінг звабливо позують перед камерою у абсурдних костюмах (звідки у 1960-х взявся сарафан анімешної школярки?), тріпотять накладними віями і розмахують велетенськими пістолетами. Об’єктивно кажучи, в цьому немає нічого поганого – немало експлуатаційних фільмів свого часу стали культовою класикою, використовуючи ті самі прийоми. Але для того, щоб поповнити ранги перлин «категорії В», опусу Снайдера не вистачає щирої абсурдності, нестримної безсоромної вульгарності та духу провокації. Нас ніби намагаються шокувати відвертими образами героїнь, але при цьому рейтинг фільму не дозволив режисеру зняти щось більш сексуальне за середньостатистичну рекламу фастфуду початку 2000-х. В результаті стрічка справді виглядає як веб-історія хлопця-підлітка, який дуже хоче нарешті побачити фотографію оголених дівчат, але боїться ввести якийсь надто прямолінійний пошуковий запит.
Головний огріх «Забороненого прийому» – те, що Зак Снайдер блискуче натренував свій візуальний стиль, але не навчився розповідати повноцінні історії. Так, у стрічці вистачає багатообіцяючих ідей та технічно вдалих кадрів, але все це ніяк не хоче складатись у єдине полотно. Якби це була короткометражка, таку недбалість ще можна було б пробачити. Але змушувати глядачів майже дві години спостерігати за тим, як бомби вибухають у слоу-мо під іронічні кавери на поп-хіти, а Оскар Айзекс повільно курить сигару та шаблонно погрожує беземоційним дівчатам? Ось такі прийоми справді варто заборонити.
— візуальний стиль
— сценарій
— акторська гра
— ідея
