Poison Paradise

Щотижня Кессі яскраво фарбується, йде у сумнівний нічний клуб та робить вигляд, ніби вона страшенно перебрала та ось-ось звалиться з ніг. І щотижня їй на допомогу поспішає черговий «хороший хлопець», який турботливо питає Кессі про її самопочуття та благородно пропонує допомогти довести її додому. Ну, а якщо в результаті вони опиняться не в неї вдома, а в його квартирі чи готельному номері, а в якийсь момент чоловік не розчує, як Кессі сонно питає, що відбувається, то нічого страшного. Зрештою – він же не робить нічого протизаконного, він же теж п’яний, а вона така приваблива. І він точно не зробить нічого поганого. Вона у безпеці.

Принаймі на рахунок цього залицяльники Кессі праві, але лише бо вже за пару хвилин сонна і розгублена протагоністка виявляється лякаюче тверезою та дуже злою. «Що ти робиш?», – перепитує вона востаннє, але цього разу в її голосі немає ні краплі страху чи невпевненості. Цього разу боятися треба не самотній дівчині, а «хорошому хлопцеві», який щось занадто розпускає руки.

Термін «жіноче кіно» вже давно обріс принизливим підтекстом – його використовували і олдскульні чоловіки-критики, щоб применшити революційність серіалу «Секс і місто», і члени Кіноакадемії, які минулого року зневажливо проігнорували режисерський дебют Олівії Вальд. Але «Перспективну дівчину» інакше і не назвеш – це справді «жіночий» фільм, такий само різносторонній та повний неочікуваних поворотів, як і розмова компанії подруг за пляшкою вина. Ось тут ностальгічні спогади і найкращі хіти Брітні, ось тут — відверті роздуми про стосунки і обговорення макіяжу, а трохи далі — провокативні жарти про вбивства та лякаюче щирі спогади про емоційні травми, завдані бісовим суспільством, яке постійно ставить тобі рамки.

Полювання Кессі – не просто дивна небезпечна розвага, з часом ці нічні пригоди перетворюються на сенс її існування, джерело хоч якихось емоцій. З нею настільки складно спілкуватися, що на тридцятиліття батьки дарують їй валізу, цілком прозоро натякаючи на те, що час рухатися уперед – і бажано у власний дім. Але натяки та доброзичливі поради не дуже допомагають, бо методична помста – єдина альтернатива всеохопній депресії та почуттю провини, яке героїня Малліган ніяк не може придушити. Принаймі, аж поки вона не зустрічає свого колишнього однокурсника Раяна (комік та режисер Бо Бьорнем), який блискуче проходить усі її перевірки (іншими словами – не поспішає затягувати Кессі у ліжко та не жартує про згвалтування) та здається справді милим чоловіком. Чи зможе героїня забути про своє жахливе минуле та нарешті зосередитися на майбутньому? Чи жага помсти зруйнує і ці стосунки?