Капіталізм та канібалізм
Коли дебютний горор-трилер Галдера Газтелу-Уррітії вперше показали на кінофестивалі у Торонто, критики відразу оголосили «Платформу» одним з найцікавіших філософських експериментів останніх років. За їх словами, сюжет іспанської стрічки був креативною, лякаючою метафорою капіталістичного суспільства. Пройшло якихось шість місяців, картина з’явилась на стрімінг-сервісі Netflix – і тепер це вже не вигадлива фантастика, а скоріше точна і своєчасна критика того, як людство поводиться під час пандемії коронавірусу. Невідомо, як режисеру-дебютанту настільки точно вдалось передбачити абсурдні дилеми, пов’язані з поширенням хвороби та загальною панікою, але це – один із найактуальніших фільмів, які можна подивитися сьогодні.
Попереджаємо відразу – якщо ви вже з жахом дивитесь новини та страждаєте від вимушеного перебування у закритому просторі, кривава та похмура «Платформа» навряд підніме вам настрій. Але ми не радимо пропускати цей фільм – особливо, якщо ви любите жанр трилерів, чи цікавитесь соціальними експериментами та теорією класової нерівності.
Картина продовжує традиції клаустрофобних, концептуальних стрічок на кшталт «Пили», «Куба» та навіть «Крізь сніг» – герої буквально змушені щодня стикатись зі складними виборами, а у кожному кадрі панує атмосфера задухи. Головний герой, ввічливий та спокійний Горенг (Іван Массагуе) добровільно потрапляє до Діри – цементної башти-тюрми, у якій сотні ув’язнених відбувають покарання. Більшість мешканців цього мінімалістичного пекла – убивці, крадії та мародери, але серед них є і люди на кшталт Горенга. Ці наївні оптимісти до кінця не усвідомлюють, що їх чекає, і сприймають термін у в’язниці як нагоду провести час на самоті, дочитати нарешті книгу чи позбутися шкідливої звички.
- Оригінальна назва
- El Hoyo
- Тривалість
- 94 хв
- Прем’єра
- 06 Вересня 2019
- Жанр
- Триллер
- Режисер
- Галдер Газтел-Уррітія
- Актори
- Іван Массагуе
В центрі сюжету лише декілька простих ідей, але стрічка їх доносить настільки болісно та емоційно, що події фільму ще довго залишаються в думках.
Єдине джерело їжі для мешканців Діри – забита розкішними наїдками платформа, яка щодня опускається з першого поверха на останній, ненадовго затримуючись у кожній камері. Звісно, усім щастить по-різному – ув’язнені з верхніх поверхів ні в чому собі не відмовляють, часом навіть просто псуючи їжу, яку вони не в силах поглинути. Тим часом, мешканці низів залишають з жалюгідними рештками (у кращому випадку), чи взагалі ні з чим. Абсурд ситуації в тому, що їжі могло б вистачати усім – але як переконати решту ув’язнених в тому, що можна обмежуватись невеликою порцією, а решту залишати іншим?
Життя у Дірі ускладнюється ще й тим, що героїв періодично присипляють та переносять на інші, випадково обрані поверхи. Можна провести місяць, ледь не вмираючи від голоду, а потім неочікувано опинитись серед найбільш привілейованих злочинців – і щодня насолоджуватись вишуканими стравами. За логікою оптимістичного Горенга, цього має бути достатньо, щоб навчити ув’язнених емпатії та солідарності – але навіть зазнавши скрут, мешканці Діри зневажають усіх, хто опинився буквально під ними. Як і багато систем у нашому житті, фантастична тюрма Газтелу-Уррітії шкодить майже всім навколо, але все одно не піддається змінам. Як і реальні люди, які під час епідемії згрібають з полиць супермаркетів усі продукти тривалого зберігання, герої «Платформи» відмовляються від солідарності – і страждають від власного егоїзму.
Галдер Газтелу-Уррітія з кожною хвилиною змушує нас все далі заглиблюватись у пекельне життя Діри: ми бачимо криваві бійки за їжу, холоднокровний канібалізм, згвалтування та вбивства, а надії та оптимізму стає дедалі менше. Часом за усім цим важко спостерігати, але огидні сцени ніколи не здаються невиправданими – звісно, можна було б зменшити рівень насильства, але тоді центральні ідеї не здавались би настільки ефектними. Попри усі тактильні жахіття «Платформи» (часом здається, ніби постановник наслідує Браяна Фуллера часів «Ганнібала»), світ фільму вийшов настільки цілісним та незвичним, що його хочеться і далі досліджувати. Складно повірити, що це перша повнометражна робота постановника – кожна деталь тут продумана, а медитативна та повільна зав’язка сміливо розвивається у рішучий та наповнений насиллям третій акт.
Можливо, соціальна критика «Платформи» не настільки складна і багатошарова, як, наприклад, в умовних «Паразитах» чи «Крізь сніг». Принаймні, Галдер Газтелу-Уррітія точно не намагається розглянути проблему несправедливого розподілу ресурсів під якимось неочікуваним кутом. В центрі сюжету лише декілька простих ідей, але стрічка їх доносить настільки болісно та емоційно, що події фільму ще довго залишаються в думках. Знову ж – не знаю, наскільки коректно буде радити таку невеселу історію у час, коли в багатьох з нас і так загострюється тривожність. Але якщо ви любите цей жанр та готові витратити дві години на неприємний, але важливий фільм, то «Платформа» може стати головним відкриттям цієї весни.
— центральна ідея
— гарно витриманий ритм
