Сімейна історія
З того часу, як у 1869 році було опубліковано надзвичайно популярну дилогію Луїзи Мей Олкотт, ми отримали принаймні п’ять адаптацій «Маленьких жінок». Два німих фільми, чорно-білу стрічку з Кетрін Хепберн у ролі Джо, кольорову версію з Елізабет Тейлор у ролі Еймі, міні-серіал від BBC та стрічку 1994 року з Крістіаном Бейлом та Вайноною Райдер у головних ролях – і це не рахуючи усіх спектаклів, радіопостановок, аніме та опери. Тож, здавалось би, кому потрібна ще одна інтерпретація підліткового американського роману? Як виявилось – усім нам. Греті Гервіг («Леді Бьорд») вдалось створити суціло оригінальну версію класичного сюжету – її стрічка водночас і поважає першоджерело, і дозволяє роздивитись запилений старий роман під новим світлом.
У центрі картини – небагата, але дружня родина Марч. Поки їх батько (Боб Оденкірк, Сол з «Пуститися берега») воює проти конфедератів, чотири доньки допомагають матері (Лора Дерн) впоратись з господарством, розважаються та піклуються одна про одну, як можуть. Кожна з четвірки вирізняється своєрідним темпераментом та вдачею: Мег (Емма Вотсон) має хист до акторства, але рішуче відмовляється від нереалістичних амбіцій, а Бет (Елайза Сканлен), попри тяжку хворобу, знаходить відраду у музиці. Трохи егоїстична Еймі (Флоренс П’ю) мріє стати художницею, та ніяк не може налагодити стосунки з цілеспрямованою Джо (муза та подруга режисерки Сірша Ронан), яка планує побудувати кар’єру письменниці.
Сердце та душа історії (і головний секрет її живучості) – амбітна та пристрасна Джо, яка відмовляється вписуватись у рамки ХІХ століття, рішуче протестує проти патріархального суспільства та безкомпромісно шукає власний шлях. Неохайна, ідеалістична та прямолінійна Джо надихнула не одне покоління жінок спробувати себе у мистецтві – Маргарет Етвуд, Дж. К. Роулінг та сама Грета Гервіг зазначали, що в дитинстві сприймали цю героїню як ідеальну рольову модель. Якраз любов до Джо змусила Гервіг взятись за таку ризиковану авантюру – спробувати по-новому інтерпретувати сюжет, який вже стільки разів екранізували, та який (принаймі, на перший погляд) не зовсім вписується у сучасну політичну повістку. Коли жінки-постановниці масово змагаються за право взятись за якусь із великобюджетних екшн-франшиз та довести, що вони теж можуть знімати фільми про насильство, пригоди та інопланетних монстрів, віддати перевагу лагідній історії про жіночі взаємостосунки – справді неочікуваний хід.
- Оригінальна назва
- Little women
- Тривалість
- 134 хв
- Прем’єра
- 30 Січня 2020
- Жанр
- Історична драма
- Режисер
- Грета Гервіг
- Актори
- Сірша Ронан, Емма Вотсон, Флоренс П'ю, Елайза Сканлен, Лора Дерн, Меріл Стріп, Тімоті Шаламе, Боб Оденкерк
Якщо вам треба був аргумент на користь того, що наявність старіших інтерпретацій аж ніяк не шкодить креативності авторського висловлювання, то можливо «Маленькі жінки» вас переконають.
Але «Маленькі жінки» наповнені такими непередбачуваними ходами. Замість того, щоб розповідати сімейну історію Марчів у хронологічному порядку, як це робить сама Олкотт, Гервіг переплітає між собою дві сюжетні лінії – зняте у ностальгічних теплих тонах дитинство дівчат та більш прохолодний дорослий період. Починається стрічка з того, як Джо вже мешкає в Нью-Йорку та намагається допомогти своїй родині, публікуючи у періодичній пресі невеликі бульварні оповідання про піратів, мушкетерів та інших екзотичних героїв. Переплетення минулого та майбутнього не лише нагадує витончену гру в асоціації, але й дозволяє підсилити емоційний удар деяких моментів. Не буду вдаватись у деталі, але одна пара сцен особливо запам’ятовуються: в дитинстві Джо налякано спускається сходами батьківського дому, даремно очікуючи на щось жахливе, а в дорослому віці вона повторює ті самі кроки, і справді стикається з трагедію. Боротьба дитячої надії з холодною реальністю дорослого життя – Гервіг знову дістає з рукава лейтмотив, який блискуче зіграв у «Леді Бьорд». У той же час, екранізація з пошаною ставиться до першоджерела і навіть використовує елементи біографії самої Луїзи Мей: стрічку знімали біля містечка, де мешкала письменниця, а будинок Марчів візуально нагадує родинний дім Олкоттів.
Але найбільш неочікуване досягнення Грети Гервіг – те, що Емі, найбільш надокучлива, капризна та поверхнева з сестер Марч, нарешті стала персонажем, який викликає співчуття та розуміння. Героїня Флоренс П’ю отримує майже стільки ж екранного часу, як і Джо – і виявляється не менш різносторонньою. Це талановита дівчина, яка усвідомлює, що навряд досягне справжньої величі, але до останнього відмовляється це визнавати. Вона з дитинства мріє відвідувати розкішні світські події та достатньо прагматична, щоб цілеспрямовано шукати чоловіка-багатія – але у той же час Емі занадто нестримана та прямолінійна, щоб бути справжньою леді. Минулого року Флоренс П’ю вже показала, на що вона здатна (я досі вважаю, що її гра в «Сонцестоянні» заслуговувала на оскарівську номінацію) – тут вона використовує свою неймовірну експресивність, щоб викликати симпатію до найбільш емоційної героїні фільму.
Хтось може скаржитись на те, що Голлівуд втратив креативність та останнім часом лише штампує ремейки, сиквели, перезапуски та екранізації давно знайомих книг. Я з цією позицією навряд колись погоджусь, принаймні бо ремейки знімають вже напрочуд давно («Муху» Девіда Кроненберга та «Мальтійського сокола» з Гамфрі Богартом можна віднести до їх числа), і часом вони виходять навіть кращими за оригінальну картину. Але якщо вам треба був аргумент на користь того, що наявність старіших інтерпретацій аж ніяк не шкодить креативності авторського висловлювання, то можливо «Маленькі жінки» вас переконають. Скільки б авторів не брались за цю історію до неї, Грета Гервіг створила сучасну класику, до якої хотітиметься повертатись знову і знову.
— акторська гра
— робота Гервіг над адаптацією
— атмосфера
