Космічна одіссея
«Як їм взагалі вдалося екранізувати “Лоліту”?» – багатозначно запитувати постери контраверсійної адаптації Стенлі Кубрика у 1962 році. Що ж, «Дюна» Дені Вільньова наштовхує на схожі роздуми: «як канадському режисеру вдалося зняти вдалу адаптацію науково-фантастичного епосу, який славиться своєю заплутаною термінологією, велетенським світом та багаторівневими політичними метафорами?». Зрештою, складність «Дюни» – як і для читачів, так і для амбітних постановників, які намагалися її перенести на екран – вже стала легендою сама в собі.
Чилієць Алехандро Ходоровскі так і не зміг реалізувати власне бачення «Дюни» (імператора там мав зіграти Сальвадор Далі, а Барона – Орсон Веллс), зате його багаторічна робота над її адаптацією стала настільки відомою історією, що про неї зняли окрему документальну стрічку. У 1979 році за роман Френка Герберта взявся Рідлі Скотт, але він теж не досяг успіху та залишив проєкт після кількох місяців роботи. Девіду Лінчу формально вдалося екранізувати роман, але фільм вийшов настільки нелогічним, затягнутим та абсурдним (насамперед – через те, що студія перемонтувала фільм без участі постановника), що режисер відмовився від використання свого імені в титрах. При цьому, твір Герберта залишався настільки впливовим, що його елементи можна помітити і в «Зоряних війнах», і в мультфільмах студії Гіблі.
І ось, після довгих років зневіри та очікування, «Дюна» знову в кінотеатрах. Принаймі, половина «Дюни» – Дені Вільньов сміливо екранізував півромана, сподіваюсь на те, що фільм збере достатню касу, аби студія одобрила зйомки продовження. То що ж це перед нами – істинний Квізац Хедерах, на якого ми так довго чекали, чи черговий фальшивий месія? А головне – чи зміг Вільньов показати піщаних хробаків Арракіс у всій їх красі?
- Оригінальна назва
- Dune
- Тривалість
- 155 хв
- Прем’єра
- 16 Вересня 2021
- Жанр
- Бойовик
- Режисер
- Дені Вільньов
- Актори
- Тімоті Шаламе, Ребекка Фергюсон, Оскар Айзек, Стелан Скарсгард, Джейсон Момоа, Джош Бролин
Можливо, незнайомий із першоджерелом гладач і не зрозуміє всі тонкощі видобутку прянощів чи селекційної програми Бене Ґессерит, зате точно уявить спекотні піщані бурі Арракісу та тумани Каладану так, ніби вони просочуються в кінозал.
«Дюна» розповідає про велетенський, похмурий космічний світ майбутнього, яким править умовна коаліція родин-династій, на чолі якої стоїть всевладний імператор. За його наказом, дім Атрідів мусить покинути родючу планету Каладан і переселитися на пустельний Арракіс (власне, саме його називають Дюною), де десятиліттями видобувають надзвичайно цінну речовину – прянощі. Голова родини, благородний герцог Лето (Оскар Айзекс) підозрює, що раптова вимога імператора – пастка, адже Арракісом роками правили його давні вороги, дім Харконненів. Утім, він не може проігнорувати наказ правителя, тож вирушає на Арракіс разом зі своєю родиною – п’ятнадцятирічним сином Полом (Тімоті Шаламе) та наложниецю Леді Джессікою (Ребекка Фергюсон). Джессіка належить до містичного ордену Бене Ґессерит, представниці якого не лише володіють магічними здібностями, але й століттями проводять таємну програму селекції, в результаті якої має народитися Квізац Хедерах – месія, який вирішить долю людства.
Хоч бачення Вільньова не надто поступається амбіціями візії Ходоровського (гаразд-гаразд, для такого порівняння не вистачає Джеффа Кунса в ролі Шаддама IV, але це справді наймасштабніший епос десятиліття), найважливіше досягнення режисера не в побудові неосяжного космічного світу, від якого захоплює подих та паморочиться голова. Найбільше диво цієї інкарнації «Дюни» – те, що Вільньов не витрачає дарма час на розлогі пояснення, закадрову начитку та розжовування заплутаного соціального устрою Герберта (а це було чи не головним гріхом фільму Лінча), але при цьому стрічка залишається цілком зрозумілою та логічною. Насамперед – завдяки тактильності та наповненості світу, який за дві з половиною години хронометражу стає цілком реальним та відчутним. Можливо, незнайомий із першоджерелом гладач і не зрозуміє всі тонкощі видобутку прянощів чи селекційної програми Бене Ґессерит, зате точно уявить спекотні піщані бурі Арракісу та тумани Каладану так, ніби вони просочуються в кінозал.
Навіть герої Герберта, які на папері скоріше нагадують метафоричні архетипи, ніж реальних людей, на екрані оживають. Самовпевнений юний герой Шаламе (якщо ви хоч раз читали фентезійний роман, то напевне здогадалися, що він цілком може виявитися обіцяним месією) на наших очах перетворюється на розгубленого, але амбітного молодого чоловіка, який намагається усвідомити своє призначення. Шарлотта Ремплінг чудово грає зловісну та загадкову преподобну матір, Стеллан Скарсгард лякає та обурює в ролі безпринципного та підступного барона Харконнена, а Оскар Айзекс блискуче виконує роль Лето Атрея – напевне, найбільш справедливого та мудрого правителя в цьому жорстокому, темному світі. Але серце стрічки належить героїні Ребекки Фергюсон, яка розривається між материнською гордістю та страхом за сина, гуманністю та власними амбіціями.
Хоча свого часу заяви Вільнева про те, що «Дюну» треба обов’язково дивитися на великому екрані викликали хвилю скепсису та навіть обурення (можна цілком зрозуміти, чому за наявної епідеміологічної ситуації деякі глядачі воліли б дивитися фільм вдома), в них є логіка. Як і загадкові прянощі з Арракісу, стрічка вимагає стати центральним елементом сакрального ритуалу – перегляду в оточенні захопленого натовпу незнайомців, кожен з яких вигукує та здивовано охає в унісон. Зрештою, хоча постановник віддано переніс на екран більшість політичних метафор та підтекстів Герберта, його версія «Дюни» насамперед розповідає про силу епічного кіно – тому вона і сповнена референсів до Стенлі Кубрика та Девіда Ліна, Крістофера Нолана та Пітера Джексона. Тож якщо ви все ж вирішили наважитися на похід в кіно найближчим часом, «Дюна» – саме той фільм, задля якого варто залишити затишну домівку.
+ деталізований світ
+ акторська гра
+ музика
