Венеція 2019: Меріл Стріп під прикриттям, Джуд Лоу в святих плавках і Шаламе на полі бою
Друзі часто жартують, що моя робота — peace of cake — треба всього лише дивитися кіно. Скажіть цю фразу у величезному прес-румі Венеційського кінофестивалю і журналісти, не відриваючи очей від ноутбуків, проклянуть вас. Сім днів фестивального режиму виснажують, але я все ще дивлюсь переважно круте кіно, тому ні на що не нарікаю (хіба що на малу кількість годин у добі).
Після вражаючого «Джокера», здавалося, що інше кіно в той день вже можна більше не дивитися. Втім, все ж відвідую два сеанси просто аби переконатися, що життя після перформансу Хоакіна Фенікса існує. Один з фільмів, зокрема, подивитись таки потрібно — Олів’є Ассаяс нарешті завершив зйомки «Осиної мережі» (Wasp Network) з крутим кастом іспаномовних зірок — Гаель Гарсія Берналь, Пенелопа Круз, Едгар Рамірес, Вагнер Моура і Ана де Армас. Історія, яку він екранізував, вражаюча, а головне — достовірна. Протягом 1980-1990-х флоридські угруповання, налаштовані проти Фіделя Кастро, влаштували сотні військових атак на Кубу — бомбили готелі і обстрілювали пляжі з кулеметів щоб підірвати туризм, як головне джерело економіки. Кубинський уряд у відповідь на їх дії створив «Осину мережу» — команду з п’яти шпигунів, які повинні проникнути в флоридські організації і дискредитувати їхню діяльність.
Це мозаїка авантюр, яка послідовно розповідає про кожного з агентів — як він потрапляє до організації, яким чином це впливає на персонажа і його оточення і які ризик за собою несе така місія. Хтось змушений покинути сім’ю, хтось жертвує репутацією, заробивши вдома клеймо зрадника. Серед незаперечних плюсів картини — Ассаяс в жодному разі не береться розповідати історію благородних месників. У кожного свої ідеали і національний інтерес, що не заважає, скажімо, займатись наркотрафіком, прослуховуванням телефонних розмов і банальними аферами по типу фіктивного шлюбу. Серед мінусів — «Осина мережа», по правді, не здалась мені цікавим саме кінематографічним висловлюванням. Як сказав мій колега, «це кіно Бена Аффлека», маючи на увазі «Арго», але все ж без голлівудського саспенсу. Підозрюю, що «Осина мережа» достовірніша у питанні анти-бондівського поміркованого шпигунства, розтягнутого на кілька років і зовсім не захопливого. Але що в такому разі робити з фільмом Ассаяса, який також не захоплює?
Тему змов та конспірології на фестивалі продовжує вже наступного дня Стівен Содерберг. Режисер привіз в Венецію сатиричну драмеді «Пральня» (The Laundromat), в якій простими словами пояснив глядачам скандал з «Панамськими паперами». Допомагати йому взялись не аби хто, а Меріл Стріп, Гері Олдман і Антоніо Бандерас. Сюжет картини запускає середньостатистична домогосподарка Елен Мартін (Стріп), яка втрачає чоловіка під час нещасного випадку на озері. У спробі отримати грошову компенсацію від страхової компанії, героїня виходить на шлях цілої низки фіктивних підприємств, що існують лише на папері, і опиняється тригером у викритті діяльності панамської юридичної компанії під керівництвом Юргена Моссака (Гері Олдман) та Рамона Фонсеки (Антоніо Бандерас). Сюжетна першооснова фільму, знов ж таки, більш ніж реальна, що правда Содерберг персоналізує та одомашнює це кіно про цифри присутністю в кадрі простих людей — жертв махінацій. Є тут і багатії, які також потерпають, але тепер вже від того, що добре налагоджена система ухилення від податків раптом дала тріщину. «Пральня» — це взагалі-то кіно-антологія замальовок, які об’єднують у якості нараторів (а радше гідів) ті самі юристи Фонсека та Моссак. Спершу вони пояснюють нам природу грошей як головної рушійної сили прогресу, а потім наочно розкривають всю хитромудру корумповану систему, на якій трималися багатомільярдні статки.
Коли стало відомо, що Содерберг робить фільм про «панамагейт», запхати у ігрове кіно хитромудру механіку цього скандалу з мільйонами викривальних фінансових документів здавалося божевіллям. Але без паніки — режисер явно не раз подивився «Гру на пониження» МакКея і зрозумів, як розповісти про складні речі просто. Автор у такому творчому методі йде далі — з першої ж секунди ламає четверту стіну і показує блискучу водевільну чорну комедію з міцним панчлайном у кінці.
З сюжетної точки зору винести вердикт двом епізодам дещо важко — Соррентіно так само неспішно і живописно розповідає історію Ленні Белардо та його ватиканського оточення.
Переключитись з гротескної «Пральні» на монументального «Нового папу» було не просто, але Паоло Соррентіно, на щастя, вміє правильно задавати тон свого кіно і миттєво захоплювати увагу. Режисер нарешті зняв другий сезон про ватиканського понтифіка і, звісно що, влаштував велику прем’єру у Венеції (як і у випадку з першим сезоном під назвою «Молодий папа»). У програмі сказано, що сеанс складатиметься з другого і сьомого епізоду — можливо, саме через таку дивну організацію денний показ зібрав від сили половину залу. Далі серіальні фанати розділять мій біль — журналістам показали короткий рекап першої серії, повний другий епізод, короткий рекап третьої, четвертої, п’ятої і шостої серії, а вже потім сьому. Не дивно, що критики таку ініціативу забукали, але дивитися все ж лишились. Вибір Соррентіно саме таких епізодів вже після перегляду цілком зрозумілий — в другій серії відбувається грандіозне представлення персонажа Джона Малковича, який стане новим папою, а дія всього сьомого епізоду відбувається якраз у Венеції.
З сюжетної точки зору винести вердикт двом епізодам дещо важко — Соррентіно так само неспішно і живописно розповідає історію Ленні Белардо та його ватиканського оточення. Це споглядальне кіно, в яких режисер практикує різноманітні операторські техніки: простий діалог Джона Малковича і Сільвіо Орландо, наприклад, знятий з восьми (!) планів, а Джуд Лоу гуляє по пляжу в білосніжних благословенних плавках у slow motion. Одне ясно точно — Паоло форму не втратив, а кожен епізод — майже автономна драматична замальовка і особиста історія членів папського престолу, варта уваги. І все ж якісно тут виділяється саме новачок — Джон Малкович. Актор, як відомо, не підлаштовується під кіно, в якому грає, це скоріше фільм мутує під Джона. У даному випадку Соррентіно і Малкович просто знайшли один одного — наскільки органічний, витончений і «оксамитовий» Джон у «Молодому папі». У персонажа, до того ж, доволі цікава передісторія — життя до папства, секрети якого будуть розкриватися поступово протягом всього сезону. Прем’єру «Нового папи» обіцяють аж в 2020-му, але точної дати ще немає.
Тим часом у Венецію повернувся китайський режисер та актор Йонфань (два роки тому він був у складі журі) і зробив неможливе — у шаленому потоці голлівудського першокласного кіно виділився автобіографічним фільмом «Провулок Cherry Lane №7» (No7 Cherry Lane). Перед нами єдина анімація в цьогорічній програмі, до того ж, це перше за 10 років кіно Йонфаня. Назву фільмові дала адреса, за якою розвивається сюжет: Гонконг 1967 року, молодий студент Цимінь стає репетитором юної школярки і необачно закохується спершу в її привабливу 40-річну маму, а потім вже і у саму дівчину. Романтичні переживання зіштовхуються з потужною революційною хвилею, що саме охопила Китай — студентські протести, роздача листівок і радикально налаштована молодь. Втім, справжній ураган у картині Йонфаня відбувається не на вулицях Гонконгу, а у фантазіях головних героїв, заряджених потужним візуальним еротизмом.
Першим випробуванням став темп картини — якби це кіно виходило в американському прокаті, дистриб’ютори абсолютно серйозно замислилися б пришвидшити плівку вдвічі. Седативний темп цієї історії не пришвидшується навіть тоді, коли Йонфань демонструє нам сцени з французькою дівою Сімон Сіньоре, на яку головні герої приходять подивитися у кіно. Без сумніву, фільмами з досвідченою Сіньоре та її молодими коханцями протагоніст елементарно зваблює старшу жінку. Якби дія анімації відбувалась в 70-х, Цимінь, певно що, показав би своїй пасії «Випускника». Ось таких суто сінефільських слідів Йонфань залишив у No7 Cherry Lane напрочуд багато — чого варта відкриваюча сцена з невидимим тенісним м’ячиком — явна відсилка до «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні. Так, це кіно часом непросто дивитися, але його післясмак вражає — це історія сексуального звільнення і нонконформізму у консервативній анімаційній обгортці.
Друга половина Венеційського кінофестивалю взагалі помітно перейшла в режим артхаусу — більше європейського і авторського, менше Голлівуду, потенційного «Оскару» і стріммінгів. Пояснення логічне — вже 5-го вересня стартує кінофестиваль в Торонто, так що голлівудська делегація відбула своє на Лідо і рушила туди. Останнім таким представником перед моїм від’їздом додому став «Король» (The King) Девіда Мішо від Netflix, в якому Тімоті Шаламе зіграв Генріха V. В основі фільму дві п’єси Вільяма Шекспіра — «Генріх IV» і «Генріх V». Юний принц Гел змушений закинути розгульний спосіб життя і взяти на себе правління Англією після смерті батька Генріха IV (Бен Мендельсон) в 1413 році. При дворі принц раніше не надто проводив час через конфлікти з королем, а тепер юному монарху у спадок перейшли назріваючі військові конфлікти із сусідніми державами, в той час як сам Хел мріє привести країну до миру.
Оцінювати шекспірівські адаптації завжди важко — мова такого твору не надто піддається актуалізації (хоча тут автори щиро постарались), залишається сподіватись на сильні гостро-соціальні паралелі із сьогоденням. До того ж костюмне кіно такого роду давно не пропонувало нічого оригінального з візуальної точки зору, за виключенням хіба що «Фаворитки» (Боже, бережи Лантімоса). Але у «Короля» є незаперечна перевага — юний і талановитий Шаламе, який тут нарешті демонструє нову грань таланту — розквітає з тінейджера в юнака, що тримає на собі весь каст. Актор освоїв англійський акцент, поборовся в багнюці на полі бою, спробував себе у вокально-потужних монологах правителя перед підданими. Словом, пройшов бойове хрещення і фанати Тімі це обов’язково оцінять. На противагу мужнього Шаламе у кіно, на прес-конференції Тімоті говорить стримано і медово — кажу вам, у нього голос янгола! На користь свого молодого кастингу актор озвучує важливий аргумент: «У подібних адаптаціях молодих наступників монархів грають вже зрілі актори, але правда в тому, що нерідко у ті часи влада переходила в руки майже дітям».
Але давайте начистоту — найбільше ви запам’ятаєте у цьому фільмі Роберта Паттінсона, який грає французького принца-денді і говорить з карикатурним акцентом. Його персонаж — такий comic relief, що на прес-конференції одна з журналісток не побоялась назвати героя frog. Знову передрікаю кадрам з Робом долю мемів. Кінцевий вердикт фільмові — це похмуре і дещо пафосне кіно, часом вторинне (Мішо передивився «Битву бастардів» з «Гри престолів»), але цілком достойне.
Наостанок завершу щоденник роздумами про найбільш контроверсійну картину конкурсу (на даний момент) — «Розфарбована птаха» (The Painted Bird) чеського режисера Вацлава Маргоула. Перед нами чорно-біла адаптація однойменного роману 1965 року від Єжи Косинського про жахи другої світової війни очима маленького хлопчика-єврея, що живе з тіткою у далекій чеській провінції. Сюди його відправили батьки щоб заховати від жахів нацистських переслідувань. Але згодом єдина опікунша помирає і малий вирушає через всю країну на пошуки рідні, при цьому потрапляючи в малі села чи містечка, де героя регулярно маркують як чужака і цькують. Якщо журі Венеційського кінофестивалю нагородить «Розфарбованого птаха», то це можна вважати доволі сміливим рішенням — фільм регулярно випробовує межі терпимості кожного.
Уявіть собі скандальне кіно «Іди і дивись» Елема Климова і помножте на три. «Розфарбована птаха» виглядає як темна версія цього фільму, в ній напрочуд мало слів і великий акцент на візуальну складову. В даному контексті оператор Владімір Смутни зробив вражаючу роботу з реверансами Тарковському. Добре, що це кіно чорно-біле — така кількість актів насилля в кольорі була б нестерпною. До речі, епізодичну роль радянського офіцера тут зіграв Олексій Кравченко — виконавець ролі малого протагоніста з «Іди і дивись» — камео рівня «Стенлі Лі, посунься». В цій гротескній фресці з вбивств, згвалтувань і знущань Маргоул поміщає всю злість на систему і геополітичний хаос, який позбавив людей будь-якою емпатії (кілька натурних сцен, до речі, знімали в Україні). Відтак режисер не співчуває своєму героєві і слідує за його непростою долею, показуючи поступову трансформацію в пристосуванця, що втрачає рештки людяності. «Розфарбована птаха» — монументальне кіно, яке іноді все ж таки не до кінця виправдовує свої акти насилля. Часом чергова сцена виглядає як «жесть заради жесті», хоча це доведеться вирішити кожному гладачу самостійно. Але у Венеції це кіно вже маркували mass walk-outs movie.
Кінофестиваль назве переможців 7-го вересня, але я їду вже 3-го. Наразі мій список побажань простий — нагорода для «Еми» Пабла Ларраіна (може навіть для «Джокера»!) і 12 годин сну. А ще мені постійно радили спробувати місцеве морозиво. Рейс за три години, і останнє що я роблю перед тим як покинути Лідо — купую кульку кокосового джелато аби з’їсти перед червоною доріжкою фестивального палацу. За цим морозивом, звісно, доведеться повернутися наступного року.
Уявіть собі скандальне кіно «Іди і дивись» Елема Климова і помножте на три. «Розфарбована птаха» виглядає як темна версія цього фільму, в ній напрочуд мало слів і великий акцент на візуальну складову.
