We could be heroes
Пані та панове, прошу аплодисменти – на сцену уявного цирку виходить Тайка Вайтіті («Тор: Рагнарок») – новозеландський ексцентрик, гуморист та славетний експериментатор. І сьогодні в нашого зіркового гостя справді шокуюче небезпечний номер – режисер граційно провальсує канатом, балансуючи між жанрами сатиричної комедії у тонах Веса Андерсона та пацифістської драми! І це ще не все! Безстрашно похитуючись над прірвою, Тайка буде одночасно пародіювати Гітлера та розповідати ніжну, невимовно сумну історію про жінку, яка з жахом спостерігає за тим, що її десятирічний син стає нацистом-фанатиком.
Залишається головне питання – чи окупився ризик Вайтіті? Тут все залежить від ваших смаків. Хтось переконаний, що Голокост – занадто жахаюча та трагічна тема, щоб її взагалі піднімати у такій грайливій манері. Хтось, навпаки, вихваляє «Кролика Джоджо» за те, що фільм не просто висміює нацистів чи політичний фанатизм, а показує, з яким цинізмом політики експлуатують наївність своїх юних послідовників.
«Кролик Джоджо» починається з німецькомовної версії I Want to Hold Your Hand «Бітлз» – у супроводженні документальних кадрів німецьких підлітків, які зі сльозами на очах слухають промови Адольфа Гітлера. Це неочікуване поєднання покликане не просто розсмішити глядача своєю абсурдністю – тут есенсія головних ідей стрічки. За усіма жахіттями Другої Світової стоїть звичайний стадний інстинкт, така сама масова істерія, що змушувала юних британок втрачати свідомість на концертах ліверпульської четвірки у 1960-х, і досі сприяє поширенню альт-правих ідей серед підлітків.
- Оригінальна назва
- Jojo Rabbit
- Тривалість
- 118 хв
- Прем’єра
- 23 Січня 2020
- Жанр
- Комедія
- Режисер
- Тайка Вайтіті
- Актори
- Скарлетт Йоганссон, Сем Роквелл, Тайка Вайтіті, Томасін Маккензі, Стівен Мерчант
Вайтіті – один із перших режисерів, який взявся за цей трагічний період не лише з гумором, але й зі щирим гуманізмом.
Ця метафора також чудово ілюструє світ головного героя картини, десятирічного Джоджо (широкоокий і вражаюче щирий новачок Роман Гріффін Девіс), який мріє стати взірцевим нацистом, винищувати ворогів арійської нації та, можливо, колись стати тілоохоронцем Гітлера. Ні, в хлопчика немає жодних причин поважати вчення Фюрера чи ненавидіти євреїв – він просто захоплюється Адольфом так само, як ми в дитинстві обожнювали рок-зірок чи футболістів. Крім того, Джоджо – боязкий та доволі самотній хлопець, для якого політик (у неймовірно смішному виконанні самого Тайки Вайтіті) стає ще й уявним найкращим другом. Пока батько Джоджо десь на війні, екзальтований Адольф підтримує хлопця, заохочує його вірити в себе та привчає бути взірцевим маленьким німцем. Не знаю, чи Вайтіті тут свідомо посилається на «Авторитарну особистість» Теодора Адорно, але паралелі очевидні – видатний соціолог теж стверджував, що нацизм прижився, серед іншого, через потребу молоді в сильному лідері, який би зміг замінити їм батька.
Як і будь-який інший майбутній нацист, Джоджо проводить час у літньому таборі для гітлерюгендів – тут нещодавно поранений капітан Кленцендорф (Сем Роквелл) навчає хлопчиків полювати, кидати гранати та битись на ножах. Попри весь свій ентузіазм, юний протагоніст швидко розчаровує наставників та стає посміховиськом для решти дітей – він боїться битись з однолітками, невміло поводиться зі зброєю та відмовляється вбивати кролика. Намагаючись довести свою сміливість (після мотиваційної промови від уявного Гітлера, звісно) хлопчик випадково підривається на гранаті – і знову опиняється вдома, під турботливою опікою нажаханої матері (Скарлетт Йоханссон). І ось тут зрозумілий чорно-білий світ Джоджо перевертається з ніг на голову – одного дня хлопець випадково дізнається, що його мати переховує сироту-єврейку Ельзу (Томасін Маккензі). Протагоніст опиняється (на його думку), в однозначно програшному становищі – якщо він видасть дівчину гестапівцям, то постраждає уся їх родниа. Тож хлопчик намагається скористатись ситуацією, як може: розпитує незнайомку про життя євреїв та пише на основі її насмішливо-фантастичних історій енциклопедію для Гітлера. Звісно, чим більше Джоджо спілкується з Ельзою, тим більше він починає сумніватися у своїх радикальних переконаннях – адже дівчина геть не схожа на тих рогатих жадібних монстрів, яких йому описували вчителі та вихователі у таборі.
Життєрадісна (часом ніби запозичена у Веса Андерсона) кольорова палітра та абсурдний гумор «Кролика Джоджо» ризикують відволікти увагу глядача від серйозного підтексту – у першу чергу, бо ми бачимо страхітливі події Другої Світової війни очима десятилітнього хлопчика, який до кінця не усвідомлює усього, що відбувається навколо. Так, у його світі немає ні газових камер, ні політичних переслідувань, а сама війна до останнього здається далекою та нереальною. Але Тайка Вайтіті розраховує на те, що нам не треба в зайвий раз пояснювати, у чому небезпека нацизму, і що ми самі звернемо увагу навіть на ті дрібниці, яких не помічає Джоджо. Наприклад, на спроби його матері, Роузі, лагідно достукатись до сина та захистити його від пропаганди навколо. Роль цієї ніжної, саркастичної та вічно оптимістичної жінки – одна з найкращих у кар’єрі Скарлетт Йоханссон, і це при тому що вона цього року вже вразила нас своєю грою в «Шлюбній історії».
Складно уявити, щоб за «Кролика Джоджо» взявся якийсь інший режисер – попри те, що політичною сатирою зараз нікого не здивуєш (варто згадати хоча б не менш провокативну «Смерть Сталіна» Іаннуччі), тема нацизму досі залишається табуйованою. Так, часом знаходились сміливці на кшталт Чарлі Чапліна («Великий диктатор»), Мела Брукса («Продюсери») чи того самого Квентіна Тарантіно (“Безславні покидьки»), але тема Другої Світової війни переважно фігурує або в серйозних драмах, або в шоковому експлуатаційному кіно. Та головне, що Вайтіті – один із перших режисерів, який взявся за цей трагічний період не лише з гумором, але й зі щирим гуманізмом. Так, він не дозволяє нам забувати про наслідки нацизму, і не пропонує пробачити винних (навіть десятирічний протагоніст змушений усвідомлювати шкідливість свого фанатизму), але заохочує відшукати світло і добро у найтемніших сторінках світової історії. І це викликає справжнє захоплення.
— режисерська робота
— акторська гра
— Гітлер-Вайтіті
— саундтрек
— гуманізм
