«Історія насильства»
«Країна Лавкрафта» продовжує експериментувати і зі змістом, і з форматом – якщо третій епізод був деконструкцією класичних горорів про будинки з привидами, то на цьому тижні на нас чекала історія у дусі «Індіани Джонса» та інших класичних пригодницьких стрічок. При цьому, попри те, що серіал часом майже нагадує антологію, поступово починає вимальовуватися основний сюжет – схоже, рано чи пізно герої будуть вимушені вийти на двобій з харизматичною та зловісною Крістіною Брейтвайт. Але давайте не поспішати – поки зосередимось безпосередньо на подіях четвертої серії.
Поїздка в Бостон
Епізод починається з доволі цікавого контрасту музики та візуальної складової – Крістіна Брейтвайт летить вузькими затишними вулицями Чикаго під пісню Bitch Better Have My Money Ріанни. Як не дивно, героїня Еббі Лі поспішала зустрітися з Летішою, і напевно рішуче увірвалася б в її дім, якби не магія вуду. Козяча кров, якою змащені двері будинку, досі стримують ворожі сили, і навіть могутня Крістіна не може зламати ці чари, а змушена розгублено стояти на порозі. Що вона хоче від Леті? Героїня Лі поставила собі за мету розшифрувати Мову Адама – доісторичну мову, яка лежить в основі усіх магічних ритуалів та заклять. Наскільки їй відомо, десь є дві збірки перекладених сторінок загубленої Книги Імен, і якраз вони допоможуть зрозуміти цю мову. Частина сторінок якось пов’язана з орерієм (механічною моделлю Сонячної системи), яку Іпполіта нещодавно забрала з маєтку Вінтропа, а інша зберігається десь у Бостоні.
Звісно, протагоністи не дуже хочуть допомагати Крістіні, але їм спадає на думку набагато краща ідея – що, якщо вони самі знайдуть ці загублені сторінки? Якщо спадкоємиця Брейтвайта раптом вирішить змінити свою показову доброзичливість на більш агресивну поведінку, то хоча б у Тіка і Леті буде якийсь спосіб себе захистити. Тож герої планують чергову поїздку у Нову Англію – ту саму консервативну і похмуру «Країну Лавкрафта», на честь якої названо сам серіал. Ось тільки роудтріп вийшов геть невеселим – Монтроуз і Тік досі в напружених стосунках, між Леті та Тіком повисло незручне мовчання, а Іпполіта підозрює (і недаремно!), що їх щось недоговорюють про смерть чоловіка.
Ніч в музеї
У Бостоні протагоністи швидко знаходять потаємне сховище, у якому десь мають лежати загублені сторінки з Книги Імен. Ось тільки потрапити туди можна лише вночі, і лише попередньо увірвавшись у місцевий музей. На щастя, це не проблема – Монтроуз знаходить знайомого охоронця, який погоджується пропустити героїв у будівлю. Змушені разом прокрадатися вузькими таємними ходами, Тік, Леті та Монтроуз швидко починають з’ясовувати стосунки – і навіть приходять до якогось порозуміння. Герой Майлка К. Вільямса, звичайно, не вибачається перед сином і не визнає своїх помилок, але хоча б нарешті починає ставитися до Тіка з неочікуваною м’якістю та повагою. І все ж, з Монтроузом щось не те – він знає аж надто багато про усі ці таємні ложі та магічні обряди, і протяго епізоду складно здихатись відчуття, що батько Тіка щось приховує.
«Історія насильства» не лише грається з характерними правилами пригодницького жанру (не вистачало лише велетенської кулі, яка б ледь-ледь не розчавила протагоністів), але й намагається проаналізувати ще одну складну сторінку американської історії – період колонізації. Ми дізнаємося, що Тайтус Брейтвайт експлуатував корінне населення, і переконав місцеву людину бердаші Яхіму (якщо дуже спрощено, то це – представники третьої статі, які зазвичай виконували у корінних американців ритуальні ролі) перекласти йому Книгу Імен. Звісно, згодом Тайтус порушив усі свої обіцянки, і ще й прокляв своїх помічників, прирікши їх назавжди залишатися на його кораблі. Протагоністи вирішують забрати Яхіму з собою, і сподіваються, що це знайомство допоможе їм з розшифровкою старовинних текстів, але у фінальній сцені епізоду відбувається дещо цілком непередбачуване – Монтроуз перерізає Яхімі горло. Недаремно я казала, що він якось підозріло поводиться!
Складна жіноча доля
Поки трійка протагоністів шукає Книгу Імен, в Чикаго двоє дуже різних жінок ніяк не можуть досягти свого. Попри усю свою привілейованість, красу, заможність та магічні здібності, Крістіна ніяк не може переконати капітана Ланкастера сприймати її серйозно. Чоловік навіть відмовляється обговорювати з нею справи Ордена – хоч Крістіна і спадкоємиця самого Тайтуса Брейтвайта, її гендер заважає їй високо піднятися у рангах таємної організації. До речі, я досі ніяк не можу вирішити, як ставитись до того, що в серіалі головного антагоніста зробили жінкою. З одного боку, її мотивацію тепер простіше зрозуміти, а антигерой з чіткою мотивацією зазвичай лише покращує історію. З іншого – поки складається враження, що сценаристам не дуже вдається одночасно зосереджуватися і на темі расизму, і на темі сексизму, і на інших прикладах соціальної нерівності Америки 1950-х.
У Рубі, цілеспрямованої та трохи занадто правильної сестри Леті, проблеми трохи меншого масштабу – вона просто мріє стати продавчинею в якомусь солідному великому магазині. Але найбільший (та, вочевидь, найбільш прогресивний) торговий центр міста вже найняв одну темношкіру дівчину, і тепер в них точно немає вільних вакансій для афроамериканок.
Парадоксально, але два дуже різних життєвих шляхів перетинаються – Рубі випадково зустрічає в барі Вільяма, загадкового помічника (хлопця? альтер-его?) Крістіни. Звичайно, дівчина ніколи про нього не чула, і навіть не здогадується, що це не звичайний блондин, який випадково забрів у афроамериканський бар. Хоча вона і каже, що не зацікавлена у сексі на одну ніч з малознайомим білим хлопцем, віскі робить свою справу – і Рубі опиняється у ліжку з Вільямом. Що він (чи скоріше Крістіна) задумав? Можливо, він просто хотів таким чином потрапити у будинок Леті, а може – у Синів Адама є якісь ще більш зловісні плани.
У наступній серії:
