«Дивна справа»
Головна претензія яку фанати Говарда Філіпса висловлюють щодо «Країни Лавкрафта» – те, що серіал аж надто заглиблюється у соціальні питання та ігнорує спадщину самого письменника. Ну що ж, п’ятий епізод вирішує нагадати глядачам, що Лавкрафта недаремно вважають одним із піонерів боді-горору – підвиду жахів, який зосереджується на огидних, протиприродних та болісних тілесних трансформаціях.
У новому тілі
Прокинутися у чужому домі після занадто веселої ночі, та ще й з похміллям – вже доволі неприємна перспектива, але на цьому проблеми Рубі лише починаються. Після декількох секунд дезорієнтованості, героїня звертає увагу на щось цілком шокуюче – те, що в неї руки набагато світліші, ніж мали б бути. І ноги теж. І взагалі, із дзеркала на неї чомусь налякано витріщається біла жінка (ми її вже бачили в Ардемі, але для Рубі це просто випадкова незнайомка). Налякана Рубі намагається потрапити додому, але у рідному районі на неї дивляться, як на психічно неврівноважену чужачку, від якої не варто нічого хорошого. І, погодьтесь, недаремно – щойно якийсь темношкірий хлопчик намагається допомогти жінці, на нього відразу налітають білі полісмени, які чомусь переконані, що він точно її домагається чи хоче пограбувати. Перш ніж Рубі встигає їм щось пояснити, рятівники вже везуть її «додому» – Вільям розповів їм, що його дружина нібито психічно неврівноважена, і попросив її розшукати.
Цікаво, як серіал передає тогочасну суспільну ієрархію. Коли Рубі опиняється у темношкірому кварталі, поліція сприймає її слова як абсолютну істину – якби жінці прийшло в голову сказати, що хлопчик справді її налякав, то чоловіки точно б запроторили малого за грати. Але щойно виникає якась суперечність між словами білої жінки та її чоловіка, як полісмени без жодних вагань сприймають Рубі як бідолашну, неврівноважену істеричну, яка сама не розуміє, що говорить. Вона намагається їх переконати у тому, що Вільям – не її чоловік, і благає відпустити її додому, але ніхто не слухає.
На щастя, попри те, що Вільям одягнутий як ретро-інкарнація Патріка Бейтмана (хто ще ходить власним домом у велетенських гумових рукавицях та з мисливським ножем в руках?), він не бажає Рубі зла. Так, він буквально зрізає з жінки шкіру, але все це – необхідна частина магічного ритуалу, який дозволяє героїні міняти свою зовнішність. Так, цей метод трансформації складно назвати приємним, але Рубі майже миттєво погоджується на пропозицію нового знайомого – він їй обіцяє безмежні запаси чарівного зілля, а вона погоджується колись виконати для нього нескладну послугу. Класична схема угоди з дияволом, що тут взагалі може піти не так?
Рубі Баптіст та Гілларі Дейвенпорт
Але як Рубі вирішить використовувати цей несподіваний дар? Все дуже просто – героїня використовує чудодійне зілля, щоб нарешті отримати омріяну роботу в модному універмазі. Виявляється, у тілі білої жінки це геть нескладно – «Гілларі Дейвенпорт» просто заходить у магазин, домовляється про зустріч з директором та показує своє резюме. Її перспективи навіть не псує той факт, що посеред співбесіди зілля перестає діяти, і Гілларі змушена раптом кудись тікати. До речі, трансформації у цьому епізоді вже справді нагадують щось із повноцінних горорів – кістки героїні вивертаються, з неї сповзають шматки плоті та шкіри, а часом під оболонкою Гілларі видніються очі чи руки Рубі.
І все ж, центральна тема цього епізоду – якраз класичні фаустівські угоди, на які ми йдемо заради власних цілей, і які зрештою не приносять ні краплі радості. Рубі доволі скоро змушена виконати свою «невелику послугу» для Вільяма – їй доводиться придурюватися прислужницею, щоб підкинути чарівний артефакт у кабінет капітана Ланкастера. Але найгірше те, що і омріяна Рубі робота виявляється геть не такою чудовою, як можна було подумати – жінка постійно зазнає нав’язливої уваги від свого начальника, змушена вислуховувати расистські тиради своїх білих колег, і ще й відчуває двоякі емоції до Тамари, своєї єдиної темношкірої колеги.
З одного боку, вона намагається її якось підтримати, але це не дуже працює – з вуст білої жінки доброзичливі поради звучать скоріше як придирки занадто вимогливої (чи навіть расистської) начальниці. З іншого – відчувається, що Рубі підсвідомо заздрить дівчині, яка будучи темношкірою все одно змогла отримати роботу, про яку героїня так довго мріяла. Замість того, щоб використовувати своє положення щоб зробити робочий простір більш інклюзивним, Рубі намагається сподобатись своїм білим колегам та регулярно ставить Тамару у незручне положення. Навіть коли на її очах бідну дівчину ледь не гвалтує директор універмагу, героїня може лише спостерігати, а пізніше – помститися.
Секс, сором і сумніви
Якщо з ідеями соціальної та расової несправедливості серіал справляється доволі добре, то щойно шоураннери намагаються зачепитит якісь сексуальні підтексти, то щось йде трохи не так. У цьому епізоді ми дізнались, що за похмурі таємниці та травми приховує Монтроуз – виявляється, що він, як багато глядачів і підозрювали, гей, який соромиться власної сексуальності та навіть відмовляється поцілувати свого коханця. Єдине, що дозволяє йому хоч трохи розслабитись та на хвилину прийняти себе – похід у гей-клуб, де його оточують розкуті драг-квіни в розкішних платтях. Здавалось би, цей момент можна було б сприймати як щось миле, але він дивно контрастує з тим, як у попередньому епізоді Монтроуз холоднокровно убив транс-людину.
Помста Рубі, яка теж мала б бути моментом катарсису, теж виглядала трохи дивно. Я цілком розумію бажання провчити підступного начальника-расиста, який безсоромно пристає до своїх працівниць, але анальне згвалтування шпилькою не здається способом покарання, до якого мала б вдаватися протагоністка серіалу. Утім, цілком можливо, що за цим жахливим знущанням стояли не лише емоції Рубі – можливо, зілля Вільяма якось затьмарює людям розум, змінюючи не лише їх зовнішність, але й характер?
Це питання особливо цікаве в контексті самого Вільяма – в кінці епізоду раптом підтверджується найбільш популярна фанатська теорія! Виявляється, що Вільям та Крістіна – одна й та сама людина. Але як саме це працює? Можливо, Крістіна просто змінює свою зовнішність, щоб краще вписатися у патріархальний світ, а Вільяма ніколи і не існувало. Але це було б дивно – героїня Еббі Лі в одній сцені розповідає Рубі про те, що капітан Ланкастер убив Вільяма, і викинув його тіло в річку. Можливо, він був її братом чи коханцем, і дівчина просто переймає його зовнішність, щоб виконувати власні цілі. І все ж, часом здається, ніби у жестикуляції та вчинках цих двох є якісь відмінності – наприклад, Вільям доволі ніжно ставиться до Рубі, а Крістіна сприймає її прохолодно. Цікаво, як розвиватиметься ця сюжетна лінія далі – цілком можливо, що на нас чекає щось у найкращих традиціях «Дивної історії доктора Джекіла і містера Гайда».
У наступній серії:
