Близнюки, вбивства та подкаст Октавії Спенсер: чи варто дивитись серіал «Правду мовлячи»
Детективна драма «Правду мовлячи» потенціально була одним із найпопулярніших серіалів стрімінг-сервісу Apple TV+. Серед акторського складу Октавія Спенсер, Ліззі Каплан та Аарон Пол, у кріслі шоураннера – талановита продюсерка та сценаристка Нішель Трембл Спеллман, яка до цього працювала над «Хорошою дружиною».
Варто дивитись, якщо:
Ви вже прослухали усі подкасти про реальні злочини, подивились усі детективні документалки на Netflix, але вам все ще замало. У центрі «Правду мовлячи» успішна журналіста Поппі Парнелл (Октавія Спенсер), яка побудувала кар’єру на розслідувальних матеріалах про вбиство, що трапилось ще у 90-х. Героїня Октавії Спенсер з самого початку була переконана в тому, що за смертю викладача та еталонного громадянина стоїть його сусід-підліток Уоррен Кейв (Аарон Пол), і її матеріали переконали в цьому громадскість. На момент основних подій серіалу Поппі вже звільнилась з роботи у великій газеті та веде надпопулярний детективний подкаст. Одного дня вона дізнається про те, що Лейні (Ліззі Каплан), донька померлого та основний свідок обвинувачення, скоріше за все брехала під присягою. Нова інформація змушує Поппі повернутися до давно забутої справи та переосмислити помилки власного минулого. А головне – почати діалог з чоловіком, який (принаймі, частково) з її вини опинився у довічному ув’язненні.
Хоча «Правду мовлячи» і не справляється з усіма своїми задачами та з кожною серією все більше перетворюється на суцільну мелодраму, сюжет часом видає непередбачувані повороти та порадує фанатів жанру. Але раджу дивитись обережно – якщо ви любите true crime за реалізм, то тут його ви навряд знайдете. Події серіалу здаються водночас затягнутими та нагромадженими – після прямолінійного пілотного епізоду нас буквально закидають непотрібною інформацією: раптом з’являються колишні чоловіки, сімейні передісторії, сюжетні лінії про нацизм і байкерів, зловісні зникнення та флешбеки.
Не варто дивитись через:
Зайвий мелодраматизм. Головна проблема серіалу в тому, що герої так і не перетворюються на живих, різносторонніх особистостей, а залишаються архетипними ляльками. Сценаристи немов би грають в детективне бінго, намагаючись зібрати якнаймога більше класичних образів – тут і дитячі травми, і підозрілі близнюки, і складні родинні стосунки, і прокурені байкерські бари, і харизматичні приватні розслідувачі. Водночас відбувається і надто багато всього, і занадто мало, як би парадоксально це не звучало. Крім цього, сценаристи ніяк не можуть визначитись із жанром, в якому вони працюють – історія постійно перемикається між емоційною родинною драмою, трилером про самовпевнену репортерку та гіперболізованим нуаром. Найсумніше – те, що ці проблеми перетворюють головну героїню серіалу на шаблонного та нецікавого персонажа, за яким нудно спостерігати. Хоча, здавалось би, сама зав’язка створює простір для експериментів – перед нами героїня, яка зробила колись жахливу помилку, і мала б переживати щось на кшталт кризи ідентичності, чи просто сумніватись у своїх здібностях. Замість цього, Поппі – самовдоволена жінка, яка повчає усіх навколо та ні на секунду не задумується над тим, що вона, можливо, поганий журналіст.
В’ялі спроби загравати з соціальною тематикою. «Правду мовлячи» міг би стати непоганим дослідженням соціальних тем – сценаристи постійно натякають на расову нерівність (темношкіра героїня змушена допомагати чоловіку, який належить до нацистського угруповання), економічну стратифікацію (родина протагоністки набагато бідніша за неї), психологічні захворювання та аб’юзивні стосунки. Але жодна з цих тем так і не розкривається до кінця – немов шоуранери вважають, що глядачі і так повинні зрозуміти, що ж вони не договорюють. Особливо шкода, що серіал не користується можливістю дослідити вплив сучасних медіа на наше суспільство – навіть попри те, що герої напряму говорять про те, як подкаст Поппі зруйнував їм життя.
