Інклюзивний «Оскар»: розбираємось у нових стандартах Американської кіноакадемії

Як і можна було очікувати, введення Американською кіноакадемією нових стандартів інклюзивності викликало шквал обговорень у мережі. Тон дискусії (принаймні, серед українських любителів кіно) варіюється переважно від здивованого до насмішливого, а хтось навіть справді щиро непокоїться тим, що Голлівуд назавжди проміняв мистецькі ідеали на показову толерантність. Частково ці страхи можна зрозуміти – цензура рідко призводила до чогось хорошого. Але чи справді зміни настільки глобальні, як може здатися на перший погляд? Давайте розбиратися, якими можуть бути реальні наслідки цих обговорюваних нововведень. Спойлер: їх майже не буде – більшість оскарівських номінантів останніх років вже давно відповідають усім цим критеріям.
То що ж справді сказано в нових правилах Кіноакадемії?
Більшість українських медіа, які щось писали про нові стандарти на «Оскарах», чомусь акцентувались на одному конкретному пункті правил – тому, що стосується репрезентації безпосередньо на екрані. Якщо оцінювати ситуацію лише за спрощеними (а часто – відверто маніпулятивними) переказами та емоційними дописами в мережі, може скластися враження, ніби кожен голлівудський фільм тепер розповідатиме лише про проблеми жінок, етнічних меншин та ЛГБТК+-людей. Ось тільки це мало має спільного з правдою. Більше того – якщо детально розглянути правила, запропоновані Кіноакадемією, складно знайти стрічку, яка б не відповідала цим новим вимогам.
Річ у тім, що стандарти трохи складніші, ніж їх описують, і дуже, дуже прості для виконання. Загалом Американська кіноакадемія вводить 4 категорії стандартів: стандарт А стосується безпосередньо репрезентації на екрані, а стандарти B, C та D – інклюзивності на інших етапах виробництва та розповсюдження фільму. Щоб відповідати новим правилам та номінуватися на «Оскар» у категорії «Найкраща стрічка» (а стандарти стосуються лише цієї нагороди), фільму потрібно відповідати лише двом з чотирьох пунктів. Крім цього, правила почнуть діяти лише з 2024 року, тож у студій є більш ніж достатньо часу, щоб підготуватися.
Чи зникнуть фільми про білих чоловіків?
Якщо коротко, то ні.
Але давайте детальніше розглянемо усі стандарти. Почати варто зі стандарту А – того самого, який викликав найбільше обговорень у соціальних мережах. У стандарта є три підпункти, і щоб виконати його, стрічці достатньо відповідати лише одному з них. Варіант перший – роль одного з головних героїв картини має виконувати представник малорепрезентованої соціальної групи (наприклад, актор латиноамериканського чи корінноамериканського походження, або людина з інвалідністю). Варіант другий – принаймі 30% акторів другого плану та масовки мають належати до малорепрезентованих соціальних груп.
Так, за цією логікою навіть катастрофічно расистська стрічка «Народження нації», знята у 1915 році, відповідає принаймі одному з двох оскарівських стандартів інклюзивності. Третій варіант стосується наповнення фільму – сюжет має розкривати питання, пов’язані з якоюсь із малорепрезентованих груп. І знову ж – ніхто не просить режисерів одночасно і брати на центральні ролі представників етнічних чи сексуальних меншин, і збирати інклюзивну масовку, і знімати фільми про соціальні проблеми. Достатньо лише виконати лише один пункт, і фільм вже пройшов половину необхідних вимог.
А що, якщо режисер все ж хоче знімати історію, в якій немає місця для представників меншин?
Тоді в нього все ще є шанси номінуватися на «Оскар» за найкращий фільм – залишається три стандарти, з яких достатньо виконати хоча б два.
Стандарт B стосується самого процесу творчої роботи над фільмом. Якщо коротко, то в ньому теж є три підпункти, і тут теж достатньо виконати лише один з них. Варіант перший – необхідно, щоб дві креативні позиції займали представники малорепрезентованих соціальних груп: жінки, люди з інвалідністю, ЛГБТ-люди чи представники етнічних меншин. Насправді, тут взагалі нічого складного – жінки ще з часів німого кіно масово керували монтажем фільмів, займалися дизайном костюмів чи гримом.
Якщо ж серед усіх керівників усіх відділів, які працюють над фільмом, не знайшлось жодної жінки чи представника етнічної меншини (а це надзвичайно важко уявити в сучасному світі), то фільм все ще може виконати один з двох інших підпуктів. Наприклад, мати на знімальному майданчику як мінімум шість технічних працівників-представників етнічних меншин. При чому, вони не обов’язково мають керувати процесом – це можуть бути прості асистенти. Третій варіант – мати знімальну команду, яка на 30% складається з тих самих малорепрезентованих груп населення – не лише за расовим походженням, але й жінок, ЛГБТ-людей чи людей з інвалідністю. Враховуючи, що над стрічками зазвичай працюють сотні й тисячі людей, статистично дуже малоймовірно зібрати команду, в якій сумарно буде менше 30% робітників, які є кимось окрім білих гетеросексуальних чоловіків.
На практиці, фактично всі голлівудські релізи вже давно відповідають цим вимогам, і режисерам та студіям взагалі не треба буде докладати додаткових зусиль, щоб якось перескочити через цей стандарт. Єдине раціональне запитання, яке виникає до цих правил, стосується геть невеликих інді-стрічок, над якими теоретично може працювати надзвичайно маленька команда, яка складається лише з блакитнооких чоловіків-блондинів, усі з яких є гетеросексуальними. Але коли востаннє настільки невеликі проєкти претендували на статуетку за найкращий фільм?
Згідно зі стандартом С, кіностудії, які займаються фінансуванням чи розповсюдженням стрічки, мають відповідати простій вимозі – мати оплачену програму стажування для представників малорепрезентованих груп та наймати представників малорепрезентованих груп хоча б на найменш престижні посади. Знову ж, більшість кіностудій та продакшн-компаній вже давно виконують це правило, і нічого надзвичайно складного у цьому немає.
Стандарт D стосується маркетинга – представники малорепрезентованих груп (у цьому випадку серед них знову опиняються і жінки, і ЛГБТ-люди) мають бути залученими до відділів, які займаються рекламою та розповсюдженням стрічок. І тут – сюрприз! – теж немає жодних проблем, адже у рекламних відділах більшості американських студій вже працює доволі багато жінок.
Але як на рахунок «Ірландця» та інших геніальних фільмів, які не підпадають під ці правила?
Не хвилюйтесь, попри те, що «Ірландець» – один із найбільш відверто-маскулінних фільмів останніх років, у стрічки Скорсезе не було б жодних проблем з цими стандартами. Оператор стрічки – мексиканець Родріго Прето, а продюсер та кастинг-директор – жінки, тож фільм автоматично виконує умови стандарту B. А оскільки фінансував та розповсюджував картину Netflix, то «Ірландець» також відповідає пунктам C та D – у маркетинговому відділі компанії працює доволі багато жінок, і в них є стажування для малорепрезентованих груп.
Критерії також спокійно проходять і «Маленькі жінки», і «Зелена книга», і «Володар перснів» Пітера Джексона, і «1917» Сема Мендеса, і навіть «Два папи» – стрічка, яка не докладає жодних зусиль, щоб розповідати якусь інклюзивну історію. Залишається хіба що питання, навіщо Академія вводить правила, які вже давно виконуються. Скоріше за все, щоб виглядати більш прогресивною, ніж вона насправді є, і щоб уникнути більш складних дискусій про репрезентацію у світі кіно. Це, звісно, погано, але не дуже дивно – ніхто і не очікує, що настільки стара інституція раптом почне впроваджувати якісь серйозні зміни.