Назад в дитинство: як я передивилась усі частини «Піратів Карибського моря»
«Пірати Карибського моря» – одна з перших блокбастер-франшиз у сучасному розумінні, і феноменально успішна серія фільмів, в яку до останнього ніхто не вірив. Рейтинг PG-13, ексцентричний Джонні Депп в головній ролі, сама тематика піратства, яка вважалась дуже непопулярною серед сучасних глядачів – Disney довго боялися взятись за цей проєкт та вже передбачали, як він провалиться у прокаті. Деякий час вони навіть планували відразу випустити «Прокляття Чорної Перлини» на DVD і не морочитися з театральним прокатом. Але Джеррі Брукхаймер та Гор Вербінскі переконали студію в тому, що стрічці варто дати шанс – і отримали небачений хіт.
Ми в редакції вирішили трошки поностальгувати та згадати одну з улюблених франшиз дитинства – тим паче, що цього року це ледь не єдиний спосіб провести декілька днів біля моря. Пропоную вам теж запастися снеками, вмоститися якнайзручніше і вирушити в дивовижний та небезпечний світ говірких піратів, стародавніх проклять та віртуозних поєдинків.
«Пірати Карибського моря: Прокляття Чорної Перлини»
Якщо ви любите пригодницькі фільми, але чомусь давно не передивлялася перших «Піратів Карибського моря», раджу якнайшвидше виправити цю помилку – сьогодні стрічка виглядає не менш амбітною та захоплюючою, ніж у 2003 році. Скоріше навпаки – після довгих років відсутності на великому екрані справді масштабних пригодницьких стрічок, «Прокляття Чорної Перлини» здається чистим ковтком ностальгії, змішаної з адреналіном. Згадайте лише дуель Вілла Тернера та Джека Горобця у майстерні коваля! Чи фінальну бійку на Ісла-де-Муерта! Блискуче пропрацьована хореографія, вкраплення гумору, музика Ганса Циммера – це ж ідеальне розважальне кіно!
До речі, куди ж справді ділися старомодні пригодницькі епіки в кращих традиціях Еррола Флінна, «Зорро» та «Мумії»? Можливо їх місце зайняли фільми про супергероїв, але я сподіваюсь, що це не назавжди – хочеться, щоб колись на екрани все ж повернулись захоплюючі поєдинки на мечах, драматичні переслідування дахами та псевдоісторичні таємниці. І благородні чоловіки з пухнастим волоссям, не забуваймо про них!
Ось цікавий факт: у проекта довго змінювались сценаристи та режисери, а в останній момент її навіть вирішили назвати «Прокляттям Чорної Перлини», а не просто «Піратами Карибського моря», щоб глядачі не надто сильно асоціювали фільм з однойменним атракціоном в «Діснейленді». Це, звісно, було дуже дивним рішенням. По-перше, ідея зняти пригодницький фільм про піратів і справді виникла завдяки приголомливому успіху атракціона. По-друге, це ж не Чорна Перлина проклята, а команда Барбоси!
Ну, але принаймі можна дякувати Посейдону за те, що продюсери хоча б не віддали роль Джека Меттью Макконагі чи Майклу Кітону, а зупинились на кандидатурі Джонні Деппа. До речі, актор свого часу отримав за цей фільм номінацію на «Оскар» – ось це були чудові часи! Шкода, що пізніше образ Джека перетворився на суцільну пародію, а Депп переключився на шаблонні ролі, які ще більше експлуатували його ексцентричні гримаси.
Насправді, єдина різниця між переглядом перших «Піратів» у дитинстві і зараз – те, що сьогодні персонаж Джонатана Прайса викликає набагато більше симпатії. Батько Елізабет Свонн і до цього здавався непоганим чоловіком, але зараз він виглядає дуже милим – так, він переживає за свою доньку та живе за трохи старомодними правилами, але з неочікуваною легкістю підтримує бажання Елізабет мати справу з піратами. І нехай його складно назвати героєм, він готовий протистояти неочікувано живучій руці скелета, яка намагається вкрасти перуку. Ось вона – непомітна щоденна сміливість, якої нам так не вистачає.
«Пірати Карибського моря: Скриня мерця»
Якщо перша частина «Піратів» була сміливим, але трохи невпевненим експериментом (Гору Вербінскі доводилось на кожному кроці відбиватися від студійних керівників, які до останнього сумнівались у потенціалі картини), то «Скриня мерця» вже була одним з найбільш очікуваних фільмів року. І це відчувається – у другої частини франшизи вже більший бюджет, солідніший хронометраж, і сценаристи більш рішуче створюють власну міфологію та навіть вводять в неї лавкрафтівські мотиви. Більше того – цього разу Disney навіть дозволили показати перед початком стрічки свій логотип. Зараз це здається абсурдом, але перед виходом «Прокляття Чорної Перлини» студія побоялась у зайвий раз нагадувати глядачам про те, що це їх стрічка – хтось вирішив, що фільм занадто похмурий і страшний, і що це може нашкодити репутацію компанії. Так, це були трохи інші часи.
Знаю, багатьом критикам «Скриня мерця» здалась заплутаною та затягнутою, але тут мені важко погодитись. Можливо, бо я в дитинстві передивлялась її стільки разів, що знаю половину діалогів на пам’ять, а можливо завдяки епічним історіям MCU насиченість подіями просто перестала сприйматись як щось погане. До цього ж, у фільму такий легкий та захоплюючий темп, що 151 хвилина просто пролітає, як чайка над Тортугою. Ви лише згадайте той неймовірний поєдинок на колесі! Це ж одна з найкращих екшн-сцен минулого десятиліття!
Звісно, головне досягнення «Скрині мерця» – те, що тут уперше з’явився найбільш харизматичний антагоніст в історії франшизи, Деві Джонс у виконанні незрівнянного Білла Наї. Досі складно повірити, що фільм вийшов майже 15 років тому – ви лише подивіться на те, наскільки реалістична шкіра Деві Джонса, наскільки реалістично рухаються його щупальці, і яка природна в нього міміка. Він не просто виглядає «добре, як для свого часу», він просто виглядає дуже, дуже добре. Та й сам персонаж надзвичайно цікавий – так, це огидний морський монстр, який нещадно експлуатує цілу команду проклятих моряків і не дотримується навіть мінімальних санітарних норм на своєму кораблі. Але в ньому є щось надзвичайно трагічне – він настільки боїться емоцій, що буквально заховав своє серце у скрині.
«Пірати Карибського моря: На краю світу»
Так, 170 хвилин – трохи перебір. Як мінімум, бо такі довгі фільми трохи складно дивитися у форматі бінджвотчу – скільки б снеків ти не купив, вони все одно закінчуються задовго до фінальних титрів. Але тут треба зробити виняток – солідний хронометраж і дозволив Гору Вербінскі наповнити фільм усіма дивними (багато Джеків сперечаються на тому світі!), емоційними (любовна лінія Дейві Джонса та Каліпсо!) та захоплюючими (весілля посеред морського бою посеред водовороту!) сценами, які тільки можна було уявити.
Єдине, що я аж ніяк не розумію – дивні комунікаційні проблеми Елізабет та Вілла, через які вони пасивно-агресивно гаркають одне на одного десь пів фільму. Невже так складно сісти та просто вирішити усі свої конфлікти? Так, Елізабет поцілувала Джека у фіналі «Скрині мерця», так, їй соромно за це, але чи не краще розповісти своєму нареченому, що вона обдурила Джека, щоб врятувати усю команду? Ну, але романтична сюжетна лінія ніколи не була найсильнішою стороною «Піратів».
Зрештою, «На краю світу» – стрічка, на якій мала закінчитись епічна історія Джека, Вілла, Елізабет та інших наших улюбленців. «На краю світу» просто просякнута меланхолією та відчуттям того, що ось-ось закінчиться епоха магії, морських пригод та бунтарства. Ост-індійська компанія все більш нахабно захоплює океани, безжально караючи усіх вільнодумців, і пірати перетворюються на вимираючий вид, від якого вже майже нічого не залишилось. Недаремно деякі сцени фільму навіть нагадують прямолінійний вестерн, а Циммер цього разу надихався музикою Енніо Морріконе. Думаю, якби Disney вирішили не розтягувати далі свою франшизу, а залишили «Піратів» трилогією (і продавали «На краю світу» саме як завершення епічної пригоди), всім було б краще – ми б не отримали дві жахливі фінальні стрічки, та й третя частина зібрала б більше грошей у прокаті.
«Пірати Карибського моря: На дивних берегах»
Замість того, щоб обмежитись трилогією, Disney вирішили випустити ще одну частину «Піратів Карибського моря», але цього разу розповісти окрему історію, не особливо пов’язану з подіями попередніх частин. Розумію, що завжди хочеться заробити трохи більше грошей, але це було помилкою.
Отже, Джек, Барбоса і ще якісь абсолютно шаблонні персонажі вирушають на пошуки Фонтану молодості – а режисеру «Чикаго» Робу Маршаллу так і не вдається перетворити їх подорож на захоплюючу історію. Так, навіть попри наявність бойових русалок, добросердних місіонерів, ляльок вуду та Ієна МакШейна в ролі Чорної Бороди. І навіть попри наявність Пенелопи Крус в ролі самовпевненою, рішучої екс-коханки Джека. Якщо перші три частини нагадували захоплюючу подорож красивим та загадковим новим світом на парусній яхті, то «На дивних берегах» – екскурсія тими самими островами, але вже на якомусь комерційному розважальному човнику, і ще й в компанії сонного екскурсовода.
Можливо, мені просто не вистачає Вілла та Елізабет. Можливо, культовий персонаж Джонні Деппа аж надто перетворюється на пародію самого себе. Можливо, вся біда в тому, що якщо оригінальна трилогія якось усвідомлено вибудовувала міфологію свого світу, то четверта частина просто рандомно вигадувала нових магічних істот та нові правила гри. Не знаю, що найбільше псує враження від фільму, але результат очевидний – попри найкоротший хронометраж у всій франшизі та бюджет в 400 мільйонів, «На дивних берегах» здається найбільш затягнутою та нудною частиною історію. Ну добре, на рахунок цього я ще можу змінити свою думку, адже попереду ще фінальна, п’ята частина франшизи.
«Пірати Карибського моря: Помста Салазара»
«Помсту Салазара» писали та знімали так довго, що вже почало здаватися, ніби вона ніколи не вийде в прокат. Але життя несправедливе – і ми все таки побачили п’яту частину «Піратів». Головна проблема стрічки в тому, що вона аж надто намагається імітувати повередні фільми про Джека та його друзів (якщо їх, звісно, зрадливий капітан-трікстер когось справді вважає своїми друзями). Замість Вілла та Елізабет нам підсовують нову пару – астрологиню Каріну та Генрі Тернера, який, попри своє походження (в кого ще батьки – Королева піратів та капітан Летючого Голландця?) чомусь недолюблює піратів та працює юнгою на кораблі Ост-індійської компанії. Замість Дейві Джонса – іспанця Салазара, який теж загрозливо шепоче та рухає своїм волоссям. Тут навіть є камео підстаркуватої рок-зірки – правда, замість Кіта Річардса тепер з’являється Пол Маккартні. Іншими словами, постановники з усіх сил намагаються довести, що це ті самі «Пірати Карибського моря», які ми всі так любимо. В одній сцені вони навіть намагаються повторити успіх легендарної бійки в колесі – Джек кружляє в гільйотині, а навколо нього гримлять постріли та вирує хаос.
Ось тільки є одна проблема – це все не дуже працює. Весь фільм виглядає як симпатична, але не надто якісна підробка. Навіть Депп, на якому хоч трохи трималась попередня частина, вже геть втратив інтерес до свого культового персонажа та навіть не намагається імітувати якийсь ентузіазм. Єдине, що викликає хоч якісь емоції – передбачувана та банальна, але доволі мила сюжетна лінія про Барбоси та його доньки. Хоча можливо це я просто занадто полюбила героя Джеффрі Раша за весь цей марафон, і вже готова розчулюватися на рівному місці.
І в кінці біндж-вотчу в мене виникло не надто важливе, але нав’язливе запитання – з яких кущів вибігає Елізабет Свонн? Ні, зрозумійте мене правильно, я завжди рада побачити Вілла та Ліззі, але я все одно не розумію, звідки в неї сили телепортації.
На цій ноті доведеться прощатися з франшизою та сподіватися, що далі на нас чекає якийсь відносно якісний перезапуск історії, а не чергова спроба оживити мертвого коня та проскакати на ньому ще декілька кілометрів. Це ж один із найцікавіших всесвітів Disney, і сценарист з хорошою фантазією тут міг би придумати десяток нових історій! Наприклад – сюжет про перших піратів, які створювали правила гри та розбудовували усі ті традиції, з якими нас познайомила оригінальна трилогія.
