Щоденник режисера: 6 вражень про створення власного документального фільму
Docudays UA 2020 роздав нагороди, а деякі фільми все ще доступні для перегляду до 10-го травня. Навіть попри те, що фестиваль відбувся в дещо турбулентних умовах і у зміненому діджитал-форматі, маємо перший кейс українського кінофестивалю, який не лише показав кілька десятків фільмів онлайн, а й успішно провів індустрійну частину фестивалю. Мова про Ukrainian Doc Preview–2020 – віртуальну презентацію українських документальних повнометражних фільмів на фінальних стадіях виробництва перед відбірниками світових фестивалів і представниками міжнародних фондів, сейлз-компаніями та броадкастерами.
Подібні івенти зазвичай перш усього про нетворкінг – обмін досвідом і колективний брейнстормінг. Можливо вже наступного року ви побачите якийсь з цих шести фільмів на 18-му Docudays UA. А поки що всі шість фільмів оцінювали експерти, які знають, як з зробити з чернетки повноцінний твір. Цього року фестивалю довелося робите це у форматі онлайн. Частково аби зберегти відчуття того самого обміну досвідом, ми попросили юних режисерів поділитися своїми думками до презентації і після.
З переможцями пітчингу ви можете познайомитись на сайті фестивалю, а ми в свою чергу хотіли прибрати елемент конкуренції і залишити лише роздуми та поради на шляху до створення власного документального кіно.
«Перлина абсурду»
Режисерка: Олександра Чупріна
Про кіно: Олександра любить рідну Одесу так само сильно, як і ненавидить. Вона хоче дізнатись, як радянські злочини 1930-х призвели до нинішньої руйнації міста. Архіви КДБ, які, за планом, ніхто не мав би побачити, вказують Олександрі на поле. Там, під землею, в братській могилі, можливо, лежить її прапрадід. Тим часом старовинні будинки – єдині свідки тих подій – тануть.
ДО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про незгоду мовчати: Кажуть, що автор/ка історію не обирає, що історія тишком-нишком приходить сама. Серед ночі. І спати не дає, і не полишає, поки ти її світу не представиш. Ну, так воно і є. А якщо серйозно, то все просто — місто, в якому я народилася вмирає. В прямому сенсі перетворюється на пісок. Жодна замовчена історія добра ще нікому не робила. Радянська влада фізично знищувала людей і затирала пам’ять про них. Будинки, в яких ці люди жили, сьогодні знищують забудовники. На таких пустотах пам’яті «спритні і жадібні» будуть свою нову міфологію. Моя прапрабабуся мовчала, я — не буду.
Про страх: За мить до початку тривожно, а коли вже «дієш», то норм. Пітчинг — це акробатика. (Як і весь кінопроцес загалом). Діяти маєш невимушено, але чітко, виважено, продумано. І серйозно! Але з жартами, щоб ніхто не заснув. Будь зрозумілим, але залишай секрети, особливий погляд, і присмак загадки. Не затягуй, все має бути лаконічно і коротко, але так щоб ані себе, ані кадри в трейлері не обрубати. Презентувати кіно — це бути канатоходцем. Балансувати, спиратися на повітря, слухати голоси однодумців, видивлятись оту одну точку десь в кінці шляху, насолоджуватись процесом і дихати. Дихати взагалі корисно.
Про діалог: Найкращий і найцікавіший пітчинг той, в якому відбувся діалог між авторами і експертами. Найвища оцінка яку можна отримати — це не оцінка «добре/погано», а розмова про фільм ніби він вже відбувся. Тоді є відчуття і сподівання: «о, кіно говорить до глядачів, викликає роздуми і запит до обговорення». Кіно — це пригода. А пітчинг — це запрошення долучитись до цієї мандрівки, і обіцянка, що майбутні пригоди варті ризиків, уваги, часу.
ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про здобуте: Як у Жадана: «З нами стається те чого ми хотіли, або те, чого ми боялися. Питання що переважить – бажання чи страх» — свята правда. Дуже хотілося дискусії — я її отримала. Будь-яке обговорення фільму (поки його не побачить глядач) — це лабораторія. Випробування історії — що працює, що не працює. Принаймні я собі це так пояснюю, аби налаштуватись, не боятись і … ч у т и і н ш о г о. Відмовлятись від авторського его. Дозволяти «препарувати» проект. Attention — це може бути боляче. Забирає багато енергії, але і багато віддає назад. Якщо знаєш, що саме готовий назад взяти/почути/побачити. (А далі повернутись, і робити своє!)
Про перезавантаження: Скільки б разів не презентувала проект — кожен наступний, як новий. Налаштовую себе, що слухачі/глядачі і гадки не мають ні про проект, ні про історію, ні про контекст. А якщо вже щось знають — то це вдача. Такий підхід допомагає виокремити найважливіше та найвиразніше, а також вимагає «перезавантаження» і від мене. Нагадую самій собі ті відчуття, коли робота над проектом тільки розпочиналась. Цього разу випробувала пораду з тренінгу — презентувати фільм, ніби він вже готовий. Працює! Щиро раджу. Ну і загалом відновився рівень адреналіну в крові і любові до документальної спільноти.
Про контакт: Ми всі авжеж розчаровані, що життя оцифрувалось і заонлайнилось. Про це ще нарефлексують… Але як важливо було під час усіх зумів Doc Preview відчувати силу документальної спільноти — і української, і міжнародної! Ми всі разом — в одному човні. Yellow submarine. Doc Preview ще раз переконав в згуртованості представників документального всесвіту. А для проекту крім щирих відгуків — нові знайомства! Тут погоджуюсь із менторками Бріджит і Трейсі — будувати мережу знайомств — надважливо. І додам, що може ще важливіше підтримувати ці контакти. Тому що документальне кіно — це забіг на довгу дистанцію.
Що далі: Фінальний монтаж. Поєднання цих двох слів звучить і захоплююче, і хвилююче. Вибудовувати історію. Складати пазли. Зав’язувати вузлики. Розв’язувати вузлики. Знаходити світло в темряві. І знову Жадан чується: «Світло складається з темряви, і залежить лише від нас».
«Залізні метелики»
Режисер: Роман Любий
Про кіно: 17 липня 2014 року малайзійський «Боїнг» рейсу MH17 із 283 пасажирами та 15 членами екіпажу на борту прямував із Амстердама в Куала-Лумпур. Літак був збитий ракетою «Бук», контрольованою проросійськими сепаратистами, під час польоту над східноукраїнськими районами. «Залізні метелики» зображає трагедію MH17. Це гібридний фільм, який поєднує факти та архівні кадри з постановними і фантазійними елементами. Вигадані сцени фільму показують різні сценарії, дотичні до теми фільму. Через танець, перформанс, музику, інсталяції та відеоарт фільм прагне акцентувати увагу на сюрреалістичних обставинах справи. Різні документальні епізоди, зокрема віднайдені колажі кадрів, архівні кадри, інтерв’ю та спостереження, будуть чергуватися з вигаданими.
ДО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про зв’язок із фільмом: Будь який фільм особистий. Що б ми не робили – це певною мірою наші автопортрети, навіть якщо там немає ні слова про автора. Я не відчуваю, що я змагаюсь за його існування. Мені більше подобається відчувати себе слугою фільму, і вся творча група – ми слуги. Допомагаємо фільму створитися, утворити обриси, набратися форми, прозвучати, засвітитися
Про хвилювання: Вочевидь, є хороший, а є злий адреналін. Злий пригнічує, зчавлює, блокує, паралізує. А хороший адреналін підносить, прискорює реакцію. Або це один і той самий, і все залежить від сприйняття та того як ми його «розфарбовуємо».
Про цінність презентації: Ми робимо наш проєкт максимально інтернаціональним, зрозумілим без перекладу та поглиблення у контекст Російсько-Української війни. Робота з т’юторами була дуже корисною. Особливо коли розмова переходила з професійної площини в більш особисту. Перетворювалась з розмови між т’ютором та режисером у формат розмови між людьми, носіями різних культурних кодів.
ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про чужі очі: Я не вперше представляю свій проєкт незнайомим людям. Мені здається функція дивитись на себе чужими очима в мені аж занадто розвинена і часто буває нав’язливою. Тож я намагаюсь не думати про те, як мене сприйматимуть особливо незнайомі люди.
Про зміни: Ми повністю перебудували пітч, і тепер дуже легко мобілізуватися аби стисло росказати про фільм в будь якій ситуації, бо все лежить на поличках. Безумовно контакти які ми отримали сильно можуть вплинути і на бюджет, і на процес виробництва, і на процес усвідомлення, і на сам фільм.
Що далі: Ми знайшли шляхи, як деякі епізоди зняти в умовах ізоляції, але для зйомки решти доведеться чекати закінчення карантину. А поки чекаємо продовжуєм дослідження, розбудовуємо міжнародну співпрацю, дивимось Docudays UA.
«Щоденник нареченої Христа»
Режисерка: Марта Смеречинська
Про кіно: Життя юних дівчат, що вирішили стати нареченими Христа, сповнене Його любов’ю. Черниці бачать її прояв в усьому. Довгоочікуваний постриг і нові церковні імена. Отримання хрестів 12 новими послушницями у віддаленому селищі на Закарпатті біля кордону України з Румунією. Сотні сестер з усього світу на зустрічі в Римі. І нарешті, дні абсолютної тиші та сердечних особистих зізнань черниць про виникнення їхніх покликань. Як воно, бути нареченими Христа?
ДО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про персональне: Коли моя сестра вирішила стати черницею у 13, я обурено намагалась її зупинити. Але за 6 років почала фільмувати новий дім сестри, монастир, і його послушниць. Фільм аж занадто особистий, бо він про світ, з яким я знайома з народження, і про який загалу знано так мало. Вже купу разів пообіцяла собі не втягувати більше в свої кіно-дослідження щось настільки персональне.
Про імпульс: Змагатись, аби ця кіноісторія з’явилось на світ вирішило щось дуже вперте і натхненне всередині мене, щось, що продовжує класти всі мої зусилля на те, аби кіно відбулось. Я оговтувалась вже, коли працювала в ресторанах вночі, продавала квіти і відкладала стипендії, щоб заробити грошей на зйомки. А ще коли відчайдушно писала листи досвідченішим колегам з проханнями про апаратуру чи поради. Заради себе я, напевно, на таке не пішла б. Чітке розуміння того, що я не можу не робити це кіно негайно – штовхає мене наважуватись на нові кроки щодня.
Про відповідальність: Це – мій перший в житті пітчинг, до того ж у рамках фестивалю, де я народилась, як глядачка документального кіно, і де маю змогу окреслюватись, як тепер вже представниця індустрії. І ще відповідальності додає усвідомлення того, що у мене в руках пульсують життя інших людей – героїнь фільму, які впустили у свій світ. Але так дивовижно усвідомлювати, що ще 2 роки тому я сиділа в залі Жовтня на одному з показів під час фестивалю і таїла в собі мрію почати робити це кіно. А сьогодні …
Про діалог: Насправді, важливо буде почути людей, які знають проект давно, на різних його етапах. І чия думка впливає на те, як я рухаюсь на шляху до готового кіно. Я настільки дорожу їх довірою і така скупа на їх увагу, мені наші кіно-стосунки здаються чимось особливим. І це – не представники експертного журі)) А, і ще мені цікаво було б поспілкуватись з Надею Парфан. Не знайома з нею особисто, але дуже синхронна зі спостереженим за нею. Надя видається мені влучною кіномисткинею й дуже розумною жінкою, а ще знає дещо про Івано-Франківськ і його автентику, який є місцем дії і мого кіно.
ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про герметичність: Чесно кажучи, відчуття, наче виклала на стіл усе, що таїла всередині себе. Й вмістити у 10 хвилин 2 роки життя проекту і 20 знайомства з героїнями і їх світом – ще той виклик. Було побоювання – залишитись поверхневою. Онлайн-формат одночасно ускладнив і спростив задачу. Неможливо уловити енергію аудиторії, говориш наче в чорну діру. Але сидиш вдома, в комфортній для себе обстановці, а по фіналу вимикаєш камеру й залишаєшся непоміченою.
Про влучні запитання: Наступного дня після презентації у нас було 8 зустрічей з експертами. Майже всі з них бачили й чули нас напередодні. Це обставини, в яких ти досить концентровано працюєш всередині себе над фільмом. Бо на кожному кроці виникають дуже влучні запитання або зовсім навпаки. Це настільки розширює розуміння того, як є сприйняте твоє майбутнє кіно саме на цьому етапі.
Що далі: Мрію вже зачинитись в монтажній кімнаті з командою і будувати історію. Поки незрозуміло, коли саме вдасться розпочати цей етап, тому продовжуємо працювати онлайн. Теж дуже важливий період взаємин з відзнятим матеріалом і з фільмом загалом.
«Плай. Шлях через гори»
Режисерка: Єва Джишиашвілі
Про кіно: Немісцевому легко загубитися серед гір. Особливий ритм існування, повсякденне життя у згоді з собою та середовищем. Родина Малковичів – подружжя Гануся і Дмитро – від світанку й до вечірньої зірки, ніби звичайний сільський уклад, – працюють, готують їжу, навчають онуків, слухають радіо. Але коли ти вдивляєшся у їхній побут, звички, спілкування – тебе приворожує цей одвічний плин життя… бо вони і є саме життя. Так було, є і буде – попри війни, політичні баталії, дощі й хуртовини.
ДО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про старт: На початковому етапі я не мала продюсера та зовнішніх джерел фінансування, але не зупинялась. Іноді ти розумієш, що якщо ти просто не візьмеш і не зробиш прямо зараз – не буде нічого. Взагалі, ситуація коли режисер веде проект на власному ентузіазмі і за власний кошт, притаманна пострадянським країнам. Для розвинених європейських країн це нонсенс. Сподіваюсь, це зміниться.
Про особисту трансформацію: На момент задуму фільму п’ять років тому у мене було дуже багато питань, стосовно подій, що розгортались в країні та реакцій людей на них. В особах своїх героїв я знайшла людей, які багато чого прояснили. Звичайно, я не ставила їм ніяких запитань. Я знайшла відповіді, споглядаючи за їх повсякденним життям. Там же, в середовищі моїх героїв, я знайшла спокій. Я провела з ними багато часу, жила з ними, спілкувалась. Хоча для мене їх світ дуже контрастний і не все я можу прийняти. Але головні речі – прозорі та зрозумілі. Мої герої – зберігачі життєвого коду. Світосприйняття, подібне їхньому, зберігає людство. Вони незламні і покірні життєвим обставинам водночас. Вони вміють бути щасливими. Для мене це було свого роду дослідження із особистою емоційно-психологічною трансформацією.
Про змагання: Скоріше, це змагання із обставинами ніж між режисерами. Режисери між собою спілкуються як колеги, ми даємо один одному поради та відгуки на матеріал або його подачу. Взагалі, це корисне спілкування, зміна точки погляду на різні аспекти свого проекту. Мені цікаво споглядати, як народжується кіно.
Про емоції: Взагалі, необхідно мати чітку продюсерську стратегію і розуміти вектори розвитку проекту. Але, також, дуже цікаво чути feedback на свій матеріал від людей, експертна думка яких має емоційну складову. Коли глядач емоційно сприймає матеріал – це цінно.
ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про нові вектори: Презентувати проект фільму професійній аудиторії корисно тому, що в цей момент ти дивишся на матеріал очима інших людей і особисте сприйняття може дещо змінитися. В процесі спілкування з’являються нові вектори розвитку, відчуваються слабкі місця або впевненості. Не даремно існує практика «фокус груп».
Про формат: Завдяки дружній атмосфері, створеній організаторами та т’юторками, workshop та pitch пройшли чудово, хоча онлайн формат Doc Preview спочатку додавав напруження. Взагалі, на мій погляд, це було сміливе рішення – провести фестиваль онлайн. Дар’я Бассель та Олександра Кравченко оживили зустрічі онлайн. Це було невимушено, цікаво, і в якийсь момент ти забував, що насправді є один перед екраном. Було відчуття присутності. Світ змінюється, ми набуваємо нового досвіду, який, можливо, лишиться з нами надалі.
Про експертів: Нам були цікаві думки експертів з точки зору відчуття історії, героїв. Завдяки досвіду експерти «сканують» проект, маючи мінімальну інформацію про нього. Їх коментарі – не такі вже розлогі, але по суті. Продуктивною була співпраця з Трейсі Голдер (тьюторка нашого проекту). Те, як вона працює з інформацією і людьми мене вразило: структурно і лаконічно, тобто нічого зайвого і усе в ціль. При цьому є відчуття особистої зацікавленості та спрямованості на результат. Я їй дуже вдячна.
Що далі: Далі розвиток проекту та етап постпродакшен: монтаж, звук, тонування. Я, наприклад, з великим хвилюванням ставлюсь до роботи із звуком. Це цілий світ зі своїми правилами, закономірностями та можливостями. Ще важко спрогнозувати, що буде далі в сьогоднішніх умовах. А, загалом, є велике бажання взяти камеру, сісти в машину і вирушити у подорож, навідати героїв, стряхнути з себе карантин.
«Сіль з Бонневілю»
Режисер: Семен Мозговий
Про кіно: Двоє українських хлопців, Назар та Макс, загорілися ідеєю зробити найшвидший у світі Іж-49. Вони проводять увесь свій час у маленькому гаражі на Святошині, готуючи мотоцикл, та долають сотні кілометрів і труднощів по дорозі до Боневіллю у штаті Юта, США. Це величезне висохле солоне озеро є головним у світі майданчиком із встановлення рекордів швидкості, куди з’їжджаються тисячі людей, щоб вирішити, хто буде новим чемпіоном. І саме там, на іншому кінці світу, кожен із них розуміє, навіщо він тут.
ДО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про старт: Цей фільм починався, як продюсерський проект. Вже під час зйомок та монтажу я відчув усю важливість та глибину історії. Тож тепер я насправді не можу дочекатись, коли фільм нарешті побачить світ.
Про спокій: Це не перша презентація проекту, ми пройшли доволі довгий шлях фестивальними індустрійними майданчиками. Тож я відносно спокійний щодо презентації, проте незвичний онлайн формат вносить свої корективи, і звичайно, трошки хвилююсь.
Про новий рівень: Цього разу я вперше буду презентувати цей фільм на стадії вже майже завершеного монтажу, до цього ми були більше у стані ворк-ін-прогрес. Новий статус проекту суттєво змінив і нашу презентацію. Тож мені важливо почути фідбек усіх можливих експертів, бо це вже зовсім новий рівень та досвід, коли ти презентуєш майже готовий фільм.
ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про обмін: Це кожного разу по-іншому. Ти дізнаєшся щось нове про свій фільм, розумієш, про що ж власне ти зняв своє кіно і знаходиш все більш влучні слова, щоб це описати. Це був дійсно дуже великий обмін думками між командами фільму та представниками індустрії, що якісно відрізняє цю подію від деяких попередніх, у яких проект брав участь.
Про формат: Мабуть, дякуючи цьому незвичному формату онлайн, я мав змогу почути розгорнуті думки про свій проект від різних людей. Таку нагоду я не завжди мав під час звичайного пітчингу, коли, наприклад, ти чуєш одне-два запитання та оплески, але не можеш зазирнути у справжні думки стосовно твого фільму. Тож зробити це нарешті було дуже корисно.
Що далі: Далі – вже зовсім інша історія. Чекаєм солі з Бонневілю!
«Ельфова вежа»
Режисерка: Поліна Кельм
Про кіно: Це кіно про, здавалося б, зовсім не бажане для всіх нас місце – психлікарню. Герой цієї історії – Сергій – не лише залишився у її стінах, але й створив театр. У театрі грають як пацієнти, так і підлітки та навіть діти Сергія. Усі разом працюють над виставою-казкою «Ельфова вежа», яку написала пацієнтка лікарні. Наче ельф у п’єсі, Сергій, опинившись у лікарні, побачив там не хворих, пацієнтів, а унікальних, особливих людей, яких він усіма силами намагається вивести з клітки упередженнь. Повернути їх світу, але насамперед повернути їх самим собі. Але чи легко бути ельфом у реальному житті?
ДО ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про вплив: В документальному кіно занурюючись в інший світ, ти маєш можливість відкрити його і для решти. Але головне, що з кожним новим героєм, що входить до твого життя, ти змінюєшся. Так сталося і цього разу. Я ходила до театральної студії про яку знімаю, коли була підлітком. Тому знаю її керівника вже багато років. Він майже все своє життя займався тим, що навчав театральному мистецтву молодь. І мені стало цікаво, як це – опинившись в клубі психіатричної лікарні, продовжувати цю діяльність.
Про відкритя: Коли планувала зйомки, це була інша історія, ніж те що врешті-решт я побачила, опинившись всередині. Під час зйомок наша знімальна група перестала бути лишень кінематографістами. Так сталося, що ми стали частиною цієї родини. Мої герої виявились більш щирими та відкритими, ніж дуже часто люди за рамками лікарні.
Про хвилювання: Чесно кажучи, я люблю це відчуття хвилювання перед презентацією. Бо зйомки документального кіно – це зазвичай досить тривалий процес (декілька років). Тому з часом ти вже занадто заповзаєш у свою мушлю – тобі вже зрозумілі хід подій та реакції, що відбуваються, не помічаючи зовсім очевидних речей. А погляд з боку, тим паче від професіональної аудиторії – це дуже корисний досвід. Перевірити, чи всі лінії працюють, чи треба щось доповнювати. Чи навпаки – в тебе занадто багато різного матеріалу і треба зупинитись і обрати щось одне.
Про свіжий погляд: Коли знімаєш довго, то дуже часто закохуєшся в одного зі своїх героїв. Бо якщо тобі не цікава людина чи тема, то навряд чи ти зможеш зняти гарне кіно. Ти перестаєш жити своїм звичним життям, замість того стаєш частиною життя іншого. Тому часто відбувається процес з’єднання з матеріалом, коли тобі дуже важко дивитись стороннім оком на свою історію. В цих випадках важливо, аби поруч була людина смаку якої довіряєш, аби вона могла тебе вислухати і вірно скерувати. Тому так важливі пітчинги чи майстерні, де професіонали, які самі неодноразово стикались зі схожими проблемами, зможуть тебе скерувати.
ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ
Про підготовку: Зазвичай перед виступом ти маєш можливість попередньо ознайомитися зі списком людей, яким ти будеш презентувати проект. Тож можна підготуватися, визначивши які саме аспекти ти хочеш підкреслити. Також дуже важливо гарно підготувати трейлер. Візуалізація проекту допомагає відчути і зрозуміти, як саме ти збираєшься розповісти свою історію – відчути її. Аби після перегляду глядач чекав на продовження. Це нагадує тренування перед основним запливом. Поки ти не ще не склав свою історію, свій фільм – в тебе є можливість перевірити, чи часом не знесло тебе течією думок і страхів в інший бік.
Про єдність: Doc Preview вдалося неймовірне – зібрати різноманітних, впливових і цікавих фахівців кіноринку від представників фестивалів, фондів до агентів з продажу та дистриб’юції на одному майданчику. Це велика рідкість для України мати можливість поспілкуватися з усіма одночасно. Зазвичай для цього треба їхати на великі міжнародні фестивалі та пітчинг-сесії.
Що далі: Для мене важливо було почути, що наразі зчитується головний меседж фільму. Це означає, що ми знаходимося на вірному шляху. На особистих зустрічах ми змогли обговорити більш детально нюанси з монтажу та подальшому просуванню проекту. А це великий крок. В нас вже є перший рафкат фільму. Після пітчингу ми приступаємо до подальшої роботи над монтажем. Наразі, отримавши відгуки і зацікавленість певних сторін, можемо впевненіше почувати себе і знати, що в нас є можливість фахових консультацій. Ми вже маємо першу структуру – це наче план. Тепер треба зануритись в глиб і віднайти основне – кіно.
