Анатомія кіно: з чого складається судова драма
Часто кажуть, що обмеженість ресурсів сприяє креативності. Можливо, саме тому жанр судової драми вже більше століття притягує до себе найталановитіших акторів, режисерів і сценаристів свого часу. Адже що треба для судової драми? Зала суду, адвокат, прокурор, суддя і, звісно, майстерне виконання, яке не дозволить глядачам знудитися.
Одним з майстрів сучасної судової драми є Аарон Соркін, новий фільм якого, «Суд над чиказькою сімкою», виходить уже сьогодні на Netflix. На честь цього досліджуємо судову драму як жанр.
Трохи історії
Судова драма виникла не набагато пізніше, ніж сам кінематограф. Уже в 1910-х роках було створено перші ігрові фільми про судові процеси, причому режисери надихалися реальними подіями. Наприклад, «Народ проти Джона Доу» (1916) розповідає про неосвіченого різнороба, якого засудили до смертної кари після того, як його роботодавця знайшли мертвим. Але адвокатка (фільм, до речі, зняла жінка — тоді американський кінематограф ще не повністю складався з білих чоловіків) зрозуміла, що чоловік невинний, і знайшла справжнього вбивцю, врятувавши засудженого від смертної кари. Прототипом засудженого став Чарльз Стілоу, теж неосвічений різнороб, якого в останній момент врятували від смертної кари. Сценарій фільму навіть називався «Відома справа Стілоу», але потім назву та дійових осіб змінили.
Проте жанр судової драми не обмежився самою Америкою. 1928 року у Франції вийшов фільм «Страсті Жанни д’Арк», а 1931 року в Німеччині — «М» Фріца Ланґа. Обидва ці фільми часто згадуються не просто як одні з найкращих в історії кіно, але й одні з найперших судових драм. Щоправда, усталеній формулі вони не відповідають, бо жанр остаточно сформувався вже в 50-ті роки. Тому «Страсті Жанни д’Арк» більше зосереджуються на стражданнях і тортурах підсудної, а в «М» суд з’являється тільки наприкінці й навіть не має юридичної сили.
Справжнім розквітом судових драм стали 50-ті та 60-ті роки ХХ століття. Саме тоді вийшли на великі екрани «12 розгніваних чоловіків», «Вбити пересмішника», «Свідок обвинувачення» та «Анатомія вбивства», а на маленьких екранах з’явився принциповий адвокат Перрі Мейсон. І якщо популярність судових драм у повному метрі поступово згасла, то на телебаченні вони популярні досі. «Закон і порядок» у різних варіаціях йде на каналі NBC уже 30 років, і навряд чи колись закінчиться, бо поєднує два мало не найживучіші «процедурні» жанри: поліцейський детектив і судову драму.
Власне, через те, що судову драму дуже дешево знімати, вона дуже міцно закріпилася на телебаченні, і останні 50 років у повнометражному форматі з’являється надзвичайно рідко. Проте коли з’являється, то, як правило, збирає приголомшливий акторський склад і замахується на найвищі нагороди. Поки рано прогнозувати кількість трофеїв для «Суду над чиказькою сімкою», але зірковий каст нового фільму Соркіна говорить сам за себе.
Головні риси судових драм
Головний герой — юрист
Попри те, що в основі судових драм лежить судовий розгляд одного злочину, сама підсудна особа мало цікавить сценаристів. У найкращому випадку вона отримує другорядну роль, але часто може бути взагалі епізодичною. Натомість саме адвокат (рідше прокурор) стає центральним персонажем стрічки. Часто ця справа має для нього якусь особливу вагу. Наприклад, це його остання справа, чи перша справа, чи можливість повернути собі втрачену репутацію, чи помститися своїм особистим кривдникам, вигравши процес.
Відповідно, і підсудного ми бачимо його очима, а це приховує потенціал для сюжетних поворотів. Адже якщо прокурор, підсудний чи свідок обдурить адвоката, глядач теж, дуже ймовірно, почуватиметься обдуреним. Саме тому фільми цього жанру рідко змінюють POV-персонажа. Глядач обмежений знаннями, прагненнями і переконаннями адвоката, тому сильніше йому співпереживає та, як і він, не має повної картини.
Вільне поводження з нормами права
У справжніх судових процесів є один великий «драматичний» недолік — вони передбачувані. Не тому, що відомо, чим вони закінчаться, а тому, що всі свідки та докази відомі наперед, і сторонам заборонено додавати нові докази до справи та викликати свідків без попередження іншої сторони. Відомо це і сценаристам, тому щоразу, коли героям треба додати щойно знайдені докази або викликати несподіваного свідка, персонажі посилаються на якісь вигадані попередні справи, які нібито дозволяють це зробити. Тому людям, які мають юридичну освіту та люблять у фільмах реалізм, перегляд судових драм може створити відчутний дискомфорт.
Також судові драми сформували свій власний, паралельний правовий вимір у тому, що стосується судового засідання. Це стосується навіть дрібниць, таких як молоток судді. Бо насправді судді часто не мають молотка, яким заспокоюють публіку, а в разі потреби використовують ручку, якою стукають по столу. Те саме можна сказати про юридичний жаргон з вигуками «Objection!» і «Overruled!», який уже став частиною попукультури. Але так видовищніше, тому, напевне, і у новому фільмі Соркіна ми це побачимо.
Теорія справедливості
Крім бюджету й зіркових акторів між судовими драмами на телебаченні та в кіно є ще одна важлива відмінність. Судові драми на маленькому екрані, як правило, зацікавлені в тому, щоб щотижня показувати глядачу судовий процес, за результатами якого наш герой-юрист «перемагає» або «програє». Одна серія — одна справа, і головне в ній — результат. Натомість фільми в жанрі судової драми замахуються на важливіші та істотніші теми. Вони рефлексують над самою природою справедливості.
Навіть якщо герой «виграє» судовий процес, це не завжди гарантує, що справедливість відновлено. Так само його поразка не означає, що справедливості немає. Повнометражні судові драми взагалі дуже рідко ототожнюють перемогу в суді з остаточною перемогою справедливості. Головні герої змушені переглянути свої погляди на те, що вони вважали справедливим, а разом з ними це роблять і глядачі. Саме через це «Оскари» рідко оминають увагою судові драми — ті завжди висловлюються про гострі теми, актуальні в суспільстві: права темношкірих, права ЛГБТ+, свавілля військових. Для серйозних судових драм конкретна справа — тільки привід підняти тему, на яку хоче висловитися сценарист. І часто винести власний вирок не підсудному, а системі, яка посадила його на лаву підсудних.
Яскраві приклади
судових драм
«12 розгніваних чоловіків» (1957)
Режисер: Сідні Люмет
№5 у рейтингу IMDb, численні римейки (у тому числі іноземні) та ідеал фільму, який не полишає меж кімнати — навряд чи можна сказати щось нове про цю класику. Хіба що зазначити, що вона вважається судовою драмою навіть попри те, що вибивається з канонів жанру: і головний герой у ній — не юрист, та й судового засідання там немає. Але уявити собі цей жанр без «12 чоловіків» просто неможливо.
«Свідок обвинувачення» (1957)
Режисер: Біллі Вайлдер
А от якщо шукати еталон класичної судової драми, то «Свідок обвинувачення» ідеально підходить для цієї ролі. Стрічка Біллі Вайлдера за оповіданням Аґати Крісті розповідає про адвоката Вілфріда Робертса, який вирішує взяти майже безнадійну справу Леонарда Воула, у невинність якого вірить тільки сам Вілфрід. Проте скоро стає зрозуміло, що ключову роль у судовому процесі зіграє дружина підсудного, Крістін, яку грає Марлен Дітріх. Цей фільм став одним з останніх у фантастичній кар’єрі Дітріх, і рідкісним прикладом того, як у старому Голлівуді 56-річна акторка грає роль не старої жінки, а молодої дружини.
«Вбити пересмішника» (1962)
Режисер: Роберт Малліґен
Класика американської літератури, що перетворилася на класику американського кінематографу. У списку найкращих судових драм за версією американського кіноінституту саме «Вбити пересмішника» посідає перше місце, а протагоніста Аттікуса Фінча цей же інститут визнав «найкращим героєм американського кінематографу» (Фінч обігнав Індіану Джонса, Джеймса Бонда та Ріка з «Касабланки»).
Цей фільм, як жодна інша судова драма, вплинув життя за межами екрану. Для багатьох американців Фінч став мало не народним героєм, втіленням інтелігентного, освіченого Півдня, який на кіноекранах частіше зображується як гомогенна маса расистів і невігласів. Безліч американських юристів пішли в цю професію, щоб бути схожими на Фінча, а сам образ адвоката, що бореться за справедливість всупереч усьому, допоміг змінити сприйняття цієї професії пересічними громадянами.
«Декілька хороших хлопців» (1992)
Режисер: Роб Райнер
Фільм, який дав Аарону Соркіну путівку в Голлівуд. Спершу він був п’єсою, яку Соркін писав на паперових серветках, працюючи барменом, але перетворився на, мабуть, найвідомішу сучасну судову драму з уже культовою кульмінаційною сценою. Головну роль виконав молодий Том Круз, крім нього у фільмі знялися Джек Ніколсон, Демі Мур, Кевін Бейкон, Кіфер Сазерленд. Словом, традиційний для повнометражних судових драм зірковий каст.
Стрічка розповідає про військовий судовий процес над двома морськими піхотинцями, які випадково вбили товариша по службі. Але адвокати вважають, що наказ «провчити» хлопця ті отримали від командирів. Фільм випередив свій час майже на 10 років: після 2001, коли Америка почала «війну проти тероризму» і перетворила базу в Ґуантанамо на табір полонених, риторика полковника у виконанні Ніколсона стала здаватися ще актуальнішою.
«Первісний страх» (1996)
Режисер: Ґреґорі Гобліт
Мабуть, найменш конвенційна судова драма з усіх перерахованих, «Первісний страх» постійно прагне вирватися з рамок свого піджанру. Тому тут є і бійки, і гонитви, і корупція у глобальному масштабі, і дитяча порнографія — словом, усе, щоб не здаватися схожим на чорно-білу класику.
Як завжди, не можна не згадати акторський склад: Річард Ґір у головній ролі, Андре Брауер (капітан Голт з «Брукліну 9-9»), Лора Лінні, Френсіс МакДорманд і нікому не відомий дебютант Едвард Нортон у ролі підсудного Аарона. Ця роль миттєво зробила Нортона зіркою — він отримав за неї номінацію на «Оскар» і дорогу до своїх зіркових ролей кінця 90-х: у «Американській історії Х» та «Бійцівському клубі».
