Першому гравцеві: редакція розповідає про улюблені екранізації відеоігор
Ідея екранізації відеоігор зовсім не нова — почали цю хвилю японці ще у 1986 році анімаційним фільмом Super Mario Bros.: The Great Mission to Rescue Princess Peach!, а через 7 років тренд підхопили в Голлівуді, також взявшись за братів Маріо. Якщо ви пам’ятаєте ту екранізацію, мої співчуття. З того часу пройшло вже майже 30 років і над фільмами по мотивах ігор з’явилося і оформилося вже цілком видиме прокляття. А як інакше назвати той факт, що серед 36 фільмів найвища оцінка на метакритиці має «Мортал Комбат» (58 балів), а на «томатах» топом є «Детектив Пікачу» (69% де 60% належать візуальній інтерпретації самого Пікачу).
Перед виходом у прокат «Їжака Соніка» редакція Vertigo зібралась на стратегічну сесію і спробувала знайти улюблені фільми серед засилля невдач різного рівня. Вийшло… різноманітно.
Юра
Здавалося б, у цьому списку точно має бути «Сайлент Гілл», який нібито вважається найкращою екранізацією серед усіх. По факту ж, картина заслужила скоріше культовий статус, адже з точки зору «кінокритичної математики» утримує цілком впевнені 31 бал, як на метакритиці, так і на «томатах».
Якщо говорити про улюблені екранізації, то поки ніхто не посунув з мого суб’єктивного престолу «Мортал Комбат». Окей, після першого перегляду «Принца Персії» мене дуже вразили Джейк Джленголл і Джемма Артертон, але повторний похід все змінив. Велич «Смертельної битви» не стільки в постановці бійок чи Крістофері Ламберті у ролі Рейдена, як у тому, що стрічка намагається нічого не ускладнювати. За що любимо оригінальну гру? За героїв та бійки. От вам і на екрані те саме, без якоїсь дурнуватої закрученої історії. Власне, друга частина, та яка «Анігіляція», якраз гарно демонструє мою думку (а ще там не було Крістофера Ламберта!).
Власне, усі екранізації страждали від надмірного бажання вгодити фанатам першоджерела. Воно й зрозуміло, це ті люди, з яких хочеться вижати якнайбільше грошей. Але ніякого довгострокового планування тут немає — зазвичай катастрофа імені першого фільму не дає розвивати кінофраншизу. Згадайте беззубі «Фар Край», «Макса Пейна» чи «Гітмена», які так сильно хотіли втішити геймерів, що взагалі забули про те, що фільми — це інший медіум.
Єдиний виняток тут — це «Оселя зла», яка дуже вдало сформувала власне цільове ядро і вже не рівнялась у продовженнях на ігри, перенісши фокус виключно на Еліс у виконанні Міли Йовович. Але про це краще розповість головний фанат франшизи у редакції, Саша.
P.S. Варто було б ще згадати про «Варкрафт», автори якого вже аж занадто далекоглядно планували франшизу. В результаті вийшов скоріше пілот серіалу, від сценарних білих плям у якому розгубилися всі (хіба що фанати розгубилися у піднесеному настрої).
Аня
Для початку уточню — у мене немає як такої улюбленої екранізації відеогри, це взагалі болюча тема для будь-якого геймера — знайти достойну адаптацію, а я навіть не геймер, тому все дуже заплутано. Втім, досліджувати кіно, що виходить з гри завжди цікаво. Я розкажу про адаптацію які я не ненавиджу — вже щось. Тут далеко ходити не потрібно — те, як Голлівуд освоїв скарб Crystal Dynamics — розкрадачку гробниць Лару Крофт — фактично вивело такий жанр з фільмів категорії Б, (якими були «Мортал Комбат» чи «Вуличний боєць») у сегмент літнього блокбастеру.
Відеоігри взагалі найкраще репрезентують свою епоху — перші зразки «Tomb Raider» представили Лару із зовнішністю мало не порно-зірки — великі конусоподібні груди, пишні губи, короткі шорти. Цільовою аудиторіє «Розкрадачки гробниць», як і будь-якої пригодницької гри від 90-х і до наших днів, є хлопчики-підлітки, тому розробка героїні цілком зрозуміла. Коли ж в 2001 році справа дійшла до екранізації — створеного канону довелося дотримуватися і Анджеліна Джолі стала досконалим кастинг-рішенням. На користь цієї екранізації у двох частинах («Лара Крофт: Розкрадачка гробниць» і «Лара Крофт розкрадачка гробниць: колиска життя») говорить не лише динамічний сюжет, а й сам факт створення екшену, на чолі якого стояла жінка, яку аж ніяк не потрібно було рятувати.
Так, Лара була продуктом відеогри перенесеним на великий екран, а ще це була спроба відтворити пригодницький запал «Індіани Джонса» з модним саундтреком від U2, натурними зйомками в Камбоджі і Кенії та неймовірними каскадерськими трюками. Повторюсь — це не ідеальне кіно: англійський акцент Джолі настільки ж поганий, наскільки недолугий американський акцент Деніела Крейга, фантастичні елементи обидвох фільмів відверто безглузді і взагалі не залишають жодного шансу сприймати цю дилогію серйозно. Джолі грає Лару як супер-солдата, при цьому дозволяючи об’єктевізувати своє тіло по максимуму, про жодну глибину персонажа мови не йде. Але вони хоча б спробували і ця спроба зарахована.
Далі більше — те, що Голлівуд зробив з Ларою в 2018 році обнадіює. В «Ларі Крофт: розкрадачці гробниць» протагоністка стала людянішою і нарешті вдягла штани — Крофт нового покоління призначили Алісію Вікандер, з якої буквально вибили кулаками образ супер-жінки. Розкрадачка все ще мотузить будь-кого, хто нападає, але робить це з криками та стражденним обличчям, синцями та ранами у животі, коротше — як нормальна людина. Вона приймає неправильні рішення, іноді занадто наївна, часом навіть дурнувата. Бідну Лару катують, а сама вона готова впасти в істерику після першого вбивства людини. Все це робить образ розкрадачки дійсно багаторівневим.
Втім є велике але — сценарій цього фільму все ще неймовірно банальний, тому що береться розказувати стару як світ історію про зворушливі взаємини з батьком, тисячолітнє прокляття та зловісні корпорації (знов ж таки, здавалося б, Інді ці сегменти давно покрив). Вікандер цілком може стати достойною Ларою, якщо сценарій наступного фільму напише людина яка а) по-справжньому захоплюється ігровою франшизою; б) розуміє, що гра і фільми переслідують різні наративні цілі; в) знає, що будь-яку адаптацію навіть найпопулярнішої у світі гри потрібно актуалізувати, не покладаючись виключно на першоджерело.
Саша
Невелике зізнання – мене колись в дитинстві травмувала якась з частин ігрової франшизи «Оселя зла». Здається, в неї при мені грав однокласник, але страшні живі мерці, моторошна музика та похумрий сеттинг надовго засіли в моїй вразливій уяві. Мені навіть снився той темний поліцейський відділок у Ракун-сіті! Серія екранізацій, до якої я дісталась за пару років після тої знакової події, стала чимось на кшталт терапії – перша стрічка була відносно страшною, але далі Міла Йовович настільки безстрашно та ефективно нищила монстрів, що їх було аж трохи шкода. Особливо тоді, коли її неприродні навики еволюціонували до того рівня, що вона почала спокійно бігати по вертикальним поверхням, левітувати, зцілювати будь-які рани та управляти армією клонів. Здається, у третій частині вона навчилась стріляти із очей вогнем – навіть дивно, що після цього всі зомбі не вимерли, а франшиза не закінчилась на оптимістичній ноті.
Не можу назвати «Оселя зла» хорошою серією фільмів про зомбі (хоча у першої частини є свої моменти), але якщо вам треба якийсь бездумний треш, який вмотивує нарешті піти у зал чи просто дуже розсмішить – ласкаво прошу до світу «Оселі зла». Головне – дивитись такі фільми у правильній компанії, з хорошим настроєм та пивом у руках.
Тепер я дуже хочу, щоб якийсь режисер-хіпстер дістався до першої частини Life is Strange – хоча я не впевнена в тому, що її легко вийде адаптувати у справді хороший фільм. Я просто ще раз хочу насолодитись ностальгічною, дуже маленхолійною атмосферою цієї гри – мені здається, що дуже мало історій так точно передають дух початку 2010-х.
