Терпи, терпи — терпець тебе шліфує

Схоже, що сценаристи не хотіли, аби глядач навіть на секунду повірив у події на екрані. Герої спілкуються між собою канцеляризмами та ледь не в кожному реченні проговорють контекст подій і повторюють імена, щоб глядач раптом не пропустив той факт, що перед ним Алла Горська, Левко Лук’яненко чи Павло Тичина. У мене щоправда весь сеанс в голові крутилась думка: чому автори не пішли ще далі і не змусили персонажів звертатися одне до одного повним списком життєвих досягнень? Адже перетворити живих українських дисидентів на монолітні бронзові пам’ятники без адекватних людських емоцій — цього ж недостатньо для повної картини.

— Привіт, Алло Олександрівно Горська — українська художниця-шістдесятниця і відомий діяч правозахисного руху 1960-х років в Україні.
— Привіт, Василь Семенович Стус — борець за незалежність України у XX столітті, видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник. Заходь, мого чоловіка, Зарецького Віктора Івановича — українського живописця, монументаліста, графіка, педагога та громадського діяча немає вдома, тому можеш залишитися на ніч.

Ідеально.

При цьому хронологія подій зберігається дуже вибірково — картина стрибає від однієї події в житті Стуса до іншої, ігноруючи будь-який контекст (окрім імен історичних постатей). Ось вам рік аспірантури, а тепер тримайте часи Празької весни, арешт, заслання — от і закінчили. Драматизм та трагізм показаних замальовок стає жертвою невдалих сценарних та режисерських рішень — часто сцени починаються з середини і не закінчуються. Навіть найбільш кінематографічний епізод в історії радянської української культури, протест на прем’єрі «Тіней забутих предків», перетворюється на незрозумілу мішанину хаотичних реплік, на фоні яких чомусь звучить навіяний «Темним лицарем» саундтрек. І навіть попри це, сцена все одно примудряється зачепити глядача!