Volcano Man

Комедійні режисери часом припускаються зрозумілої, але вбивчої помилки – намагаються жартувати над чимось, що було смішним задовго до їх втручання. Це, наприклад, було однією з головних проблем пародійних стрічок ранніх 2000-х на кшталт «Дуже страшного кіно». Постановники чомусь взялись деконструювати «Крик», вочевидь забувши про те, що сама стрічка Веса Крейвена піджартовує над горор-тропами, і в результаті зняли лінивий фільм, сповнений банальних ґегів та дешевих діалогів. Для гумору потрібен хоч якийсь контраст, якась несподіванка – грайливий підхід до невеселої теми, чи серйозний погляд на щось легковажне та абсурдне. Іншими словами – сатирична стрічка про президентські перегони працюватиме краще за гіпотетичну комедію за мотивами серіалу Tiger King.
Тож який взагалі сенс знімати пародійний фільм про «Євробачення» – найбільш кемпову та ексцентричну музичну подію року? Як оригінально жартувати про конкурс, у якому бабусі зі спицями спокійно уживаються на одній сцені з гламурними металістами, ляльковими индиками та баладами про сумних клоунів? Режисер Девід Добкін міг піти найбільш очікуваним шляхом – іронізувати над Євробаченням з тим самим цинізмом, який він проявив у своїх попередніх роботах, «Непроханих гостях» та «Фреді Клаусі». Та хоч у фільмі вистачає сумнівних музичних номерів, шалених костюмів та дивакуватих європейців зі смішними акцентами, під усім цим сарказмом відчувається щось цілком неочікуване – щире, безсоромне захоплення пісенним конкурсом та його фанатами.
Ларс Ерікссонг (Вілл Феррелл) – довговолосий ісландець, який ще в дитинстві побачив виступ гурту ABBA, і з того часу мріє потрапити на Євробачення та прославити рідну країну на весь світ. Ну добре, хоча б на всю Європу. Він проводить цілі дні у своєму підвалі, придумуючи запальні пісні та фантазуючи над кресленнями сценічних костюмів. Але є одна проблема – в оточуючих амбіції Ларса викликають хіба що глузливий сміх. Навіть його батько, суворий рибалка (чарівно неіронічний Пірс Броснан) постійно просить сина забути про мрії, подорослішати та нарешті знайти собі нормальне заняття.

- Оригінальна назва
- Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga
- Тривалість
- 123 хв
- Прем’єра
- 26 Червня 2020
- Жанр
- Комедія
- Режисер
- Девід Добкін
- Актори
- Вілл Ферелл, Рейчел МакАдамс, Пирс Броснан, Ден Стівенс

У вас може скластись враження, ніби «Євробачення» – хороша комедія, але тут все трохи складніше.
Єдина людина, яка вірить в музику Ларса – його давня подруга та напарниця Сігріт (Рейчел МакАдамс), яка у вільний від репетицій час ходить у ліс, щоб поспілкуватися з невидимими ельфами. Вечорами ця дивна, але дуже мила пара виступає у єдиному пабі свого маленького містечка та розважає п’яних односельчан безкінечними каверами на «Happy» Фарела Вільямса. Але одного дня відбувається щось неймовірне – завдяки дуже своєчасній випадковості бідолашний дует отримує запрошення взяти участь у відборі на Євробачення.
Скоріше за все, ви вже й так можете здогадатися, що буде далі – сюжет фільму рухається за класичною схемою будь-якої комедії про наївних, але добросердних невдах, та й навіть більшість жартів неважко передбачити. Але у стрічки є принаймі один козир – фанатична, щира прямолінійність. Хоча Євробачення – суто європейський феномен, який залишається для більшості американців дивною загадкою, складається враження, що вся творча команда картини справді дуже любить цей конкурс і розуміє секрет його популярності. Навіть музичні номери, написані для фільму, не звучать як пародії чи насмішки – це справді якісні, хоч і безмежно застарілі поп-пісні з характерними абсурдними словами та кемповою хореографією.
Десь на середині фільму головні герої опиняються на розкішній закритій вечірці для учасників конкурсу – і спонтанно починають співати мешап головних хітів Євробачення разом з його попередніми переможцями. Лише уявіть – Нетта, Кончіта Вурст та Джамала (і десятки інших виконавців, яких я просто не пізнала) співають разом з Віллом Феррелом та Рейчел МакАдамс, а їм на скрипці підіграє Александр Рибак. І все це – без краплі іронії. Ця сцена ідеально передає всю суть стрічки – «Євробачення» нічого не деконструює, не намагається вразити гостротою жартів чи соціальною критикою, а просто насолоджується своїм дивним вайбом.

Окреме захоплення викликають актори, які перетворюють своїх доволі поверхневих та шаблонних героїв на реальних (хоч і дуже ексцентричних) людей. Вілл Феррелл очікувано вживається у роль трохи сумного, трохи нахабного дивака, але головні зірки стрічки – Рейчел МакАдамс та Ден Стівенс («Легіон»). МакАдамс давно зарекоменувала себе як дуже недооцінену комедійну акторку, і тут їй випадає нагода використати усі свої навички. Як ще можна переконливо зіграти жінку, яка спілкується з ельфами та безнадійно кохає типового героя Вілла Феррела? Стівенс чи не вперше береться за повноцінну гумористичну роль, але його екстравагантний, гіперболізовано-сексуальний росіянин Лємтов – один із найяскравіших героїв фільму.
У вас може скластись враження, ніби «Євробачення» – хороша комедія, але тут все трохи складніше. З одного боку, це доволі затягнутий фільм, якому регулярно не вистачає динаміки, і який страждає від власної передбачуваності. З іншого – така цілковита відмова від цинічної іронії, самозавдоволеного метамодернізму та нагромадження сенсів навіть викликає… захоплення? Як і однойменний пісенний конкурс, стрічка Девіда Добкіна розчулює своєю лагідною безапеляційністю. Чи варто її дивитися? Так, але лише за умови, що ви поставитесь до перегляду так, як до походу з друзями в караоке-бар. Іншими словами – спробуєте розслабитися, вимкнути почуття іспанського сорому та снобізму, і просто насолоджуватися процесом.
— акторська гра
— щирий ентузіазм творчої команди
— музика (якщо ви любите «Євробачення»)
— банальний сюжет
— повільний темп
— затягнутість