Парадокс Нолана

Визначним часам — визначне кіно. «Тенет» Крістофера Нолана всі називають рятівником сучасного кінематографу, тоді як його персонажі рятують мало не усе людство. Крістоферу Нолану не годиться сидіти в амплуа постановника екшенів, тому, заходячи на територію шпигунського трилеру, він з легкістю проходить перший рівень під назвою «Майкл Бей» і сідає у крісло автора монументальної ідеї. «Тенет» — це неймовірна форма, захмарний конструкт, концепція, що виходить за межі циклу одного людського життя. Водночас «Тенет» це базова історія добра і зла, розіграна шаховими фігурами без облич. Крістофер Нолан не рятує кінематограф, а скоріше маніфестує швидкий кінець всього. А у власному фільмі про маніпуляції з часом головним питанням робить не «коли», а «як».

У пролозі до основної дії фільму головний герой (Девід Вашингтон) — елітний спецпризначенець, що бере участь у штурмі захопленої терористами Київської опери (яку знімали у Естонії, привіт, українські рібейти). Глядачів присипляють газом, що тут таки нагадає про твивожну трагедію «Норд-Осту» в Москві. Внаслідок хаотичних маніпуляцій та ігор у зрадника, протагоніста беруть у заручники і піддають тортурам. Але для нього це лише початок нової спецоперації.

Перше, що кидається в очі у «Тенеті» — шалений ритм фільму. Історія багаторівнева і їй відверто тісно навіть у хронометражі в 150 хвилин. Але штурм Київської опери — це перевірка не лише для протагоніста, а й для глядача. Наберіть повітря у легені, тому що з таким монтажем і динамікою видихнути вийде лише у фіналі. У будь-якому іншому кіно я би назвала такий темп провальним, але чим глибше занурення у сюжет, тим логічнішим здається намагання Нолана, як то кажуть, to cut the crap і перейти до суті. Тому що «Тенет» весь складається із суті, дивитися цей фільм — окремий вид роботи, не дивуйтеся легкому виснаженню після перегляду. Режисер-інтелектуал, здається, сам не надто хоче, аби його записували у сегмент розважального кіно, в якому топчуться мало не всі голлівудські екшени.