City of Stars
25 років тому на Канському фестивалі відбулась прем’єра «Кримінального чтива» Квентіна Тарантіно – напевне, найвпливовішої стрічки 90-х. Динамічна, грайлива і вражаюче самовпевнена робота молодого режисера ігнорувала усі рамки пристойності та розширювала наше уявлення про «хороше кіно» – з цим погодяться навіть найпалкіші критики Квентіна. Далі були, можливо, не менш сміливі експерименти з форматом та змістом: ультражорстока дилогія «Вбити Білла», ностальгічний «Грайндхаус», експлуатація історичних подій та навіть гра в класичний детектив. Але все це вже не дивувало – знявши «Кримінальне чтиво», Тарантіно назавжди змінив статус-кво: віднині це не він порушував правила гри, а інші режисери грали за його законами. Що робити далі? У чому сенс шокуючих ідей, якщо провокація стала нормою? Квентін зробив найбільш неочікуване – показав нам щирий, вдумливий та вражаюче спокійний фільм.
Події «Одного разу в Голлівуді» відбуваються у 1969 році – якщо ви цікавитесь історією американської поп-культури, то відразу розумієте, чому цей час став переломним для США. Це стик епох – кінець розслабленої та довірливої ери гіппі та початок похмурих, цинічних 70-х. Протагоністи стрічки теж знаходяться на межі – актор Рік Далтон (Леонардо Ді Капріо) та каскадер Кліфф Бут (Бред Пітт) намагаються вижити в індустрії, якій вони вже давно не потрібні. Рік колись був зіркою вестернів, але згодом жанр втратив популярність, і тепер він змушений грати гротескних антагоністів у пригодницьких телесеріалах. Альтернатива – хіба що їхати в Італію, де якраз відбувається бум спагеті-вестернів. Від думки про це, герой ледь стримує сльози – до речі, цікаво бачити у Квентіна маскулінного персонажа, який не боїться здатись слабким чи емоційним.
Іронічний та спокійний Кліфф, натомість, ніколи не був особливо успішним – у старі добрі дні він був незмінним дублером Ріка, але тепер частіше виконує роль його водія і помічника. Здавалось, він міг би працювати каскадером без свого старого напарника, але є один нюанс: у Кліффа загадкове минуле і погана репутація, тож герой Ді Капріо – єдиний, хто матиме з ним справу. Тарантіно не роз’яснює, чи справді персонаж Пітта мав проблеми з законом – можливо, це напівпрозорий натяк на те, що давні помилки не роблять нас поганими людьми.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
ONCE UPON A TIME IN... HOLLYWOOD
ХРОНОМЕТРАЖ
140 МИН
ПРЕМ'ЄРА
15 СЕРПНЯ 2019
ЖАНР
ФІЛЬМ КВЕНТІНА ТАРАНТІНО
РЕЖИСЕР
КВЕНТІН ТАРАНТІНО
СЦЕНАРІЙ
КВЕНТІН ТАРАНТІНО
В РОЛЯХ
БРЕД ПІТТ
ЛЕОНАРДО ДІ КАПРІО
МАРГО РОББІ
КУРТ РАССЕЛ
АЛЬ ПАЧІНО
ДЕМІЄН ЛЬЮЇС
ПРОКАТЧИК
B&H FILM DISTRIBUTION
Квентін показує нам красу старого Голлівуду не для того, щоб похизуватись своїм знанням його міфології (ну, хіба що трішки) – кожен кадр покликаний передати, що ми втратили внаслідок злочинів Чарлі Менсона.
Поки чоловіки намагаються знайти хоч якусь роботу (а точніше – п’ють та згадують кращі часи), у сусідній дім заселяється уособлення нового Голлівуду – старлетка Шерон Тейт (Марго Роббі) та її чоловік, Роман Поланскі. Рано чи пізно, їх історії перетинаються – як і завжди буває у фільмах Тарантіно. Але головний герой стрічки, насправді, це сам Лос-Анджелес. Знаю, це формулювання банальне і віддає поганенькими журнальними статтями («п’ята героїня «Сексу і міста» – Нью-Йорк, місто, яке ніколи не спить!»), але у цьому випадку інакше і не скажеш. Левова доля історії покликана не стільки розкрити персонажів Ді Капріо і Пітта, скільки познайомити нас із Голлівудом 69-го, у якому колись жив шестирічний Квентін Тарантіно. Хочете побачити бар, у якому колись пили Поланскі з друзями? Хочете подивитись на класичну вечірку у маєтку Г’ю Гефнера? А може, ви хочете попліткувати з самим Стівом Маккуіном? Це теж можна влаштувати.
Перша половина «Одного разу…» нагадує калейдоскоп, у якому блимотять усі захоплення та фетиші режисера: нічні кінотеатри та напівпусті дайнери з липкими столами, старі серіали про брудних копів, вінілові платівки з піснями Paul Revere & the Raiders, комедії з Діном Мартіном, блискучі маслкари, напівголі дівчата-гіппі, похмурі чоловіки з пістолетами, гіперболізоване насильство та жіночі ступні. Найдивніше – все це показано у розміреному темпі, без фірмових стрибків у часі та наративних експериментів. Так, ніби обсесивний колекціонер нарешті вирішив, що ми варті довіри, розгублено посміхнувся та почав обережно викладати на стіл усі свої скарби.
Як і у випадку з будь-яким хорошим колекціонером, кожна знахідка має якусь історію. Квентін показує нам красу старого Голлівуду не для того, щоб похизуватись своїм знанням його міфології (ну, хіба що трішки) – кожен кадр покликаний передати, що ми втратили внаслідок злочинів Чарлі Менсона. Коли Тарантіно вперше оголосив, що зніматиме стрічку про долю Шерон Тейт, немало кіноманів (у першу чергу – жінок) занепокоїлись. Знаючи любов режисера до експлуатаційних фільмів, гіпернасилля та сексуалізації своїх героїнь, можна було очікувати найгіршого. Принаймні – того, що талановита акторка перетвориться на безмовний об’єкт, який згадуватимуть лише у контексті історії Чарльза Менсона.
Натомість, вийшло навпаки – попри те, що у Марго Роббі не так багато реплік, її Шерон виглядає живою, справжньою та харизматичною. У одній з найкращих сцен фільму Тейт сидить у залі кінотеатру та спостерігає за реакцією публіки на власну гру. На її обличчі водночас встигають промайнути і гордість, і сором’язливість, і щира радість за те, що вона хоч трохи покращила настрій глядачам. А ось Менсон здається лише похмурою тінню десь на горизонті – ми бачимо його вплив на заляканих, істеричних дівчат-послідовниць, здогадуємось про злочини, які ось-ось відбудуться, але Квентін ні на секунду не захоплюється цим чоловіком і не намагається його зрозуміти. Для нього вчинки «Сім’ї» (комуни, яка скоїла вбивство Шерон Тейт) – не більше за історичну помилку, яка назавжди зіпсувала яскраву та безтурботну атмосферу Голлівуду.
Коли Тарантіно вихваляється тим, що не має кіноосвіти, і навчився знімати, дивлячись старі фільми, це не зовсім правда. Так, він ніколи не вчився на режисера чи сценариста, але відвідував акторські курси – і це дає йому неабияку перевагу. Наприклад, дозволяє дати Леонардо Ді Капріо одну з кращих ролей у його кар’єрі. І це не перебільшення, хоча мова йде про, можливо, найважливішу зірку сучасного Голлівуду. Рік Далтон – неймовірно талановитий виконавець, але його потенціал поступово губиться під шарами пиятства, депресії та роздратування. Зіграти поганого актора, який плутає репліки та не може увійти в роль – вже непогане досягнення. Але зіграти блискучого митця, який не може налаштуватися на правильний лад і сам себе за це ненавидить? Ось це вже справді рівень.
«Одного разу в Голлівуді» – плавний, спокійний (у порівнянні з умовними «Безславними виродками») та неочікувано емоційний фільм. Колишній бунтівник відклав свої трюки, тимчасово відмовився від бажання епатувати публіку та розповів про наболіле. Напевно, стрічка виграла б від скороченого хронометражу чи більш динамічного темпу – десь на середині починає здаватись, ніби ми не в кіно, а на імерсивній віртуальній екскурсії старим Лос-Анджелесом. Але хто відмовиться від історичного туру від Квентіна Тарантіно?