Доки смерть нас не розлучить
Колись, задовго до появи славетної Marvel Cinematic Universe, кінокомпанія Universal створила власний кінематографічний всесвіт у центрі якого були страхітливі монстри та трагічні антигерої. Протягом 1930-х та 1940-х персонажі на кшталт Дракули, Франкенштейна, Людини-невидимки та Мумії перетинались у стрічках-кросоверах, боролись один проти одного та збирали у кінозалах захоплену публіку. Згодом ці класичні горори втратили свою популярність – в Голлівуді на місце фільмів жахів прийшли мелодрами, історичні картини та мюзикли. І все ж, старі монстри нікуди не зникли – вони просто терпляче чекали хорошої нагоди для повноцінного камбеку.
Здавалось б, у середині 2010-х з’явився ідеальний момент для відродження похмурого всесвіту Universal – Marvel продемонстрували, що майбутнє розважального кіно за взаємопереплетеними франшизами, а інші студії спробували наслідувати цьому прикладу. Warner Bros розбудовували DCEU, Fox думали, як би розширити франшизу про Людей Ікс, а Paramount планував спін-оффи про Трансформерів. На той момент вже навіть зароджувався успішний горор-всесвіт – поступово виходили нові стрічки, пов’язані з «Закляттям». Тож Universal оголосили про роботу над «Темним світом» – переплетінням історій, в яких мали б фігурувати (як мінімум!) Мумія, Дракула, Людина-невидимка та Франкенштейн. У 2017 році вийшла перша стрічка майбутньої франшизи – комерційно успішна, але катастрофічно невдала «Мумія» з Томом Крузом та Софією Бутеллою. На цьому «Темний світ» міг би і закінчитись, але у 2020 році в нього з’явився неочікуваний рятівник – австралієць Лі Воннелл, який зробив собі ім’я як співтворець кривавих «Пили» та «Астралу», а тепер взявся за осучаснення культової «Людини-невидимки» Герберта Веллса.
- Оригінальна назва
- Invisible man
- Тривалість
- 124 хв
- Прем’єра
- 27 Лютого 2020
- Жанр
- горор
- Режисер
- Лі Воннел
- Актори
- Элизабет Мосс, Олівер Джексон-Коен
Безсмертний аб’юзивний хлопець на екрані страшний не через те, що він якимось чином знайшов безсмертя, а тому, що ми всі знаємо дівчат, змушених терпіти агресивну поведінку своїх партнерів.
Думаю, фанатів Воннелла не здивує той факт, що режисерові вдалось оживити давно забуту історію. Сюрприз радше в тому, що горор-сценарист зняв не черговий кривавий атракціон, а обрав сміливіший підхід – перевернув класичний твір з ніг на голову та перетворив його у трилер про аб’юзивні стосунки. У центрі цієї інтерпретації – Сесілія Касс (Кейт Мосс), жінка, яка однієї ночі, набравшись сміливості, тікає від свого багатого і неврівноваженого хлопця-тирана. Але цього замало – попри те, що Сесілія знаходить прихисток у давнього друга-полісмена, вона все одно не почувається у безпеці. Героїня переконана, що колишній перестане її шукати лише тоді, коли загине – і одного дня їй справді повідомляють про те, що чоловік наклав на себе руки, та ще й залишив їй п’ять мільйонів спадку. На цьому стрічка могла б і закінчитись – якби це був не горор з назвою «Людина-невидимка». Замість довгоочікуваного спокою Сесилія отримує ще більше підстав для страху – їй постійно здається, ніби хтось за нею стежить, з дому зникають дрібні речі, а рідні починають підозрювати, що бідна жінка втрачає глузд.
Найбільш вдале рішення Воннела – не поспішати зі стандартними горор-ходами та передбачуваним кровопролиттям, а зосередитись на внутрішніх переживаннях головної героїні. У цьому плані стрічка більше нагадує осучаснений триллер Гічкока, ніж звичний нам фільм жахів – найбільше тут лякає навіть не те, що на протагоністку полює невидимий чоловік, а те, що її найближчі друзі не хочуть у це повірити. На відміну від «Мумії», яка намагалась вразити глядача своїм розмахом та візуальними ефектами, «Людина-невидимка» вдало використовує свій невеликий бюджет та лякає нас скоріше натяками, ледь помітними шорохами та атмосферою всепоглинаючої параної. Напружена музика, мерехтливе освітлення та ліниві рухи камери, які аж якось підозріло довго затримуються на порожнечі – Уоннелл вижимає максимум із класичних, але не надто популярних сьогодні трюків. Принаймі – аж до динамічного, наповненого адреналіном третього акту, коли всі ставки злітають, і Сесілія наважується на останню спробу захистити себе. Напевне, фільм би виграв від менш передбачуваного та прямолінійного фіналу, але навіть шаблонна розв’язка не сильно псує загальне враження від картини.
Звісно, багато в чому фільм тримається на плечах Елізабет Мосс, яка постійно перебуває в кадрі – сприйняття стрічки залежить від того, наскільки емоційно глядачі їй співчуватимуть. На щастя, не емпатувати цій героїні надзвичайно складно – перед нами жінка, яка не просто змагається за своє життя, а яка змушена щосекунди доводити цілому світові, що вона у небезпеці. Її втома, розпач, періодичні сумніви у власній психіці, гнів та рішуче бажання боротися до останнього – те, що вражає набагато більше за будь-який саспенс чи кривавий джамп-скер. Як і Флоренс П’ю, Люпіта Ніонго та Тоні Колетт до неї, Мосс створила один із найкращих горор-образів цього десятиліття – і вчергове довела, що часом жанрове кіно розкриває жіночі проблеми набагато краще за найсерйозніші драми.
Монстри світу Universal завжди репрезентували жахіття нашої реальності: історії про Франкенштейна нагадували про небезпеку аж надто сміливих наукових експериментів, «Дракула» попереджав, що не варто довіряти загадковим чужинцям, а фільми про вовкулак демонстрували зло, яке живе всередині нас. Не дивлячись на свою сучасність, нова «Людина-невидимка» чудово вписується в цей паттерн – стрічка фокусується не на якійсь гіпотетичній загрозі, а просто гіперболізує ситуацію, з якою вже стикаються мільйони жінок. Безсмертний аб’юзивний хлопець на екрані страшний не через те, що він якимось чином знайшов безсмертя, а тому, що ми всі знаємо дівчат, змушених терпіти агресивну поведінку своїх партнерів. Невідомо, чи «Людина-невидимка» все ж зможе реанімувати багатостраждальний «Темний світ» (і чи студія взагалі захоче будувати на цьому фільмі франшизу), але зрозуміло одне – саме так треба оживляти горор-класику.
— гра Елізабет Мосс
— саспенс
— режисерська робота
— надто прямолінійний третій акт
