Культ кіно: рецензія на фільм «Хороші хлопці»
«Все своє життя я хотів бути мафіозі», — фраза Генрі Гілла з відкриваючої сцени «Хороших хлопців» в’їдається у мозок і навіть якщо ви бачили картину дуже давно, усе одно згадаєте цей рядок. До 1990 року світ побачив достатньо фільмів про італійську злочинність в США — «Хрещений батько», «Одного разу в Америці», «Обличчя зі шрамом», «Злі вулиці» — і все одно кінокритики були вражені роботою Мартіна Скорсезе. Режисер завжди любив гангстерську тему, що додавало новій (на той момент) роботі ваги. «Хороші злопці» — пік постановника, з якого він досі не спустився.
Стрічка є екранізацією книги Ніколаса Пілеггі «Розумник: життя у сім’ї мафії», у якій він описав життя цілком реального Генрі Гілла, рядового солдата італійської злочинності, що пішов на угоду з поліцією. Картина, як і оригінальна історія, охоплює близько 30 років життя головного героя — від дитинства у Маленькій Італії (що в Нью-Йорку) до безславного розриву зі своєю «сім’єю».
Саме локальність історії найбільше зачепила Скорсезе, який прочитав рецензію на книгу в момент роботи над «Кольором грошей». Режисеру настільки сподобалась історія, яка відбувалася у районі, де він виріс, що той розшукав Піледжі і вмовив попрацювати над екранізацію. Щоправда «вмовив» дуже умовно — письменник був шокований увагою зі сторони знаменитого постановника і одразу погодився адаптувати роман для великого екрану (хоча ніколи не займався цим раніше).
Щоправда до зйомок справа дійшла не одразу. Скорсезе спочатку був зайнятий іншими проектами, а потім раптом почав сумніватися у необхідності повернення до гангстерського жанру. На щастя, сценарій уже був готовий і друзі таки вмовили режисера за нього взятися. Warner Brothers не хотіли фінансувати картину без голлівудських зірок, тож на допомогу прийшов Роберт Де Ніро, який привів за собою на головну роль Рея Ліотту. Крім того, до проекту приєдналися Джо Пеші, Пол Сорвіно та Лоррейн Бракко.
ОРИГІНАЛЬНА НАЗВА
GOODFELLAS
ХРОНОМЕТРАЖ
146 ХВ
ПРЕМ'ЄРА
19 ВЕРЕСНЯ 1990
ЖАНР
КРИМІНАЛЬНА ДРАМА
РЕЖИСЕР
МАРТІН СКОРСЕЗЕ
СЦЕНАРІЙ
НІКОЛАС ПІЛЕДЖІ
В РОЛЯХ
РЕЙ ЛІОТТА
РОБЕРТ ДЕ НІРО
ДЖО ПЕШІ
ЛОРЕЙН БРАККо
ПОЛ СОРВІНО
«Хороші хлопці» знімалися в Квінсі, Джерсі та на Лонг Айленді, не втрачаючи зв'язку з реальною історією, яка відбувалась на цих же вулицях.
Саме акторська гра стала одним із стовпів величі «Хороших хлопців». Скорсезе не вимагав від виконавців чітко дотримуватися сценарію — Пеши розповідав, що режисер всіляко ініціював імпровізації на репетиціях, після чого записував найвдаліші фрази й долучав їх до скрипта. Наприклад, так з’явилася знаменита сцена «Що значить я смішний?» — Пеши на власні очі бачив подібну «сварку» і запропонував додати її у сценарій. Розмова з мамою Томмі теж майже повністю складається з імпровізацій, у тому числі кумедне обговорення картини з собаками.
Не дивно, що режисер настільки довіряв акторам — майже усі виконавці детально вивчили своїх реальних прототипів. Особливо виділився Де Ніро, який навіть вийшов на реального Гілла і детально розпитував про звички і характерні риси «Джентельмена» Джиммі Берка (у фільмі більшість реальних імен вирішили все ж замінити). Режисерських знахідок теж вистачало — саме Скорсезе вирішив розповідати історію нелінійно і дуже довго ламав голову над фіналом, адже хотів, щоб глядачі не симпатизували герою Ліотти. Окремо варто відмітити знамениту сцену візиту в клуб «Копакабана», зняту одним кадром. Ідея прийшла до режисера після того, як команді заборонили знімати центральний вхід ресторану, лише через чорний вхід. В результаті Скорсезе вирішив використати цей момент для акцентуванні на звабливості мафіозного життя для головного героя.
Саундтрек до картини теж був створений постановником. Точніше, він сам зібрав плейлист, підбираючи музику, яка хронологічно відповідала б часу, в якому відбувається кожна окрема сцена. Часом Мартін дозволяв собі хуліганство, використовуючи лірику закадрової музики у якості додаткового коментаря до подій у кадрі. І, звичайно ж, не обійшлось без Rolling Stones.
Ще один старий знайомий Скорсезе, який допоміг картині додати атмосферності — це, звичайно, Нью-Йорк. Режисер не забув про локальність, яка його дуже вразила у першоджерелі. «Хороші хлопці» знімалися в Квінсі, Джерсі та на Лонг Айленді, не втрачаючи зв’язку з реальною історією, яка відбувалась на цих же вулицях. При цьому постановник вдало витримав баланс, не зміщуючи акценти на місто, як це було зроблено у «Злих вулицях» (і де це було дуже доцільно).
Як результат, «Хороші хлопці» майже одразу були визнані найкращою стрічкою Скорсезе (у якого на той момент уже вистачало епохальних робіт) і швидко прижилися у списках найкращих фільмів як 90-х так і XX століття, а кінокритики Роджер Еберт назвав картину найкращим гангстерським фільмом усіх часів. «Хороші хлопці» тріумфально забрала Срібного лева Венеції за режисуру, була відзначена усіма локальними асоціаціями критиків, і отримала сім номінацій на «Оскар» (щоправда статуетку отримав лише Джо Пеші).
«Хороші хлопці» стали класикою кінематографу одразу після виходу, але через кілька років виявилось, що фінальний хід картина приберегла на пізніше. Справа у тім, що саме ця стрічка Скорсезе надихнула режисера Девіда Чейза на гангстерський серіал, який той запропонував HBO. Канал погодився і в 1999 році світ побачив перший сезон «Клану Сопрано». Шоураннер ніколи не приховував, що використовував «Хороших хлопців» як настільну книгу і не просто так запросив 27 акторів з картини зіграти у шоу.
Що ж, цілком пристойний триб’ют роботі Скорсезе.
