Час – пласке коло
Якщо оцінювати стрічку Антоніо Кампоса «Диявол завжди тут» за драматичними трейлерами та багатослівними синопсисами, то фільм здається дуже навіть перспективним гравцем сезону нагород. На її користь працює і визнане критиками літературне першоджерело (однойменний роман Дональда Рея Поллока), і в’язка атмосфера південної готики, і серйозний, але поки не надто відомий інді-постановник в режисерському кріслі. Та й ви лише подивіться на цей вражаючий каст: Том Голланд, Роберт Паттінсон, Міа Васіковська, Еліза Сканлен, Себастіан Стен і Білл Скарсгард… список можна продовжувати і продовжувати. Здавалось би, така картина мала б стати перлиною в «дорослому» каталозі Netflix, розрахованому на тих глядачів, яких цікавить скоріше новий Кауфман, ніж стандартні романтичні комедії стрімінг-сервісу.
Але, як ви вже напевно здогадались з усіх моїх «здавалось би» та «мала б», щось пішло не туди. Так, стрічка дуже навіть переконливо мімікрує під важку та неприємну картину, яка тим не менше говорить щось важливе про людську натуру та американське суспільство. Але складно здихатись відчуття, що перед нами лише імітація серйозності, ніби сама стрічка – підліток, який вперто давиться тютюновим димом, бо йому здається, що це ознака дорослості.
Як і в однойменному романі Поллока (до речі, закадровий голос належить самому автору), «Диявол завжди тут» розповідає масштабну історію декількох родин, які живуть в штаті Огайо в кінці 1950-х та на початку 1960-х. Якщо тут і є протагоніст, то це Арвін (Том Голланд, який з усіх сил імітує молодого Джеймса Діна), надзвичайно невезучий підліток, якого з усіх сторін оточують нещастя, від яких плакав би навіть Лемоні Снікет. Мати Арвіна (Гейлі Беннетт) молодою померла від раку, а тато – травмований жахіттями війни колишній солдат у виконанні Білла Скарсгарда – так і не зміг змиритися з несправедливістю життя та перетворив увесь свій біль на агресивний, мазохістський релігійний фанатизм.
- Оригінальна назва
- Devil All the Time
- Тривалість
- 138 хв
- Прем’єра
- 16 Вересня 2020
- Жанр
- Драма
- Режисер
- Антоніо Кампос
- Актори
- Том Голланд, Роберт Паттінсон, Себастіан Стен, Міа Васіковська
Часом акторська гра настільки яскрава, що однобокість персонажів навіть хочеться пробачити – особливо у випадку Паттінсона.
Серед інших персонажів цієї невеселої історії – наївна богобоязна сирота Ленору (Еліза Сканлен), яка втратила своїх батьків за загадкових обставин, недобросовісний маніпулятивний пастор Тігарден (Роберт Паттінсон) та корумпований шериф Лі Бодекер (Себастіан Стен). Закінчують цей перелік небезпечних, травмованих та загалом нещасних дійових осіб пара серійних убивць – вочевидь, щоб ми не забули, що перед нами саме південна готика. Хоча нам і так про це нагадують в кожному кадрі – якщо не крупними планами липких пирогів, над якими кружляють сонні мухи, то довгими планами зловісних лісів, в яких відчайдушні чоловіки проводять свої криваві ритуали.
Можливо, з роману Поллока вийшла б захоплива та глибока історія про трагедію маленьких містечок американського Мідвесту, в яких плин часу перетворився на безперервний цикл насильства та болю. На жаль, Кампос припускається тієї самої помилки, що і постановник минулорічного «Щигля» – замість того, щоб адаптувати першоджерело, він занадто обережно ілюструє його, не наважуючись інтерпретувати щось самостійно. Виходить похмурий калейдоскоп, у якому дійові особи пролітають занадто швидко, щоб глядач встиг відчути до них якусь симпатію чи хоча б зрозуміти, чому всі жінки тут терплячі та нещасні, а чоловіки – самодеструктивні. Ми змушені пасивно спостерігати за черговими жахливими подіями і відчувати легкий сором за те, що ці трагедії не викликають жодних емоцій, а одна сцена самогубства виглядає навіть трохи безглуздо-комічною. Жахіть просто стає забагато, щоб сприймати їх серйозно – в один момент молодий Арвін навіть зізнається, що його найщасливіший спогад про батька пов’язаний з днем, коли герой Скарсгарда ледь не до смерті забив двох браконьєрів голими руками.
Часом акторська гра настільки яскрава, що однобокість персонажів навіть хочеться пробачити – особливо у випадку Паттінсона, для якого гнусявий екстравагантний пастор стає першим справді неприємним та карикатурним персонажем. Він настільки упивається відвертою мерзенністю свого героя, і настільки ефектно їсть смажені курячі печінки, що на секунду можна забути головну проблему фільму – те, що Тігарден існує лише задля того, щоб робити життя Арвіна ще болючішим. В нього, як і майже у всіх інших другорядних персонажів стрічки, немає ні зрозумілої мотивації (вчинки двох різних героїв пояснюються тим, що вони втратили розум через релігійний фанатизм!), ні переконливої передісторії, ні якихось рис характеру, які були б хоч трохи позитивними. «У світі вистачає поганих покидьків», – любить повторювати герой Голланда. Але поступово складається враження, що незадовго до подій стрічки усі покидьки світу чомусь вирішити переїхати в Огайо – інакше неможливо пояснити таку кількість збоченців, убивць і злочинців на квадратний метр.
Звісно, відсутність розвитку персонажів можна було б пояснити тим, що у режисера просто не вистачило часу, щоб розкрити усі сюжетні лінії роману та глибше дослідити світ своїх героїв. Але складно використовувати цей аргумент, коли Кампос витрачає дорогоцінні хвилини хронометражу на те, щоб декілька разів показувати нам одній й ті самі сцени? Це ще можна було б зрозуміти, якби історія була складною для розуміння, але тут все доволі просто, а історія, попри велику кількість дійових осіб, неочікувано прямолінійна.
«Диявол завжди тут» – красиво (принаймні – в рамках жанру, побудованого на моторошних пейзажах та кривавому реалізмі) знятий та добре зіграний фільм, якому б пішла на користь готовність сценаристів періодично відволікатися від безмежних страждань та гріхів своїх героїв. Чи хоча б проявляти до них якусь банальну емпатію, яка б не дала їм стати аж настільки гротескними. Іншими словами – коли диявол завжди тут, то навіть він перетворюється на фонову декорацію.
+ атмосфера
+ акторська гра
— сценарій
