Бути Чарлі Кауфманом
Поки ми всі втомлено сперечались над сюжетом «Тенета», на Netflix вийшла набагато емоційніша та складніша історія, у центрі якої опинилися майже ті самі запитання – індивідуальне сприйняття часу, страх перед старінням та суб’єктивні світи, які існують в голові кожного з нас. Рецепт найбільш загадкового фільму року виявився простим, але дуже ефектним: берете елементи сюжету напруженого трилера з філософським підтекстом, двох надзвичайно талановитих акторів-тезок – наприклад, Джессі Баклі («Чорнобиль») та Джессі Племонса («Чорне дзеркало») – і пропускаєте все це через призму унікального погляду Чарлі Кауфмана. У результаті виходить I’m Thinking of Ending Things – фільм-пазл, чи навіть скоріше фільм-снігова куля, над якою не обов’язково ламати голову, але яка дасть допитливим глядачам більш ніж достатньо матеріалу для роздумів.
Знаю, «призма унікального погляду» – аж надто драматичне формулювання, за таке треба заздалегідь вибачатися не лише перед редактором, але й перед читачами. Але ось моє виправдання: якщо якісь режисери і заслуговують на те, щоб про них писали з таким пієтетом, то Кауфман – один із них. Це блискучий сценарист («Бути Джоном Малковичем», «Вічне сяйво чистого розуму»), але і не менш талановитий постановник – недаремно Роджер Еберт колись оголосив його режисерський дебют «Нью-Йорк, Нью-Йорк» найкращою стрічкою 2000-х. Але у першу чергу Кауфман залишається дослідником людської свідомості, митцем, який не стільки знімає фільми про особливості нашого мислення, як екранізує сам процес думок.
Знову ж, все це звучить страшенно надумано, але ось у чому проблема – як ще можна говорити про фільм, у якому головні герої меланхолійно сперечаються про пунктуальність поїздів Муссоліні, цитують Полін Кейл, постійно згадують мюзикл «Оклахома!» та обговорюють спадок Девіда Фостера Воллеса? Зрештою, якщо ви хочете отримати від фільму максимально «чисте» враження, такого переліку вам має бути вже достатньо, щоб зрозуміти, чи підійде вам це кіно, і на цьому рецензію можна закрити. Звісно, далі в тексті не буде спойлерів у традиційному значенні цього слова, але специфічна структура фільму та множинність його можливих інтерпретацій змушують задумуватися, перш ніж переказувати хоч якісь крихти сюжету. Хто знає – можливо, деталь, яка мені здалась абсолютно дрібязковою, для когось стане ключем для розуміння всього фільму?
- Оригінальна назва
- I’m Thinking of Ending Things
- Тривалість
- 134 хв
- Прем’єра
- 04 Вересня 2020
- Жанр
- Драма
- Режисер
- чарлі кауфман
- Актори
- Джессі Баклі, Джессі Племонс, Тоні Колетт, Девід Тьюліс
I’m Thinking of Ending Things – фільм-пазл, чи навіть скоріше фільм-снігова куля, над якою не обов’язково ламати голову, але яка дасть допитливим глядачам більш ніж достатньо матеріалу для роздумів.
Але якщо ви все ж хочете дізнатися про стрічку трохи більше, то ось, що я можу зі спокійною совістю розповісти. В основі сюжету стрічки лежить однойменний трилер Єна Рейда – ексцентрична історія про стосунки, яка поступово перетворюється на щось трохи більш зловісне. Головна героїня (Джессі Баклі), яку можливо звати Люсі, і яка можливо вивчає фізику, думає над тим, щоб порвати зі своїм хлопцем, Джейком (Джессі Племонс). Так, Джейк милий, розумний та турботливий, але в їх стосунках щось не так – навіть ритм їх розмов здається напруженим, ніби ось-ось почнеться якась конфронтація. Тим не менше, Люсі погоджується навідатись до батьків Джейка, які живуть на фермі неподалік Нью-Йорку. Всю дорогу туди вона намагається усамітнитися з власними роздумами («я думаю над тим, щоб порвати…», – невпевнено думає вона, роздивляючись сніг за вікном машини), але герой Племонса постійно збиває її, починаючи якісь безглузді розмови про мюзикли та поезію Вордсворта. Як і більшість героїв Кауфмана, Джейк дуже ерудований, але ця вражаюча колекція випадкових, непотрібних фактів – сумнівна заміна самостійному мисленню, переконанням, чи якісь життєвій позиції.
Після довгої, напруженої дороги, протагоністи опиняються на фермі батьків Джейка – в холодному, клаустрофобному місці, зловісність якого блискуче підкреслюється продакшн-дизайном Моллі Гьюз та операторською роботою Лукаша Жаля («Холодна війна»). Не дивно, що трейлер фільму, який Netflix випустив минулого місяця, вперто намагався продати стрічку як ідейного нащадка «Спадковості» Арі Астера – попри те, що Кауфман точно не зняв горор про сатанізм, візуальних паралелей тут вистачає. Згадки про бідолашних овець, які замерзли насмерть, та поросят, яких черв’яки з’їли заживо, дивні скрипучі двері у похмурий підвал, вицвівші шпалери з квітчастими малюнками – усе це створює враження, ніби дискомфорт ось-ось перетвориться на повноцінний жах.
І це я ще не згадала про непередбачуваних батьків Джейка – дивакуватого батька (Девід Тьюліс), який аж надто любить трохи непристойні жарти, і напружену маму (Тоні Колетт), яка заголосно сміється та постійно повторює, який Джейк в них розумний. Якщо цього року і будуть видавати якісь «Оскари», то дуже хотілось би, щоб Тьюліс та Колетт отримали номінації за кращі ролі другого плану – я не можу навіть пригадати, коли актори настільки самовіддано, навіть агресивно налягали на усі дивні особливості своїх героїв.
І все ж, не варто сприймати фільм лише як інтелектуальну вправу, чи лише як приклад сюрреалістичного мистецтва, в якому кожен бачить те, що хоче. На відміну від того самого «Тенета», в якому цікава концепція виявляється важливішою за безпосередню історію, I’m Thinking of Ending Things до останнього залишається цілком щирим роздумом про те, як ми намагаємось будувати стосунки з людьми навколо. Якщо Нолан зняв цілком пристойний шпигунський фільм, який заграє зі складною ідеєю, але працює за всіма правилами жанру, то Кауфман йде протилежним шляхом – використовує кінематографічні засоби для того, щоб дослідити людську природу. Так, часом фільм ледь не перетворюється на горор чи на романтичну комедію, але тут форма ніколи не переважає над змістом, а герої залишаються зрозумілими та людяними навіть тоді, коли сюжет вимагає від них шаблонності.
Зазвичай такі рецензії викликають нетерпляче запитання: «то що цей фільм взагалі хоче нам сказати?» Якщо вам справді потрібні відповіді, то знайте – вони є. Декількох нещодавніх інтерв’ю з Кауфманом цілком достатньо, щоб шматочки пазлу стали на свої місця, а дивні метафори доволі логічно розшифрувались. Але я б радила спочатку просто сісти та подивитися стрічку, не намагаючись прискіпливо аналізувати кожну деталь, а натомість насолоджуючись тим, що є безпосередньо на екрані: чудовою акторською грою, зйомкою Жаля, меланхолійною атмосферою та діалогами, схожими на поєдинки з фехтування. Так, часом це буде відчуття, ніби ви заблукали у чужій підсвідомості, але екскурсія головою Чарлі Кауфмана – точно найкраща поїздка, яку собі можна організувати цієї осені.
+ чудовий сценарій
+ акторська гра
+ операторська робота
— можна не зрозуміти, що взагалі відбувається
