Share, , Google Plus, Pinterest,

Posted in:

Хороший, дикий, український

Перший український істерн, який нам сподобався

Екранізація вже класичної книги від популярного сучасного письменника, 7 років роботи, новачок в режисерському кріслі й амбіційні заяви про «перший істерн». З такими передумовами у «Дикого поля» були лише два варіанти — вистрілити чи провалитися. Картина все ж вибрала свій власний шлях. Попри всі недоліки (яких тут не так багато), вона показує справжні можливості українського. А їх, як виявляється, чимало.

Картина розповідає про Германа — молодого хлопця з Харкова, якого неочікуваний від’їзд брата за кордон змушує повернутися на рідну Луганщину. Там його чекає спадщина від родича: заправка, знайомі з дитинства люди і необхідність захистити бізнес від рейдерського захоплення. А разом з тим визначитися зі своїм життєвим шляхом.

Фільм органічно іронізує над українською дійсністю, стереотипами та життєвими ситуаціями, не переходячи на фарс чи буффонаду.

Порівнювати «Дике поле» з «Ворошиловградом» немає сенсу — творці фільму всіляко відхрещувалися від клейма екранізації, а Сергій Жадан на прес-конференції з нагоди прем’єри жартома дистанціювався як від сценарію, так і від назви. Щоправда, попри усі спроби вийти з тіні першоджерела, фільм не може позбутися свого книжкового минулого — про це постійно нагадує закадровий голос, який у більшості випадків говорить на філософські теми, але раптово зникає після першої третини стрічки. Десь тоді ж картина втрачає темп, переходячи з динамічної історії до повільного ланцюжка подій, який дуже неспішно веде глядача до фіналу і здається, що от-от розірветься. Як результат, темп картини падає і ближче до кульмінації починаєш відверто нудьгувати, поки динаміка раптово не прискорюється. Така аритмія аж ніяк не йде на користь картині, стаючи її ахіллесовою п’ятою.

Окрім сценарію у «Дикого поля» проблем особливо немає, що суттєво відрізняє його від великого пласту сучасного українського кінематографу. Попри невдачу з центральною сюжетною лінією, більшість діалогів хочеться хвалити, а часом навіть і цитувати. Те саме стосується і гумору — фільм органічно іронізує над українською дійсністю, стереотипами та життєвими ситуаціями, не переходячи на фарс чи буффонаду. Щоправда часом стрічці Лодигіна починає заважати юнацький максималізм, тож діалоги деяких персонажів іноді надто сильно переповнюються пафосом і бажанням сценаристів додати у них максимальну кількість життєвої мудрості. На щастя, це швидко минає.

96 хв / ХРОНОМЕТРАЖ
8 листопада 2018 / ПРЕМ’ЄРА

істерн ЖАНР

РЕЖИСЕР:
Ярослав Лодигін

СЦЕНАРІЙ:
Наталія Ворожбит
Ярослав Лодигін
Сергій Жадан

В РОЛЯХ:
Олег Москаленко
Володимир Ямненко
Олексій Горбунов
Руслана Хазіпова
Георгій Поволоцький
Євгенія Муц
Ігор Портянко

ПРОКАТЧИК:
MMD

У «Дикого поля» всі шанси стати культовим — нетривіальні персонажі, влучні репліки і дуже філософський фінал.

Якщо «Браму» (яку ми завзято хвалили), на собі витягнула Ірма Вітовська, то у випадку «Дикого поля» акторський вклад розділений куди справедливіше — зі своєю роботою чудово справились як дебютанти, так і метри. Особливо хочеться виділити Володимира Ямненка в ролі Кочі, Георгія Поволоцького, який зіграв Травму, та Ігора Портянка в образі Ніколая Ніколаіча — в українському кіно давно не було таких яскравих персонажів.

Щоправда і гумор, і діалоги, і акторська гра сприймалися б не так яскраво, якби не тандем режисера та оператора. Ярослав Лодигін та Сергій Михальчук примудряються не просто показати події початку 2010-х, але й передати атмосферу луганських степів, дуже органічно працюючи з сеттінгом. Для цього застосовуються усі доступні інструменти — довгі й протяжні плани пейзажів, що нагадують про «Справжнього детектива», сонячні проблиски у кадрі, купання у річці, розмови героїв про риболовлю та прогулянки серед соняхів. Не дарма картину вирішили знімати саме в Старобільську, де народився Сергій Жадан і де відбувається дія книги.

Найбільш контроверсійною частиною «Дикого поля» залишається саундтрек.

Окремо варто відзначити роботу з кадром — чи не вперше в українському масовому кіно камера не просто знімає акторів, а допомагає в передачі емоцій. Особливо Лодигіну подобаються крупні плани, які він використовує дуже вдало. З одного боку, такий прийом відсилає до класичних вестернів Серджио Леоне (не дарма «Дике поле» називають істерном), а з іншого — такі екстремальні ракурси допомагають передати напругу між персонажами. Не можу не відзначити, що таке рішення було вкрай ризиковане для українського кіно, адже без хорошої акторської гри крупний план скоріше виступає елементом комедії.

Найбільш контроверсійною частиною «Дикого поля» залишається саундтрек. Робота Юхима Чупахіна з усіх сил працює на атмосферу, у той же час залишаючись дуже еклектичною підбіркою музики без єдиного наріжного мотиву. У фільмі звучить джаз, італійське диско, українське етно і навіть індійські мотиви. Це, звичайно, не дуже добре, але чи багато ви пам’ятаєте картин, де звуковий ряд так натхненно намагався доповнювати картинку? Я — ні.

Такий дуалізм характеризує весь фільм. Величезна амбіційна ноша де-не-де все ж зламалася під власною вагою, але показала, що в Україні є кому режисувати, знімати, і навіть писати хороші, не пластикові, діалоги. У «Дикого поля» всі шанси стати культовим — нетривіальні персонажі, влучні репліки і дуже філософський фінал. Що тут сказати, не часто після перегляду українського фільму з’являються думки про світло в кінці тунелю. А тут воно ще й з теплими барвами луганського сонця.

Ratings in depth

  • #ВпередІВгору
8 10

Review overview

Summary

Ratings in depth

  • #ВпередІВгору
8 10