«Перрі Мейсон: Розділ 8»
Перший сезон «Перрі Мейсона» закінчився саме так, як і мав би – доволі оптимістично, але не забуваючи про свій фірмовий реалізм. Фанати детективних історій отримали логічну та зрозумілу розв’язку. Любителі оригінальних оповідань Ерла Стенлі Гарднера напевне оцінили відсилки до «справжнього» «Перрі Мейсона». А ось суворі скептики, яким давно остогидли кліше з юридичних драм, мали зрадіти тому, що хоч раз в історії кіно адвокат не зміг досягнути правосуддя, виголосивши пристрасну промову. Давайте детальніше обговоримо усі сюжетні повороти фінальної серії та з’ясуємо, на що чекати від наступного сезону «Перрі Мейсона». Адже він точно буде – восьмий епізод шоу отримав одні з найкращих рейтингів цього сезону для HBO.
Перрі Мейсон і справа шаблонного зізнання посеред судової зали
Початок восьмої серії складно відрізнити від будь-якого епізоду «Перрі Мейсона» 1960-х: рішучий адвокат з палаючими очима емоційно допитує у судовій залі підозрілого свідка, який ось-ось заплутаєтся у власних словах та видасть щось надзвичайно важливе. Як і глядачі, що напружено сидять перед телеекранами, головний герой чудово знає, що якраз цей наляканий свідок і є тим поганцем, який скоїв загадковий і заплутаний злочин. Ось тільки як змусити його зізнатися? Відповідь очевидна – на антагоніста треба чимдуж сильніше тиснути! Тож в хід йдуть усі інструменти кіношного юриста: суворо насуплене чоло, різка іронія, оманлива гра в дурника, неочікувані докази та палка, майже агресивна промова, яка остаточно переконає злочинця в тому, що йому нема куди відступати.
Герой Метта Різа допитує детектива Енніса саме так – експресивно розмахуючи руками, гнівно вигукуючи звинувачення та віртуозно керуючи емоціями шокованих присяжних. Навіть слизький окружний прокурор Барнс не знає, як зупинити талановитого молодого адвоката – він лише насуплено сидить за своїм столиком та роздратовано намагається заперечувати Мейсону. Ось-ось гру буде завершено – Енніс все ще гарчить у відповідь на запитання Перрі, але в його очах вже читається бажання капітулювати.
Але ось раптом встає Бергер, помічник окружного прокурора. «Перрі, так не вийде», – каже він. «Ніхто ніколи не зізнається під час суду». І ось так просто розпадається вся ілюзія – звісно, шоураннери серіалу занадто люблять реалізм, щоб вирішити головну проблему сезону за допомогою настільки шаблонного сценарного ходу.
You Can’t Always Get What You Want...
Головний урок цього сезону для самого протагоніста – ще, що неможливо отримати цілковиту перемогу. Так, йому не вдається змусити Енніса зізнатися у своїх злочинах, зате Делла підказує, як врятувати бідолашну Емілі Додсон від шибениці. Рішення виявляється максимально простим, але ефективним – Перрі просто дає розбитій горем матері слово, і їй вдається переконати хоча б частину присяжних у своїй невинуватості. І цього достатньо, адже задача адвоката – не довести, що його клієнт не скоїв нічого поганого. Його робота – завадити прокуророві переконати присяжних в тому, що обвинувачений точно, поза усіляким сумнівом скоїв злочин.
Слова Емілі (і вже трохи менш впевнена, але емоційна промова Мейсона) виконали свою роль – змусили декількох присяжних засумніватися у тому, що місіс Додсон мала якийсь стосунок до викрадення свого сина. Так, тут також зіграв свою роль герой Шаї Вігема – виявляється, він підкупив одного з присяжних, хоча в результаті це виявилось зайвим. Зрештою, журі так і не вдалось видати судді однозначний вердикт, а значить – справу закрили.
Так, це була не так перемога, про яку мріяв Мейсон, але що зробиш. Часом доводиться змиритися з тим, що усіх злочинців не спіймаєш, і світ ніколи не стане ідеально-справедливим. Можливо, це суперечить ідеям самого Ерла Стенлі Гарднера, але чудово вписується у нуарну естетику та філософію серіалу. У такі моменти радієш, що шоуранери свого часу передумали наймати у якості сценариста Ніка Піццолатто («Справжній детектив»), відомого своїми абстрактними розв’язками, в яких мало місця для реалізму.
...But You Get What You Need
І все ж, попри те що перша судова справа Перрі завершилась не настільки тріумфально, як би хотілось глядачам, якась справедливість у цьому похмурому світі існує. Кожен з персонажів отримує те, що йому справді потрібно. Пол Дрейк нарешті ефектно йде з поліції (ось він – головний момент катарсису в цьому сезоні!), святкує народження свого сина та остаточно влаштовується приватним детективом в юридичній конторі Мейсона. А ось детектива Енніса тим часом безцеремонно топлять в міському басейні його колишні соратники – ось такою жорстокою буває карма. Піт, за якого я трохи побоювалась протягом всього сезону, переходить на постійну роботу в офіс Гамільтона Бергера – амбітного юриста, який найближчим часом точно стане новим окружним прокурором.
Мейсон втрачає свою родинну ферму, зате вже цілком офіційно отримує власний офіс та очолює юридичну фірму «Мейсон і Партнери». Ось тільки назву скоро доведеться змінити, адже Делла записалась у вечірню школу на курси з права, і ось-ось стане повноцінним адвокатом та діловою партнеркою Перрі. Емілі змирилась зі смертю свого сина, але знайшла нову надію в дитині, яку «знайшли» Бьорді та сестра Еліс (до речі, сама проповідниця нарешті отримала трохи спокою та анонімності). Тож травми минулого тепер точно залишились в минулому.
А ось майбутнє обіцяє бути цікавим – щойно Перрі та Делла домовляються про майбутнє партнерство, як на порозі їх офісу з’являється нова клієнтка, класична «фатальна жінка» на ім’я Єва Гріффін. Фанати Гарднера точно оцінили цю відсилку – пані Гріффін була клієнткою Мейсона в його першому оповіданні, «Справі оксамитових кігтів». Дуже сумніваюсь, що другий сезон буде адаптацією цього твору, але вже не можу дочекатися щоб побачити, як саме сценаристи вплітатимуть елементи цього сюжету в загальну історію.
Зрештою, «Перрі Мейсон» виявився чи не найкращим серіалом цього літа – і в плані сюжету, і в плані режисури та акторської гри. Знаю, деяким глядачам він здався аж надто меланхолійним та медитативним, але це справді один з еталонних прикладів проєктів HBO. Аж шкода, що про нього так мало писали у пресі – можливо, в простіші часи він міг би заробити собі славу нового «Справжнього детектива». І таке порівняння було б цілком виправданим.
