«Відмотати у 1921»
Минулого жовтня на американському телебаченні сталось дещо надзвичайно важливе – в ефір вийшов прем’єрна серія «Вартових» каналу HBO. Цей епізод запам’ятався глядачам і неочікуваною інтерпретацією ідей Алана Мура від Деймона Лінделофа, і новими героями та інтригуючими загадками, але його найголовнішою особливістю було сміливе зображення різанини у містечку Талса. Трагічні події 1921 року, під час яких загинуло близько 300 людей (переважно темношкірих) вважаються одним із найбільш жахливих проявів расової нетерпимості в історії США. Але ось парадоксальний факт – до 2019 року про них чули не так багато американців, не кажучи вже про мешканців інших країн. Історичні підручники (особливо у південних штатах) нерідко сором’язливо замовчують масштаби цих погромів, і навіть деякі мешканці самої Талси уперше дізналися про події столітньої давності лише завдяки серіалу HBO.
Цього року HBO знову підняв тему расових заворушень в Оклахомі, але вже в серіалі «Країна Лавкрафта». Звісно, це чудово, що про ці жахливі події говорять дедалі більше, але складно уникнути порівнянь між сценарієм Лінделофа та Міші Грін. Розповідаємо, чи вдалось «Країні Лавкрафта» адекватно зобразити трагедію 1921 року, та як любов до емоційності заважає серіалу реалізовувати свій потенціал.
Дорога у пекло
Якщо «Вартові» занурювали нас у криваві заворушення в Талсі без будь-яких попереджень чи пояснень, то «Країна Лавкрафта» довго аргументує, чому ж нашим героям треба повернутися у часі саме у той рік. У минулому епізоді капітан Ланкастер наклав на юну Діану лячне прокляття, і хоча Крістіна допомагає протагоністам, її чари лише дозволяють ненадовго зупинити дію злої магії. І все ж, Аттікус погоджується заплатити за таку послугу надзвичайно високу ціну – антагоністка вимагає, щоб він повернувся разом з нею в Ардем та допоміг з ритуалом, який зробить Крістіну безсмертною, а його вб’є.
Єдиний спосіб назавжди знищити прокляття та гарантовано врятувати дівчину – знайти Книгу Імен, яку пращурка Тіка украла у Тайтуса Брейтвайта. Останнє відоме місцезнаходження могутнього артефакту – Талса, 1 червня 1921 року. Вночі 31 травня натовпи білих мешканців міста нападуть на заможній афроамериканський район Грінвуд (також відомий як «чорна Волл-стріт»), почнуть обстрілювати приватні будинки та підпалювати контори темношкірих бізнесменів, і до обіду наступного дня від кварталів залишаться руїни. Близько 10000 темношкірих мешканців Талси залишаться бездомними, майже 1000 людей потрапить у лікарні, а книга Брейтвайта назавжди зникне у вогні.
Звісно, герої могли б спростити собі задачу та викрасти книгу заклять, скажімо, незадовго до початку расових бунтів. Але це могло б порушити часово-просторовий континіум, тож найбільш безпечний (і емоційний) варіант – забрати книгу за хвилини до того, як вона згорить разом з будинком Фріменів. Провідником у цій ризикованій місії стає Іпполіта, яка дуже вчасно повертається зі своїх подорожей мультивсесвітом. Хоча у реальному вимірі вона зникла лише на декілька днів, для неї пройшли десятиліття (чи навіть століття), і тепер ця звичайна домогосподарка чудово знається на магії, науці та подорожах у часі. А головне — вона вже зрозуміла, що ж насправді трапилось з її чоловіком, тож протагоністам вдається уникнути принаймні однієї незручної розмови. Хоча їх все одно вистачає: Тік дізнається, що дядько Джордж насправді був його татом, а Леті змушена розповісти про свою вагітність.
Травми минулого
Як і «Вартові», «Країна Лавкрафта» використовує події у Талсі як фон для дослідження психологічних травм героїв, і соціальної несправедливості, яка формує їх життя. Візьмемо до приклада бідолашного, самодеструктивного Монтроуза Фрімена. Так, тата Аттікуса дуже складно назвати приємним чоловіком, але його сюжетна лінія чудово зображує феномен токсичної маскулінності, доволі поширений серед афроамериканського населення. Монтроуз ненавидить самого себе, регулярно виливаючи цю злість на сина і у цьому епізоді ми дізнаємося, звідки ростуть ноги його агресії. Виявляється, його регулярно бив тато-гомофоб — це не надто оригінальний сюжетний хід, але, на жаль, дуже реалістичний.
Замість того, щоб розірвати цей цикл домашнього насильства, Монтроуз щиро вважає, що «заслужив» знущання батька — і так само знущається над власним сином. Це складна і неоднозначна сюжетна лінія — попри те, що сценаристи точно не виправдовують Монтроуза і не змушують Тіка миттєво його пробачити, у цій серії знаходиться місце для надзвичайно зворушливої сцени між героями. Взагалі, «Країна Лавкрафта» постійно балансує між неочікуваною щирістю та передбачуваним, навіть трохи показовим драматизмом. Деякі моменти у серіалі, попри важливий підтекст, виглядають вже надто ціленаправлено-символічними — так, ніби для сценаристів посил шоу важливіший за безпосередню історію. І тут знову напрошуються порівняння з «Вартовими» — на жаль, Міші Грін складно поєднувати захопливий сценарій з політичним підтекстом так само вдало, як Лінделофу. Хоча це не робить «Країну Лавкрафта» поганим серіалом, а скоріше вчергове показує, наскільки рідкісні історії рівня «Вартових».
Книга імен
«Країна Лавкрафта» було б трохи легше пробачити надмірний драматизм, якби він залишав трохи більше простору для реалізму. І ні, я тут не про реалізм у значенні «менше космічних монстрів та магії, більше буденних проблем», а скоріше про логіку поведінки героїв. З точки зору драматургії, рішення відправити Монтроуза у власне минуле працює чудово – історії про його трагічне перше кохання майже достатньо, щоб на хвилину пробачити персонажу неврівноваженість та жорстокість. Але який сенс у подорожі героя? Він вочевидь травмований минулим і не надто допомагає героям, які ледь не щохвилини повторюють, що часу обмаль, і Діану треба негайно рятувати. Усім було б набагато простіше, якби Монтроуз просто намалював їм карту Талси, сказав, коли батьків не буде вдома, і залишився у рідних 1950-х. Або принаймі якби Тік постійно не відволікався на довгі емоційні розмови з татом – так, стосунки між дітьми та батьками це важливо, але їх можна вирішити і вдома.
Та й згадайте драматичну (і болісно повільну) ходу Леті! Я розумію, що це дуже круто виглядає, коли невразлива героїня сміливо йде палаючим містом, але яким чином сценаристи знову забули про те, що протагоністи поспішають? Звісно, Іпполіті вдається протримати портал відкритим, і уся команда повертається разом з Книгою у 1950-ті, але складно сприймати місію героїв як щось нагальне, коли самі сценаристи цей факт вперто ігнорують.
«Країна Лавкрафта» ось-ось дійде до свого фіналу – смертельного протистояння між Крістіною Брейтвайт та темношкірими протагоністами серіалу. Залишається сподіватися, що сценаристи зуміють побудувати логічне завершення цієї історії, але поки до них є запитання – наприклад, я досі не можу зрозуміти, як ми маємо ставитися до героїні Еббі Лі. З одного боку, це жорстока привілейована жінка, яка маніпулює іншими героями, і планує холоднокровно вбити Аттікуса заради власної вигоди. З іншого – шоуранери чомусь вирішили додати Крістіні неоднозначності, змінивши стать антагоніста (у книзі персонажі протистояли сину Тайтуса Брейтвайта), та постійно роблячи акцент на несправедливості, з якою героїня стикалась до смерті батька.
У наступній серії:
