«Темні матерії» від HBO: огляд шостої серії
Нову адаптації «Темних матерій» Філіпа Пулмана можна було б назвати справді якісною – акторська гра тут не викликає жодних запитань, оператор Джастін Браун створює динамічну, напружену атмосферу, яку вдало підкреслює дизайн локацій та костюмів. Але з кожним новим епізодом все складніше ігнорувати головну проблему серіалу – шоуранери досі не зрозуміли, що робити з деймонами. У п’ятій серії це призвело до того, що найемоційніша смерть у першій частині франшизи перетворилась на чергову сумну сцену. У шостій – невчасно зменшило драматичну напругу та послабило центральний конфлікт.
Розповідаємо, чого не вистачило новому епізоду «Темних матерій» та що ви могли пропустити під час перегляду.
Хрестовий похід Магістеріуму
Серіал ще з самого початку доволі прозоро натякав на те, що головними антагоністами будуть члени Магістеріуму – тиранічної релігійної організації, яка усіма силами намагається контролювати мешканців світу Ліри. У шостому епізоді ми нарешті зрозуміли, чого ж саме прагне ця інституція, та чому її працівники викрадають посеред вулиць міста дітей. Як виявилось, ідеологія Магістеріуму стверджує, що діти є невинними створіннями, аж поки вони не починають дорослішати – причому, спотворюють їх розум не якісь вроджені особливості, зовнішні сили. Згідно з цією теорією, коли діти досягають пубертату, деймони починають схиляти їх до непристойних думок, і через це на підлітках осідає той самий Пил – загадкова космічна субстанція, яку Магістеріум вважає джерелом усього зла. Тож спеціальний підрозділ релігійного уряду намагається «врятувати» дітей від гріхопадіння, і вигадав для цього експериментальну процедуру.
Для того, щоб уберегти молодь від Пилу, «жерці» вигадали спеціальний апарат, який назавжди розриває зв’язок між дитиною та її деймоном. Щоправда, поки ці досліди завершуються не надто успішно – «відрізані» піддослідні втрачають волю до життя, впадають у кататонію чи просто вмирають. Але працівники лабораторії Больвангар переконані, що всі ці жертви варті омріяної мети – майбутнього, в якому людство вільне від гріха. Для всіх інших Больвангар виглядає трохи прозаїчніше – вони бачать в похмурій будівлі концтабір, у якому безпричинно катують дітей. Можливо, Магістеріум мав би трохи більшу підтримку, якби хоч хтось міг підтвердити, що Пил справді змушує людей страждати чи жити поганим життям, але щось усі дорослі виглядають цілком щасливими, а їх деймони ніби не закликають до чогось надто жахливого.
Матері та доньки
Потрапивши до Больвангару, Ліра (Дафна Кін) миттєво знаходить свого давнього друга Роджера, дізнається жахливу правду про «відрізаних» дітей та придумує план втечі. На жаль, працівники закладу теж не дурні – вони відразу звертають увагу на дівчинку, яка підозріло перешіптується з іншими, та відправляють героїню на негайну операцію. Рятує Ліру її мати – місіс Коултер (Рут Уілсон) якраз приїхала у лабораторію, щоб оцінити прогрес. Попри те, що героїня Уілсон нібито щиро вірить у ідеї Магістеріуму та з ентузіазмом стежить за експериментами над дітьми, побачивши у клітці власну доньку, вона кричить від жаху та блискавично витягує Ліру з апарату.
Як завжди, натяки на минуле місіс Коултер виявляються найцікавішим аспектом епізоду – складається враження, що ця жінка шкодує про позашлюбні стосунки з батьком Ліри, але відмовляється визнавати власну провину. Замість цього, вона усіма силами підтримує шалений план Магістеріуму та переконує усіх навколо в тому, що все це трапилось через страшний вплив Пилу. Принаймі аж поки експерименти не починають стосуватись її близьких. Взагалі, героїня Рут Уілсон з кожним епізодом стає все більш цікавою – в неї є риси справжнього психопата, але у той же час вона щиро любить (по-своєму, так) Ліру та намагається вберегти її від Магістеріуму.
Та нашій протагоністці не треба допомога жорстокої матері – героїня обдурює Коултер та тікає від неї. І дуже вчасно – цигани якраз дістались Больвангару та розпочали свою рятувальну операцію. Завдяки їм Ліра знову опинилась на волі та продовжила свій шлях до батька. Утім, перш ніж вони з Лі Скорсбі (Лін-Мануель Міранда) встигли далеко залетіти на повітряній кулі, невідомі нападники витягли дівчину з дирижабля та потягнули на землю.
Відрізані
Як я вже писала у попередньому рекапі, головна проблема «Темних матерій» – те, що нам занадто рідко показують емоційний контакт між людьми та їх деймонами. Так, проблема частково виникла через бюджет серіалу – якби кожному персонажу довелось малювати тварину-напарника, який був би постійно у кадрі поряд зі своїм власником, то довелось б витратити небачені суми. Але відсутність деймонів у більшості сцен викликає дивне почуття – ми не бачимо візуальної різниці між відрізаними дітьми та їх «нормальними» однолітками. Під кінець шостої серії відбувається дуже смішний діалог, який мав би бути цілком емоційним – Ліра питає в однієї з медсестер Больвангару, як звали її деймона. Сцена мала б бути трагічною – протагоністка змушує холодну працівницю медичного центру згадати про втрачену душу, і та раптом усвідомлює, що Магістеріум з нею зробив. Біда в тому, що медсестра виглядає так само, як і будь-який інший другорядний персонаж серіалу і ми навіть не звертаємо увагу на те, що поряд з нею немає деймона. Ліра так само могла б звернутись до десятка інших героїв, з якими, за сценарієм, усе добре.
Такі дрібні сцени псують усе враження – налякані діти не притискають своїх деймонів та не намагаються їх втішити, тож чому ми маємо переживати, що вони їх колись втратять? Чи не можна було замінити мальованих звірів на декілька папуг, котів чи собак, які б просто бігали десь на задньому фоні? Чи просто зняти пару крупних планів, у яких герої гладили б якихось милих маленьких звірят? А головне – де хімія між Лірою та Пантелеймоном? Я ще розумію, чому шоуранери вирішили зекономити на деймонах другорядних персонажів, але стосунки головної героїні та її душі мали б бути центром цієї історії. Навіть якщо зображувати обійми Ліри та Пана виходить задорого, то можна було б підкреслити їх любов одне до одного за допомогою діалогів. Наприклад, після того, як міссіс Коултер рятує доньку від колег, протагоністка мала б ридати від шоку та думки про те, що вона могла втратити Пантелеймона. Принаймі так було у книзі. Я не стверджую, що кожна сцена має відповідати канону, але якщо якісь аспекти роману викликали у читачів емоційну реакцію, то дивно змінювати їх під час екранізації.
Зате один приємний сюрприз у шостому епізоді все ж був – нам показали батька Уілла Перрі, якого зіграв Ендрю Скотт («Шерлок», «Флібег»)!
