Привіт з 2000-х: як я передивилась дві частини «Секса і міста» і ледь не втратила розум
Ну добре, почну з невеликого зізнання – я ніколи не була повноцінною фанаткою «Секса і міста». Тільки не кидайтесь в мене камінням! Так, я його дивилась, і чудово усвідомлюю культурний вплив серіалу – настільки, що навіть написала про нього матеріал – але пригоди Керрі та її подруг завжди були для мене чимось трохи далеким та застарілим. Можливо, це питання віку – як і більшість моїх подруг та однокласниць, у старшій школі та на перших курсах університету я просто віддавала перевагу новішій «Пліткарці» чи «Справжній крові». «Секс і місто» було на слуху, але скоріше як серіал, який дивились наші мами чи трохи старші знайомі.
Спроби оцінити шоу вже з професійної точки зору теж не справили враження – попри революційне на той момент зображення жінок, зараз пригоди трохи зманіжених заможних американок виглядають скоріше смішними. Керрі, наприклад, ніби-то побудувала кар’єру на сміливих та провокативних колонках про секс, але не може змиритися з існуванням бісексуальних людей, і з жахом реагує на доволі поширені сексуальні фантазії. І це при тому, що в одному з сезонів її близька подруга раптом починає зустрічатися з жінкою!
Тож «Секс і місто» залишалось для мене чимось на кшталт коньяку – не зовсім на мій смак, але якщо його так люблять Джей-Зі та мільйони поважних жінок, то щось в цьому напевне є. Можливо, наша редакція ніколи б і не взялась за матеріал про повнометражні продовження серіалу – та патрони проголосували за те, щоб ми випустили класичну рецензію на кінопродовження франшизи. Тож довелось відкладати усі справи та негайно сідати за перегляд двох стрічок, які викликають ненависть навіть у найбільш відданих фанатів Керрі Бредшоу.
Якщо серіал показував важливість любові до себе, то фільм ніби розхвалює якийсь напрочуд агресивний егоїзм.
Частина перша: скажене весілля
Вже з самого початку першої стрічки стає зрозумілим, що сиквели точно не будуть більш прогресивними чи сміливими за оригінальний серіал. Навпаки – здається, ніби режисер Майкл Патрік Кінг вирішив взяти з шоу усе найгірше, і довести його до абсурдного максимуму. Консервативні стереотипи щодо стосунків, банальні труїзми, які нам видають за неочевидну мудрість, крикливі костюми, яким не місце навіть у ранніх 2000-х, і всеохопний, шалений матеріалізм – вже від перших двадцяти хвилин фільму йде обертом голова.
Здається, одна з (багатьох) проблем фільму – те, що сценаристи не хотіли сильно псувати гепі-енд, який був у фіналі шостого сезону, і їм доводилось придумувати героїням проблеми на рівному місці. Так, містер Біг та Керрі тепер разом, але треба ж драма – тому давайте вони раптом почнуть планувати весілля, яке (чомусь) відразу внесе у їх стосунки напругу. Розумію, що великі події на кшталт одруження і справді можуть викликати конфлікти, але як усі ці сорокарічні люди провели більшу частину свого життя у різноманітних стосунках, і так і не навчились комунікувати? Усі сварки та непорозуміння виникають з повітря – замість того, щоб обговорювати спільне майбутнє чи вже наявні проблеми, герої просто… роблять щось. Тікають з власного весілля, спонтанно зраджують партнерам, викидають мобільні телефони в океан чи купують пентхауси – всі ці дії відбуваються лише тому, що цього вимагає сценарій.
Я завжди намагаюсь відстоювати думку, що в шаблонно «жіночих» історіях немає нічого поганого – часом справді хочеться подивитися щось легковажне та мрійливе. І часом якраз такі стереотипно дівчачі комедії виявляються недооціненими шедеврами – взяти хоча б «Нетямущих», чи «Блондинку в законі», яка насправді є важливим феміністичним маніфестом 2000-х. Але «Секс і місто» змушує мене почуватись старим комуністом, якому показали карикатуру на меркантильний західний світ, і який тепер нервово наливає собі корвалол і тримається за серце. Керрі, тобі сама Вів’єн Вествуд (панк-ікона, легенда світу моди, дівчина менеджера Sex Pistols) особисто надсилає весільну сукню, а ти навіть не виглядаєш здивованою? Якщо серіал показував важливість любові до себе, то фільм ніби розхвалює якийсь напрочуд агресивний егоїзм.
Другий суттєвий недолік фільму – те, що тут дуже дивна драматургія. Центральний конфлікт відбувається у першій третині історії, а далі сценарій перетворюється на серії коротких замальовок, які ледь-ледь пов’язані між собою. Після невдалої спроби одружитися з містером Бігом, Керрі опиняється на мексиканському курорті (найважливіша подія там – напад діареї у Шарлотти), а потім ще півфільму ходить Нью-Йорком, наймає особисту асистентку, чомусь конфліктує з Мірандою, сумно зустрічає Новий Рік, довго-довго перебирає одяг у гардеробі… А потім сценаристи раптом згадують про те, що в них закінчується хронометраж, і усі проблеми героїв раптом вирішуються. Яка мораль усієї цієї історії? Я не знаю. Я досі намагаюсь зрозуміти, навіщо фріланс-журналістці, яка пише одну (!) колонку на тиждень та працює з дому, взагалі потрібна особиста асистентка.
Але є одне сподівання – що друга частина не зможе бути суттєво гіршою чи менш логічною за те, що я щойно подивилась.
Частина друга: знову за старе
Ні, я помилялась. Друга частина «Секса і міста» справді гірша за першу! Героїні не засвоїли жоден з уроків попередньої частини, їх проблеми не стали серйознішими, і співпереживати їм ще складніше. Здавалось би, які можуть бути турботи в заможних, щасливо одружених людей, які живуть у центрі Нью-Йорка, працюють на улюблених роботах (або взагалі не працюють), і цілими днями п’ють коктейлі та купують нові сукні? Можливо, їм не дають спокою глибині емоційні конфлікти? Ну, щось таке – Керрі непокоїться, що Біг не завжди хоче вечеряти в ресторанах, а часом (о жах!) замовляє їжу додому.
Якщо ви раптом не дивились цей фільм, або задля самозбереження репресували усі згадки про нього, то я цілком серйозно. Центральний конфлікт фільму виникає через те, що п’ятидесятилітній чоловік головної героїні періодично хоче вечеряти вдома, і має неповагу їсти тейк-аут, а не кликати її на чергове романтичне побачення. У той же час, коли вона все ж вмовляє його піти на якусь голлівудську прем’єру, він сміє розмовляти з іншими гостями та весело проводити час! Посунься, Кен Лоуч, в нас тут справді серйозна драма. У решти протагоністок проблеми не менш масштабні – Шарлотта, наприклад, відчуває дискомфорт через те, що фігуриста молода няня її дітей не любить носити бюстгальтер, і жінці здається, що це якось зашкодить її шлюбу. Здавалось би, такі проблеми можна було б легко вирішити – просто поговорити зі своїми партнерами та знайти компроміс. Але, як ми вже зрозуміли з попередньої частини фільму, компроміси чи раціональні розмови строго заборонені у світі Керрі Бредшоу. Тож героїням залишається лише одне – сісти на розкішний літак та (чомусь) поїхати у Об’єднані Арабські Емірати.
Теоретично, ми могли б отримати цілком цікаву історію про подружнє життя – зрештою, «Секс і місто» роками досить непогано піднімало контраверсійні питання на кшталт абортів, жіночої тілесності, боротьби зі старінням та найбільш різноманітних проблем у стосунках. Що заважало сценаристам використати той самий сміливий підхід тут? На жаль, щось точно стало на заваді, тож замість щирого дослідження стосунків пятидесятирічних жінок ми отримали катастрофічно погану комедію про конфлікті культур. Недолугий продакт-плейсмент, абсурдні костюми та ціле море стереотипів — і жодного хорошого жарту.
Усі сцени протагоністок в Об’єднаних Арабських Еміратах (насправді, їх знімали у Марокко) викликають почуття іспанського сорому – героїні, які колись здавались прогресивними та цікавими, перетворюються на карикатурних американських туристок. Вони вперто відмовляються носити у строгій мусульманській країні хоч більш-менш закритий одяг, показово кривляться, пробуючи арабську каву, і розглядають місцевих, ніби це екзотичні тварини. Третій акт фільму, який вочевидь планувався як дуже непродуманий феміністичний маніфест, жахає ще більше. Саманту арештовують за те, що вона привселюдно цілувалась з якимось чоловіком, і попри те, що їй неодноразово пояснювали законодавство цієї країни, жінка влаштовує скандал. Коли її звільняють, але просять залишити готель (або самій за нього заплатити, який жах!), героїня демонстративно розмахує презервативами посеред людної площі, та на все горло верещить про те, що вона займається сексом. Згодом протагоністок рятує група мусульманських жінок, які, виявляється, теж цікавляться модою та мріють жити у Нью-Йорку. Не знаю, чи ця сцена мала бути надихаючою, але тут можна побачити хіба що дуже сумнівний підтекст.
«Секс і місто» стало культовим серіалом завдяки тому, що показував історії з життя дуже різних жінок – попри те що у центрі сюжету були дуже заможні білі американки, шоу вдалось захоплювати набагато ширшу цільову аудиторію. І якраз це повнометражні сиквели не враховують. Звісно, героїні не мають бути ідеальними – «Флібег» блискуче показує нам невротичну, самозациклену жінку, яка впевнено йде шляхом самодеструкції. Але приємно відчувати, що сценаристи не просто змальовують стереотипних істеричних жінок, а намагаються зрозуміти, що стоїть за усіма цими помилками, сумнівами та ірраціональними вчинками. У випадку фільмів «Секс і місто» складається враження, ніби сценаристи бачили жінок лише на телеекранах, і щиро вважають, що ті цікавляться лише дорогим одягом, романтичними побаченнями та розкішними квартирами.
Центральний конфлікт фільму виникає через те, що п’ятидесятилітній чоловік головної героїні періодично хоче вечеряти вдома, і має неповагу їсти тейк-аут, а не кликати її на чергове романтичне побачення. Посунься, Кен Лоуч, в нас тут справді серйозна драма.
