Містифікація та старий Голлівуд: правда і вигадка у фільмі «Манк» Девіда Фінчера
Якщо ви подивилися нову стрічку Девіда Фінчера і у вас залишилися запитання, то не дивуйтесь – кількість історичних особистостей та напівпрозорих конфліктів у фільмі справді може трохи дизорієнтувати. Розповідаємо, що ж з цього всього було правдою, чому навколо авторства «Громадянина Кейна» досі ведуться суперечки, і яким був справжній Герман Манкевич.
Почнемо з головного – чим був відомий Манкевич?
Девід Фінчер доволі точно передає основні події у житті Германа Дж. Манкевича (Гарі Олдман) – у фільмі згадується, що майбутній співсценарист «Громадянина Кейна» розпочинав свою кар’єру як театральний критик та драматург. У 1926 році Манкевич, як і багато театральних діячів того часу, вирушив на Захід, щоб спробувати свою удачу в Голлівуді. На той момент великі студії активно заохочували успішних (чи хоча б багатообіцяючих) драматургів спробувати себе у кіно – після появи звуку, кіноіндустріям різко знадобились люди, які могли б писати хороші діалоги.
Манкевич доволі швидко став успішним сценаристом і чимось на кшталт локальної легенди – у першу чергу завдяки своєму саркастичному почуттю гумору та любові до випивки. Але прославився він насамперед завдяки роботи над сценарієм до «Громадянина Кейна» Орсона Веллса – фільмом, який дуже часто називають «можливо, найкращою стрічкою в історії західного кіно». Картина була останнім спільним проєктом Веллса та Манкевича – після роботи над фільмом чоловіки чомусь посварились, і доволі швидко навколо цього конфлікту почали з’являтися плітки і легенди.
То він справді був одноосібним автором «Громадянина Кейна»?
Теорія про те, що це Манкевич самостійно написав сценарій легендарного «Громадянина Кейна», з’явилися задовго до стрічки Фінчера, але піку популярності вона досягла на початку 1970-х. За цим стояла Полін Кейл – одна з найвідоміших кінокритикинь в історії американської журналістики. У 1971 році вона опублікувала знамените есе Raising Kane, у якому пристрасно відстоювала контраверсійну думку, ніби Орсон Веллс не брав участі у написанні сценарію до «Громадянина Кейна». Есе відразу стало надзвичайно скандальним – друзі і колеги Орсона Веллса заявили, що це наклеп.
Але це було правдою?
Скоріше, ні. Річ у тім, що Кейл була надзвичайно талановитою критикинею, але до її методів збору інформації було дуже багато запитань. Наприклад, вона відмовилась брати коментар у самого Веллса та ігнорувала потенційних респондентів, які могли б захистити його репутацію. Більше того – вона фактично вкрала чуже дослідження і взагалі доволі рішуче викривлювала факти. Швидко знайшлись цілком солідні докази на користь того, що Веллс був повноцінним співавтором сценарію до «Громадянина Кейна».
То навіщо Кейл написала таку статтю?
Щоб зрозуміти мотивацію Полін Кейл, варто трохи поговорити про авторську теорію кіно, проти якої кінокритикиня вела невтомну боротьбу на сторінках тогочасних видань. Авторська теорія кіно виникла у 1950-х та позиціонувала режисера як одноосібного творця фільму. Французькі критики придумали її, протестуючи проти усталеної студійної системи, яка прийшла з Голлівуду та перетворювала усі фільми на однакові студійні проєкти, в яких не знаходилось місця для індивідуальності чи новаторства. Автори цієї теорії наполягали на тому, що режисери повинні бути візіонерами на кшталт Альфреда Гічкока – митцями, які продумують усі деталі стрічки та контролюють кожен етап процесу, а не просто виконують замовлення студії. У 1940-х ця ідея виглядала революційною – на той момент одиниці постановників мали власний стиль і були відомі глядачам. Більшість картин подавалась просто як «новий епічний фільм від MGM» чи «новий горор від Universal».
Хоча авторська теорія кіно зародилась у Європі, вона швидко знайшла своїх послідовників у Сполучених Штатах – наприклад, кінокритика Ендрю Сарріса. Сарріс згодом став головним ідеологічним опонентом Полін Кейл – за їхніми суперечками (у форматі дуже гарно написаних колонок та есе, звісно) напружено стежили як працівники кіноіндустрії, так і звичайні читачі. Кейл вбачала в авторській теорії інструмент для виправдання поганих фільмів, і використала своє есе про «Громадянина Кейна» як черговий аргумент проти поглядів Сарріса.
Якщо теорію спростували, то чому вона лягла в основу фільму?
Девід Фінчер зняв фільм за сценарієм свого батька, покійного журналіста Джека Фінчера. Той працював над сценарієм «Манка» багато років, і навіть провів доволі серйозне дослідження цієї теми, але надихався переважно теоріями Кейл. Варто розуміти, що тоді ці ідеї були ще не настільки однозначно спростованими. Але фінальна версія сценарію трохи м’якша, ніж це задумав батько ФІнчера – продюсер стрічки Ерік Рот «підполірував» його, прибравши найбільш конспірологічні моменти.
Але легенда, поляризована Кейл, досі жива. Можливо, секрет її популярності в тому, що авторська теорія справді здається трохи несправедливою – над фільмом працює величезна команда митців, а все визнання дістається режисеру. Або це просто приклад того, наскільки впливовим може бути добре написаний та емоційний текст, навіть якщо в його основі лежать сумнівні факти.
А чому герої так бояться Вільяма Рендолфа Герста?
«Громадянин Кейн» розповідає про життєвий шлях Чарльза Фостера Кейна – успішного бізнесмена, який має надзвичайний вплив на Америку, але зрештою помирає на самоті, забутий і втративший свою могутність. Кейн доволі прозоро змальований з Вільяма Рендолфа Герста – реального медіамагната, який у 1880-х та 1890-х побудував надзвичайно потужну газетну імперію, популяризувавши так звану «жовту журналістику». Образ Кейна настільки сильно нагадував Герста, що колеги і друзі бізнесмена відверто тиснули на студію RKO, намагаючись завадити виходу фільму. Зрештою це їм майже вдалось – коли стрічку зняли, більшість кінотеатрів відмовились її показувати, та й рекламувати фільм було неможливо, адже Герсту належали найбільші газети країни.
Тож Герста справді було варто боятися – саме завдяки його впливу про стрічку ледь не забули після виходу, а репутація Веллса суттєво постраждала.
Які ще реальні історичні особи фігурують у фільмі?
«Манк» точно сподобається любителям кіно – тут вистачає і візуальних відсилок до самого «Громадянина Кейна», і відсилок до історії класичного Голлівуду. Наприклад, льодяні статуї у сцені виборчої ночі натякають на льодові скульптури у фільмі Веллса, а пляшка, яка драматично випадає з руки Манкевича – відсилка до снігової кулі, яка падає з рук Чарльза Кейна.
Політик-соціаліст Ептон Синклер, студійний бос Луї Б. Меєр, Джон Гаусман, Ірвін Талберг, Меріон Девіс та Чарлз Ледерер – це все реальні особистості тогочасного Голлівуду. Більше того – навіть деякі абсурдні та драматичні сцени за їх участі взяті з реального життя. Наприклад, Меєр справді переконав своїх працівників погодитись на зменшення зарплат (і потім не повернув їм гроші), а брати Маркс смажили хотдоги в офісі Талберга. До речі, зверніть увагу на коротку сцену, в якій видно обличчя Ептона Синклера – його грає популярний американський телеведучий Білл Наї, який прославився як популяризатор науки та борець проти неусвідомленого використання природних ресурсів.
Політична сюжетна лінія фільму теж базується на реальних фактах – студія MGM справді вплинула на результат виборів каліфорнійського губернатора, знявши фейкові новинні сюжети. Але чи підтримував Манкевич Синклера на цих виборах? Щодо цього немає достовірної інформації, та й політичні погляди сценариста були трохи складнішими, ніж у фільмі. З одного боку, він справді допомагав політичним біженцям емігрувати з Німеччини та знайти роботу в Сполучених Штатах. З іншого – Манкевич вважав, що Америці не варто брати участь у Другій Світовій війні.
