Життя і часи Германа Дж. Манкевича
Драматична чорно-біла зйомка, джазовий саундтрек від Трента Резнора та Аттікуса Росса, фантастичний акторський склад та неоднозначна теорія кінокритикині Полін Кейл, яка лягла в основу сценарію – на папері «Манк» виглядає ідеальним новим проєктом для перфекціоніста Девіда Фінчера. Більше того, це один з найбільш особистих фільмів режисера – над сценарієм працював його батько, покійний журналіст Джек Фінчер. Але чи виправдала стрічка наші (визнаю – завищені) очікування? Тут складно дати однозначну відповідь – найправильніше було б обережно сказати, що «Манк» блискуче працює у якості інтелектуального і стилістичного проєкту, але не дотягує до інших, більш сфокусованих та емоційних опусів режисера.
Герман Дж. Манкевич (Гарі Олдман) – одна з тих напівзабутих (принаймні, для пересічного глядача) особистостей, без яких не було б Золотої Доби Голлівуду. У часи розквіту студійної системи Манкевич був одним з найбільш оплачуваних скрипт-докторів – напіванонімних геніїв слова, які допрацьовували сценарії майбутніх шедеврів. «Гордість Янкі», «Чарівник країни Оз», «Джентльмени полюбляють білявок» – його перо залишило слід на десятках найбільш знакових фільмів 1930-х, але для широкої публіки він так і залишався ніким. Аж поки не отримав сценарний «Оскар» за фільм, який досі обережно називають «можливо, найкращою стрічкою в історії кіно» – «Громадянина Кейна». Звісно, на папері Манкевич був лише співавтором скрипту, а левова доля визнання десятиліттями діставалась режисерові та зірці картини, Орсону Веллсу. Погодьтесь, молодий та темпераментний геній – куди ефектніша постать, ніж маловідомий сорокарічний сценарист з історією алкоголізму та підозріло соціалістичними поглядами.
Але у 1971 році сталося дещо надзвичайно важливе – принаймні, для тієї дрібки вразливих кіноманів, які захоплено читали останні випуски журналу The New Yorker та стежили за суперечками навколо авторської теорії кіно. Критикиня Полін Кейл випустила надзвичайно (знову ж – на думку тих самих надмірно емоційних сінефілів) контраверсійне есе, в якому заявила, що якраз Манкевич був одноосібним сценаристом «Громадянина Кейна». Кейл вже давно стверджувала, що сценаристи – одна з найбільш недооцінених професійних спільнот Голлівуду, і використала своє гігантське есе як інструмент відновлення справедливості. Якби її теорія щодо Манкевича виявилося правдою, то історія створення легендарної стрічки могла б вважатися однією з найбільших містифікацій світу кіно. Якби.
- Оригінальна назва
- Mank
- Тривалість
- 131 хв
- Прем’єра
- 04 Грудня 2020
- Жанр
- Байопік
- Режисер
- Девід Фінчер
- Актори
- Гарі Олдман, Аманда Сайфрид, Чарлз Денс, Лілі Коллінз
Акторська гра, костюми, локації, операторська робота і драматичний монтаж, запозичений у стрічок 1940-х – кожна деталь фільму вивірена, продумана, доведена до ідеалу.
Як ви вже здогадалися, до ідей кінокритикині були запитання – дуже швидко з’ясувалось, що журналістка, м’яко кажучи, не надто ретельно проводила своє дослідження, упереджено збирала інформацію та ще й вкрала чужі дані. Друзі та послідовники Веллса розкритикували есе, і сьогодні ці звинувачення вважаються безпідставними. Але легенда про талановитого, недооціненого Манка і досі жива – настільки, що отримала друге дихання в стрічці Фінчера.
Якщо ви втомлено прочитали попередні абзаци, намагаючись якнайшвидше проскочити нудну передісторію та з’ясувати, чи варто дивитися фільм, то в мене відразу погані новини – скоріше за все, «Манк» здаватиметься вам водночас заплутаним та смертельно повільним. Хоча в центрі сюжету і лежить ледь не детективна теорія Кейл, сама картина – скоріше мерехтливий чорно-білий калейдоскоп, ніж напружений гостросюжетний трилер.
Адаптуючи сценарій, написаний власним батьком, Фінчер вибудовує хитре наративне коло, яке за структурою нагадує скрипт самого «Громадянина Кейна». Ось флешбеки, в яких талановитий, змучений герой Олдмана знайомиться з надзвичайно впливовим Вільямом Рендольфом Герстом (Чарльз Денс, від якого неможливо відвести очей) та його коханкою Меріон Девіс (Аманда Сейфрід). Ось легковажні будні молодих сценаристів студії Paramount – і вже тут Манк демонструє свою самодеструктивну сторону, беручи участь у безглуздих суперечках. Ось неочікувано своєчасна сюжетна лінія про Аптона Сенклера (якщо ви цікавитесь популярною наукою, то оціните це блискуче камео) – прогресивного політика-демократа, якого послідовно демонізують жадібні студійні голови. Можна навіть посперечатися, що історія написання «Громадянина Кейна» – лише формальний привід прогулятися старим Лос-Анджелесом, а не сердцевина сценарію.
Все це складається у приголомшливий, надзвичайно красивий колаж, який захопить подих будь-якому фанату голлівудської історії. Похмурі нуарні тіні навіть так викривлюють обличчя знайомих акторів, що в них справді нескладно розгледіти обличчя легенд Старого Голлівуду, а Трент Резнор та Аттікус Росс створюють старомодний саундтрек, який звучить не стилізовано, а справді олдскульно. Акторська гра, костюми, локації, операторська робота і драматичний монтаж, запозичений у стрічок 1940-х – кожна деталь фільму вивірена, продумана, доведена до ідеалу. Хоча хто очікував від Фінчера чогось меншого?
Але ось в чому ситуація ускладнюється – після перегляду «Манк» залишає по собі дивне відчуття, ніби щойно розсіялась надзвичайно симпатична, фантастично деталізована, але трохи безглузда ілюзія. Знаю, можливо це звучатиме аж занадто прискіпливо, але творіння Фінчера у чомусь навіть нагадує бідолашного «Артиста» – тут формат подачі теж здається забаганкою режисера, а не органічною потребою історії.
Що досягнув Фінчер, знявши «Манка»? Закрив довготривалий (робота над «Манком» розпочалась ще до зйомок третього «Чужого») гештальт, реалізувавши довгостраждальший батьківський проєкт? Так, і тут за нього не порадіє хіба що жахливий цинік. Але що ще? Стрічка занадто легко розпадається на серію буденних віньєток, щоб бути Історією про Щось – Фінчер постійно відволікається на нові теми/конфлікти/дискусії. У картині навіть звучить фраза про те, що двох годин замало, аби повністю змалювати життя однієї людини – і режисер все одно намагається вмістити в «Манка» усі проблеми сучасного та класичного Голлівуду.
При цьому життя Манкевича подано занадто ефектно, занадто драматично, щоб фільм міг задовольнитися скромним статусом байопіка про недооціненого митця – густе к’яроскуро та маніакальний темп барабанів постійно натякають на те, що ось-ось завирують справжні емоції. Але якщо «Манку» не дорікнеш відсутністю розуму, то сердця йому не вистачає – аж до фінальних титрів стрічка залишається інтелектуальним експериментом, стильною вправою на дотепність та ерудованість. Ну що ж, зате з цією задачею він чудово справляється.
Зрештою, яким би холодним перфекціоністом не був Фінчер, його найкращі фільми завжди мали напрочуд емоційний фундамент – гнів «ідеальних» жінок, страх перед невидимим злом чи сліпі, егоїстичні амбіції недооціненого лузера. І ось до цих історій «Манк» трохи не дотягує.
+ акторська гра
+ атмосфера
+ режисерська робота
+ саундтрек
— сценарій базується на спекуляції
— відсутність драматизму
— гімміковість стилізації
